У 1938-1939 роках за 16-20 кілометрів на захід від міста в районі сіл Красилівка, Дідовичі, Ярунь побудували передовий вузол оборони, який складається з 55 дотів. На превеликий жаль, через перенесення оборонного будівництва у 1940 році на новий кордон, спорудження цього вузла так і залишилося без озброєння і внутрішнього облаштування.
До початку липня полоса оборони укріпрайону в районі Гульська була зайнята виключно підрозділами укріпрайону. І лише 3 липня на рубежі з ’ явилися польові частини. Однак радість гарнізонів була недовгою. Не пробувши на позиціях і 23 годин, польові війська знялися і відступили, кинувши бійців укріпрайону на призволяще.
Надії радянського командування втриматися на лінії старих укріпрайонів не виправдалися. Лінію Сталіна німецько-фашистські загарбники прорвали вже на 14 день війни, тобто 5 липня. Це сталося під Новим Мирополем, а також в районі села Гульськ, де оборону тримав 86-й кулеметний батальйон. Лише ціною великих зусиль і втрат радянському командуванню вдалося дещо пом ’ якшити катастрофічну ситуацію на київському напрямку.
В місті прориву укріпрайону під Гульськом знаходиться один з самих цікавих і сильних об’єктів у всій так називаємій “лінії Сталіна”. Ним є укріплена група, яка складається з дотів №№ 417, 419, 420, 422 і, вірогідно, 418. В радянській фортифікації такі групи отримали назви “міна”. Гульська “міна” поступалася за розмірами і вогневою підтримкою лише укріпленій групі Могильов-Ямпольського укріпрайону в Серебрії.
По закінченні боїв німці провели ретельне вивчення Новоград-Волинського укріпрайону, присвоївши при цьому його об ’ єктам нумерацію. Гульські “міни” отримали позначення “ Werkgruppe A ” і “В”. Будівництво “ Werkgruppe A ” велося в два етапи. На першому, який тривав на протязі 1932-1933 років, було збудовано більшість бойових споруд групи і більша частина підземних комунікацій. Все озброєння складалося з кулеметів і містилося в двох триабмразурних дотах фронтального вогню та в двох двохамбразурних напівкапонірах для ведення флангового вогню. Підземна частина включала в себе приміщення для відпочинку гарнізону, командний пункт, складські приміщення для боєприпасів і майна, продовольства, лазарет, машинний склад з дизель-генератором, приміщення для вентиляційних установок, декілька туалетів і колодязь. Містився тут і котел для підтримання на об ’ єкті постійної температури. Бойові споруди з’єднані з підземною частиною вертикальними шахтами зі скоб-трапами. Поряд з цими виходами розташовані відсіки з фільтро-вентиляційними установками та частина складів з боєприпасами.
Всі підземні споруди вирубані в скелястому ґрунті донецькими шахтарями на глибині від 10 до 15 метрів від поверхні і підсилені бетонними секціями. Така конструкція дозволяла витримати пряме попадання крупнокаліберної артилерії і авіаційних бомб.
Задачу захисту комплексу дотів від атаки з тилу було покладено на сусідні доти, які були слабким місцем групи. Вони залежали від тривалості опору основних дотів. Група повинна була у взаємодії з сусідніми дотами №№ 98, 99 і “ Werkgruppe В” прикривати переправу через Случ. У випадку її захоплення ворогом він виходив на залізницю і шосе, яке вело прямо на Житомир. Задачею сусідньої “ Werkgruppe В”, який містився під Городищем, було ще і прикриття залізничного мосту. Але її доти були лише кулеметними. Для боротьби з бронецілями планувалося використання двох протитанкових гармат, для яких в одному з виходів “міни” обладнали укриття. У випадку необхідності гармати викотувалися з укриття на відкриту позицію. Загальна довжина підземних ходів між трьома дотами під Гульським городищем становить 686 метрів.
По завершенню першого етапу будівництва стало ясно, що можливості досить розвиненого підземного господарства групи використані далеко не повністю і об ’ єкт можна модернізувати.
Стрімкий розвиток воєнної техніки в 30-ті роки призвів до необхідності провести модернізації вже зведених укріпрайонів, а також розпочати будівництво низки нових. У 1938 році розпочалося будівництво другої черги фортифікаційних споруд. В їх ході було значно підсилено “ Werkgruppe A ”. У східній частині групи у 1938-1939 роках було зведено напівкапонір для двох гармат калібру 76,2 міліметра. Його задачею було ведення загороджувального вогню в південному напрямку на підступах до річки Случ і підтримка окремої групи дотів, які розташовані південніше. Як це не дивно, але найважливіший об ’ єкт – залізничний міст через Случ залишився незахищеним.
