Звягельщина і декабристський рух.

Волинська губернія стала на Правобережній Україні одним із найважливіших місць зародження декабристського руху в царській імперії. По-перше, в губернському центрі, повітових містах (у тому числі в Новограді-Волинському) і в окремих містечках дислокувалися частини, які повернулися із закордонного походу 1813-1815 років. Їхні офіцери, люди заслужені і беззаперечної хоробрості, мали змогу порівняти життя в інших країнах Європи, де не було феодальних повинностей, із життям в Росії, де кріпак все ще перебував у рабській залежності від поміщика. Віддаючи належне російській армії, що завдала нищівного удару Наполеону, після якого він уже не зміг прийти до тями, в Європі засуджували водночас нецивілізовані соціальні відносини, що панували в царській імперії, стримували соціально-економічний розвиток країни та шкодили її політичному авторитету. Серед офіцерської маси було багато людей не дворянського походження, які вибилися у вищу військову касту завдяки особистій хоробрості і кмітливості, але відсутність грошей, владних зв’язків і родовитого походження ставили під сумнів успіх їхньої подальшої кар’єри.

Після перемоги над Наполеоном під впливом ідей просвітництва, що панували в Західній Європі в кінці ХVІІІ – початку ХІХ ст., в різних регіонах російської імперії посилився рух за національне і політичне відродження, що в основі своїй підривав владні устої царизму. Так, національна російська еліта, зокрема прогресивне офіцерство і поміщицтво, перебуваючи під впливом англійського, німецького і французького романтизму, проголошували цінність кожного окремого народу, його історичне право на соціально-політичний і культурний розвиток. Польська еліта проголосила ідею національно-державного відновлення в рамках суверенної Польщі станом до її першого поділу. В українському відродженні романтичні впливи проявилися в ідеї федералізму, що формувалася під впливом організованих за західними принципами масонських лож, польського національно-визвольного руху та програм декабристських організацій, в основі яких проголошувалася єдність усіх слов’янських народів.

Саме з території Західної Європи прийшла мода на участь офіцерів, дворян та інтелігенції у різних масонських ложах і товариствах, на що вище військове і адміністративне керівництво держави дивилося спершу крізь пальці. Та згодом частина лож і товариств почали набувати політичного або національно-патріотичного спрямування. Їх членами були навіть окремі високі посадові особи, серед яких на Волині – губернський маршалок Вацлав Ганський, великий землевласник граф К.Карвицький (?-?), професор повітового училища М.Колпачкевич (?-?), доктор медицини і філософії Франц Кароль Гейнч (?-?).

Так, Київський губернський маршалок і поет-перекладач граф Густав Олізар (1798–1865), який бував у Новограді-Волинському, належав до декількох масонських лож: «Сучасна таємниця» у Дубно, «Увінчана доброчинність» у Рафалівці та був водночас почесним членом і майстром київської ложі «Об’єднані слов’яни», що об’єднувала росіян, поляків і українців та діяла за французькою системою. Київська ложа була відділенням ложі «Великого Сходу Польського» і налічувала близько 80 осіб. За соціальним станом сюди входили поміщики, офіцери, дрібні урядовці, представники місцевої інтелігенції: викладачі і лікарі. Масонами були також майбутні відомі декабристи: полковник Пауль Йоганнович Пестель (1793–1826), згодом керівник Південного товариства, автор Політичної програми (в ложі з 1812 року по 1817 рік), підполковник Сергій Іванович Муравйов–Апостол (1796–1826), очолив згодом повстання Чернігівського полку, генерал-майор Сергій Григорович Волконський (1788–1865), керівник Кам’янської управи. Членами масонської ложі «Об’єднані слов’яни» були декабристи: Олександр Олександрович Бестужев (1797–1857), письменник і редактор альманаху «Полярная звезда»; Федір Миколайович Глінка (1786–1880), російський поет і прозаїк; Вільгельм Карлович Кюхельбекер (1797–1846), російський поет; Михайло Сергійович Лунін (1787–1845); Іван Дмитрович Якушкін (1794–1857) та інші. Ідеї свободи, рівності і братерства вони перейняли, як і структуру самої організації, саме від масонів. І лише з 1820 року майбутні декабристи почали покидати ложі, оскільки, по-перше, вони були засмічені донощиками, а, по-друге, стали вузькими в ідейному розумінні для виконання тієї мети, яку ставили перед собою декабристи: розбудити російський народ, змінити соціально-політичний устрій держави.

Царський уряд відчував, що масонство в країні поступово охоплює все більший прошарок еліти, причому частина лож об’єднувала не тільки росіян чи поляків, але й українців, німців, представників інших національностей. Тому в 1822 році масонство в Російській імперії було заборонено. Оскільки природна еволюція масонства в країні була припинена насильницьким методом, то вона невдовзі розвинулась за іншим сценарієм – через таємні політичні товариства і, зокрема, через нелегальні військові організації.

Так, у Польщі 1820 року було створено таємне «Патріотичне товариство» на чолі з майором Валеріяном Лукасінським (?–?). Основною метою діяльності Товариства стало відродження Польської державності; серед його представників були відомі шляхтичі з Волині Л.Сапєга (?–?), Я.Четвертинський (?–?), П.Мошинський (?–?), які утворювали консервативне крило, та М.Ворцель (?–?), Т.Падура (?–?), Л.Собанський (?–?), які належали до лівого крила. Керував Патріотичним товариством Центральний комітет на чолі з підполковником царської армії Северином Крижановським (?–?). Керівником Житомирського осередку Патріотичного товариства був губернський предводитель дворянства Павло Мошинський (?–?). З Новоград-Волинського повіту в Товариство також входили відомі місцеві шляхтичі, які згодом проявили себе під час повстання 1830-1831 року. У 1823 році керівники російського Південного товариства (С.Муравйов-Апостол, М.Бєстужев-Рюмін, П.Пєстель) встановили з польським Патріотичним товариством зв’язок і розпочали перемовини про спільні дії стосовно проведення повстання; ці перемовини тривали три роки поспіль.

Аби зробити польських учасників визвольного руху своїми союзниками, декабристи підтримали ідею відновлення польської державності. Проте серед керівників польського Патріотичного товариства не було згоди. Консервативна його частина стояла лише за відновлення польської державності у межах 1772 року; ліве крило виступало за кардинальні соціально-політичні і культурні перетворення шляхом загальнослов’янської революції; помірковані члени Товариства (Г.Олізар, М.Чайковський) дрейфували між двома оснсовними течіями. Як наслідок, польське Патріотичне товариство не приєдналося під час повстання декабристів до них, і через півтора роки було викрито царською охранкою. Деякі активісти Товариства з Правобережної України (М.Ворцель, Л.Собанський, М.Тарновський) були позбавлені дворянства і заслані до Сибіру та на Кавказ.

Поет Т.Падура першим звернув увагу декабристів на український чинник, що ними не брався до уваги. Зокрема, в серпні 1825 року у Василькові відбулася спільна нарада представників Південного і польського Патріотичного товариств. Як розповідав сам Т.Падура, декабристи хотіли залучити до наради якнайбільше представників од різних слов’янських народів і запросили поляків, також якогось чеха-винокура, аби той репрезентував чеську націю, розшукали десь серба чи хорвата, а за інших слов’ян вони й самі гаразд не знали. Коли головуючий (Трубецькой), відкриваючи нараду, сказав, що тут зійшлися усі слов’яни, Т. Падура одразу ж попросив собі слова. «А знаєте, панове, – звернувся він до присутніх, – ми забули про один великий слов’янський народ.» Усі перезирнулися між собою і задумалися, який же то справді народ?» Та про господаря цієї хати, де ми зібралися, забули – про український народ!» І всі згодилися з Падурою, а він заявив себе представником українського народу.

У вересні 1825 року керівниками Південного товариства встановлено зв’язки із таємною організацією, що діяла у Новоград-Волинському та Житомирському повітах – Товариством об’єднаних слов’ян. Засновниками цієї організації були дрібні дворяни із Полтавщини брати Борисови: Андрій Іванович (1798–1854) та Петро Іванович (1800–1854). Обидва служили офіцерами в царській армії і були у свій час членами масонських лож; згодом Андрій вийшов у відставку. Товариство об’єднаних слов’ян засновано нелегально 1823 року на базі особового складу 8-ї артилерійської бригади, яка дислокувалася у місті Новограді-Волинському. У березні 1825 року в містечку Черняхів відбувся з’їзд членів вказаного Товариства, під час якого П.І.Борисова було обрано президентом. Заступником обрано Петра Федоровича Громницького (1803–1851), а секретарем Іллю Івановича Іванова (1800–1838). Тоді ж до таємної організації вступили підполковник Олександр Карлович Берстель (1788–1830), поручики Анастасій Дмитрович Кузьмін (1800–1826), Микола Федорович Лісовський (1802–1844) та інші офіцери. Внаслідок перемовин, що відбулися 3–4 вересня 1825 року під час табірних зборів біля села Ліщина поблизу Житомира частин 3-го піхотного корпусу, у якому служили офіцери-змовники, Товариство об’єднаних слов’ян увійшло до Південного товариства як Четверта слов’янська управа.