По завершенню другого етапу цього будівництва загальна довжина підземних комунікацій групи досягла 515,6 метри. Озброєння складалося з двох 76,2-мм гармат зразка 1902 року на капонірних лафетах зразка 1932 року і десяти станкових кулеметів “максим”. Максимальна дальність стрільби гармат досягала 5500 метрів, а прицільний вогонь кулеметів – 1000 метрів. В дотах була стаціонарна система подачі води для охолодження зброї. Це дозволяло вести довготривалий вогонь. Бойові споруди групи мають в напільній частині стіни товщиною 1,5 метри, а в бокових, прикритих ґрунтом – 1,2 метри. Артилерійський напівкапонір має бокові стіни товщиною 1,3-1,4 метри. Така товщина стін споруд забезпечувала захист від неодноразового попадання 150-міліметрових снарядів. Перекриття вогневих точок мало товщину від 1 до 1,2 метрів.
Серед дотів нашого укріпрайону виділяється бронековпак, який було встановлено на західній околиці Новограда-Волинського поблизу Львівтрансгазу на території ферми урочища Мочихвіст. Товщина броні становить 200 міліметрів. Це командно-спостережний пункт кулеметної роти 54-го кулеметного батальйону Новоград-Волинського укріпрайону № 7. Дот розташований на узвишші і крім бронековпака мав ще два відсіки. Тут загинуло 18 червоноармійців. Яскравим прикладом жорстоких боїв є бронебійні кулі, які застрягли у металевому циліндрі.
Командний пункт Новоград-Волинського укріпрайону № 7 розташований в Робочому селищі, нині це вулиця Богуна, на західному схилі яру на території декількох приватних садиб. Він складається з власне командного пункту та караульного приміщення і котельні, які були розташовані осторонь за 20 метрів від основного об 'єкту. Для маскування труба котельн і була виведена далеко в сторону до рівня води ставка, щоб під час роботи котельні дим не видавав місця розташування командного пункту. Караульне приміщення і котельня до наших часів не збереглися. А головний бункер, завдяки піклуванню хазяїна прилеглої садиби, зберігся досить добре. Біля центрального входу до КП облаштований ескарп, тобто бетоновані схили. В один з них було вмуровано масивні броньовані двері. Одразу в тамбурі розташована кулеметна амбразура для захисту від нападу. Командний пункт в плані представляє собою квадрат 14 на 14 метрів з висотою до стелі – 7 метрів. Він двоповерховий і ділиться на три відсіки: технічний, командний та житловий. В технічному відсіку містилися акумуляторна, дизельна та дві запасні ємності для води. Для обслуговування цього відсіку одразу біля центрального входу містилася шахта ліфта. Через колодязь ліфта на нижній поверх подавалися витратні матеріали. Підйом і опускання вантажів здійснювалося за допомогою електродвигунів.
В командному відсіку містилися штаб, вузол зв ’ язку і приміщення коменданта укріпрайону. Житловий відсік складався з їдальні, харчоблока та спальних приміщень. Верхній і нижній поверхи між собою з ’ єднані сходами. До наших днів збереглися залізні перила ажурної форми.
Бункер був гарно облаштований. В командному відсіку було покладено паркет, який деінде зберігся до наших днів, а на стінах і досі проглядають декоративні накати. В інших приміщеннях підлогу зробили з кахеля.
Командний пункт було збудовано у 1933-1934 роках. За цей час його неодноразово досліджували спеціалісти з фортифікаційних споруд. Були дослідники навіть з Німеччини. Однак бункер неохоче відкриває свої таємниці. Останню знахідку допомогла відкрити природа. Після тривалих дощів вода промила новий потаємних хід. Це запасний вихід, який на превеликий подив дослідників веде не вгору, а вниз, напевне до яру. Вертикальна шахта облаштована скоб-трапом.
Під час наступу німці не змогли пошкодити командний пункт. І це не дивно, бо шар бетону становить 2,5 метри. Да і місце розташування бункера дуже ускладнювало його обстріл. Бетоновані перекриття командного пункту біля входу переходили в броньовану стелю.
Поряд з командним пунктом знаходиться зруйнований дот Петрякова. Його назва походить від напису на рейці. Нині ця реліквія зберігається в міському музеї бойової слави. На уламку рейки штиком вицарапано: “Погиб в боях за дот красноармеец Петряков”. І дата: 14 липня 1941 року. А офіційна дата взяття німцями Новограда-Волинського – 8 липня. Тобто радянські солдати ще шість діб вели жорстокі бої у повному оточенні. Цей факт свідчить про незламну мужність захисників укріпрайону. Біля його зовнішньої стіни у 1990 році дослідники відкопали рештки тіл чотирьох червоноармійців. Але ідентифікувати тіла не вдалося – солдатські медальйони були відсутніми. Можливо їх унесла вода зі ставка, яка ще недавно протікала прямо через зруйнований дот. Вище за течією на самому березі Случі знаходиться дот, який добре видно з боку фортеці. Це дот Лук ’ яненка, який був командиром.
В наш час Новоград-Волинський укріпрайон розграбований повністю. Мародери винесли все що тільки могли. Хоча об ’ єкт фактично є пам ’ ятником історії і повинен охоронятися державою. Найкращою даниною пошани подвигу наших батьків і дідів було би створення на базі Новоград-Волинського укріпрайону музею. Що дало би можливість зберегти для нащадків унікальний об ’ єкт.