Петро Борисов, лідер та ідеолог Товариства об’єднаних слов’ян, а також начальник його артилерійської управи, був проти злиття із Південним товариством, одначе на спільній нараді перемогла централістична позиція; Петро Борисов був також усунений від керівництва управою. Цьому сприяли серйозні розбіжності щодо плану підготовки повстання. Керівники Південного товариства не сприймали серйозно ідею слов’янської єдності, а опорою прогресивних змін у країні вважали бойових офіцерів-дворян та армію. П.Борисов обстоював ідею федералістичного облаштування слов’янських народів, право кожного народу на ідентичність і власний шлях національно-культурного розвитку. Він піддавав критиці консервативну тезу тодішнього міністра народної освіти Росії Олександра Семеновича Шишкова (1754-1841), який також очолював цензурне відомство, що «Воспитание народов по всей империи, несмотря на разность вер и языков, должно быть чисто русское», та видане ним у 1824 році офіційне розпорядження «…подвергать запрету всякое малороссийское слово как по существу вредное и опасное для государственного единства». П.Борисов справедливо вважав, що без допомоги простого народу, без його розуміння необхідності кардинальних змін у суспільстві повстання буде приречене на поразку. А для проведення необхідної роботи потрібен час. Однак на цій нараді було вирішено розпочати повстання проти самодержавства влітку наступного року замахом на царя Олександра І, який на той час планував у ліщинських таборах провести інспектування 3-го корпусу.

Серед тих членів Товариства, хто служив і мешкав у м.Новоград-Волинський, слід назвати підпоручиків 8-ї артбригади Якова Максимовича Андрєєвича (1801-1840), Івана Івановича Горбачевського (1800-1869), який добровільно взяв на себе місію царевбивці, прапорщика 8-ї артбригади Івана Васильовича Кірєєва (1802-1866), колишнього студента, висланого з Варшави за революційну діяльність під нагляд поліції, Юліана Казимировича Люблінського-Мотошновича (1798-1873), відставного підпоручика Миколу Крсницького (?-?). Сюди ж потрібно долучити феєрверкерів 1-ї батарейної роти Васильєва, Гончарова, Кузнєцова, Фадєєва, 2-ї роти Євдокимова, Зєніна, Родічєва, каноніра Крайнікова-вони згадуються у письмовому поясненні Петра Борисова під час слідства, який був автором важливих документів Товариства: Катехізису об’єднаних слов’ян і Клятви об’єднаних слов’ян. Деякі місця із пояснення є дуже цікаві, оскільки свідчать про мотиви утворення таємного Товариства і світоглядні позиції одного із його організаторів.

…Несправедливости, насилие и угнетение помещиков, их крестьянам причиняемые, рождали во мне всегда подобное чувствование и укрепляли в моем уме либеральные мысли. К сему способствовали также неудовольствия и огорчения, собственно мною получаемые. Я любил читать и размышлять всякую новую мысль хотел, прежде нежели сделать ее своею, разобрать и доказать самому себе истину оной, но, будучи ослеплен любовью к демократии и свободе, каждую вольную мысль находил справедливою и не мог ничем опровергнуть оной. Для чтения избирал сочинения только тех писателей, коих мысли и дух были сходны с моими; таким образом я нечувствительно сделался либералом….

…Цель Соединенных Славян состояла в том, дабы соединить славянские поколения федеративным союзом: в центре союза построить город, в который бы посылались депутаты от славянских народов и находилось главное управление федеративного союза. На берегах же морей, близ славянских земель лежащих, основать торговые порты. Верных средств к достижению сей цели мы не имели. Умножение членов и образование себя в науках и художествах были одними нашими занятиями…

…Выгода России и подвластных ей народов, могущих пользоваться самобытностью и независимостью, определяют границы оной. Польша признается независимою и самостоятельною. Все племена, населяющие Российское государство, принимают наименование русских. Все сословия уничтожаются и сливаются в одно гражданское. Государство разделяется на три округа… и пять губерний. Губернии разделяются на уезды, уезды на волости, волость состоит из 1000 душ. Земля в волостях делится на участки, и каждому гражданину дается участок…. Государство состоит из народа и правления. Власть народа сосредоточивается в столице. Столица-Москва или Нижний Новгород…. Законодательная власть поручается Народному вечу, состоящему из пяти народных депутатов, выбранных на один год; исполнительная же власть поручается Державной Думе, состоящей также из пяти депутатов, выбранных из среды народа на один год…. Кроме сих двух властей находится блюстительное сословие, именующееся Верховным собором и состоящее из 50 членов, избранных народом и остающихся в сем соборе до самой смерти.… Никакой закон, изданный Народным вечем, без утверждения Верховного собора не мог быть приведен в исполнение Державною Думой.…

Беручи до уваги, що автору програмових документів властиві в значній мірі романтизм і наївність, слід відмітити його намагання осмислити сам процес державотворення, ліквідувати майнове розшарування, насамперед на селі, яке було основою будь-якої держави, втілити основи демократії на практиці. Подальше вивчення документів слідства показують, що Петро Борисов був вольовою і рішучою людиною, готовою до кінця відстоювати свої ідеали, не боячись суворого покарання. Він, зокрема, вказує: «…Я же уведомлял в своем письме Тютчева, Громницкого и Лисовского об опасности, висящей над главами преобразователей, о приказе арестовать Бестужева и Муравьева, напоминал им данную ими клятву и честное слово и приглашал, возбудивши в солдатах революционный дух, идти в Новоград-Волынск, а оттуда, взявши артиллерию,-в Житомир, где будем думать о дальнейших предприятиях; к сему прибавил, дабы они удерживали солдат от убийств, насилий и грабежа».

Доповнюють картину свідчення активних членів Товариства об’єднаних слов’ян Якова Андрєєвича та Івана Горбачевського.

Я.М.Андрєєвич: «В 1825 году при собрании корпуса под Лещиным я был принят в Тайное общество Соединенных Славян подпоручиком Бечасным. Общество сие не имело других намерений кроме соединения под одно начальство всех славянских племен и открытия истины законов. Вскоре после узнали мы и присоединились к другому сильному обществу под названием политическое. Намерение оного было низвержение настоящего порядка вещей и введение конституции…. Положено было начать действие будущей весною истреблением царствующего лица, всей царствующей фамилии и потом вооруженной рукой двинуться к Москве, где и объявить народу конституцию… Когда войска разошлись, я с ротою пошел на квартиры в местечко Барановку и в Новоград-Волынск, где все время старался солдат склонять к действию, в чем, думаю, много успел…. Я до минуты моего ареста не переставал действовать в пользу общества, надеясь сим оставить впечатление чувств истинных»

І.І.Горбачевський: «Славянин... должен был по-возможности истреблять предрассудки и порочные наклонности, и сглаживать различие сословий, и искоренять нетерпимость верований, собственным примером побуждать к воздержанию и трудолюбию, стремиться к умственному и нравственному усовершенствованию и поощрять к сему делу других, всеми способами помогать бедным, но не быть расточительным: не делать людей богатыми, но научать их, каким образом посредством труда и бережливости можно приобретать богатства и каким образом без вреда для себя и других должно пользоваться оными…

Убеждение в сих правилах заставляло Славян выводить следующие заключения:

1) Никакой переворот не может быть успешен без согласия и содействия целой нации; посему прежде всего должно приготовить народ к новому образу гражданского существования и потом уже дать ему оный.

2) Народ не иначе может быть свободным, как сделавшись нравственным, просвещенным и промышленным. Хотя военные революции быстрее достигают цели, но следствия оных опасны: они бывают не колыбелью, а гробом свободы, именем которой совершаются…»

Після подій 14 грудня 1825 року на Сенатській площі у Петербурзі, коли виступ декабристів зазнав невдачі, відбулося повстання Чернігівського полку під керівництвом С.Муравйова-Апостола. На термінових зборах членів Товариства 30 грудня в Житомирі відбулася нарада, на якій було вирішено захопити штаб корпусу в губернському місті і йти після з’єднання з Чернігівським полком на Київ. Але керівництво повстанням виявило нерішучість; частини, у яких служили офіцери-декабристи, не були негайно підняті і озброєні, не були залучені до участі у повстанні міщани, селяни та інші трудові верстви населення, зрештою, було втрачено дорогоцінний час, що дало змогу поліції, жандармам і відданим царизму військам роззброїти і заарештувати поодинці бунтівників.

Кінець декабристського руху відомий: п’ятеро його керівників (М.Бестужев-Рюмін, П.Каховський, С.Муравйов-Апостол, П.Пєстель, К.Рилєєв) за вироком спеціальної судової колегії були страчені на шибениці у Петропавлівській фортеці; десятки декабристів розжалувані, у них відібрано дворянські титули, бойові нагороди і маєтності та заслано до Сибіру на каторгу, сотні офіцерів, унтер-офіцерів і рядових відіслано у військові частини на Кавказ, де велися бойові дії.

Брати Борисови, Іван Горбачевський та деякі ініші декабристи були засуджені за І розрядом до смертної кари, заміненої на довічну каторгу. Зокрема, у вироку щодо П.І.Борисова зазначалося: «Умышлял на цареубийство, вызвался сам, дал клятву на совершение оного. Учредил и управлял тайным обществом, имевшим целью бунт, приуготовлял способы к оному, составил Катехизис и клятвенное обещание, действовал возбуждением нижних чинов к мятежу.» За конфірмацією термін каторжних робіт було зменшено до 20 років, а згодом до 15 і 12 років. На засланні Петро Борисов за допомогою свого брата досліджував довколишню природу: брати збирали і описували комах та метеликів, мохи, трави та інші рослини, спостерігали за життям і поведінкою тварин і птахів. Петро Борисов постійно тричі на добу робив метеорологічні дослідження і вів щоденник спостережень за змінами погоди. Зібрані гербарії та колекції, метеорологічні записи брати відправили до Петербурзького ботанічного саду, Московського товариства дослідників природи, Головної астрофізичної обсерваторії, місцевого краєзнавчого музею.

Обоє братів залишилися назавжди холостяками. У Петра Борисова у місті Новограді-Волинському залишилася наречена Мальвіна Бородович (правильне прізвище Бродович - В.В.). На засланні Петро Борисов намагався через відчутний брак коштів заробляти різними підробітками собі і брату на життя. В останні роки у нього загострилися симптоми невротичної хвороби. Коли 30 вересня 1854 року Петро Борисов раптово помер, то Андрій у розпачі покінчив у той же день життя самогубством, підпаливши перед цим будинок, у якому мешкали обидва брати. Поховано обох братів в одній могилі на кладовищі селища Мала Разводна, у якому вони доживали останніх років свого героїчного життя.

Одним із результатів декабристського руху на Правобережній Україні було те, що під його впливом, а також під впливом польського національно-визвольного руху, (а обидва рухи виникли із масонських лож), формувалася і міцніла ідея слов’янської федерації, спільного супротиву самодержавству.

На грунті масонства, зокрема із Полтавської ложі «Любов до істини», членом якої був також відомий український письменник-драматург і діяч просвітництва в Україні Іван Петрович Котляревський (1769-1838), на Лівобережжі виникла у 1821 році перша українська політична організація-Малоросійське товариство під керівництвом українського полтавського поміщика, а з 1811 року переяславського маршалка (предводителя дворянства Переяславського повіту - В.В.) Василя Лукашевича (1783-1866), який був також членом Київської ложі «Об’єднані слов’яни» і підтримував зв’язки з організацією декабристів «Союз благоденства». Метою Малоросійського товариства було здобуття незалежності України у складі відновленої Польської держави.

Видатний український історик-академік, літературознавець, громадсько-політичний і державний діяч Сергій Олександрович Єфремов (1876-1937) писав: «Масонство в Україні, природно, силою речей і обставин, виходило з меж невиразного містицизму і набувало виразно політичних форм, гуртуючись під таємницею форм і перероджуючись у таємні товариства з визвольними завданнями. Разом з тим, масонство в Україні виявляє тенденцію принаймні стати українським масонством зі щиро національною метою визволення свого народу. Певна річ, що такий напрям, оскільки він виказував себе одразу ж, не міг не вколоти боляче урядових агентів. Вони відчули небезпеку і заздалегідь дали собі з нею раду своїм звичайним методом.» Тому українське масонство залишилося нерозвинутим, його природну еволюцію було насильно припинено (через офіційну заборону масонства в Росії у 1822 році-В.В.), а натомість на терені України виникли таємні політичні товариства-декабристські організації.

Відомо, що брати Петро та Андрій Борисови з Новограда-Волинського були знайомі з В.Лукашевичем і його поглядами щодо здобуття Україною своєї незалежності. Однак будучи прихильниками федерального устрою слов’янських держав, вони не схвалювали його ідею про включення України до складу Польщі, вважаючи її з огляду на складне історичне минуле обох народів помилковою.