О. Провоторов, краєзнавець
В газеті «Нoвoград-Волинські новини» з’явилась «цікава» стаття з пропозицією відзначати 10 липня — як «День визволення нашого міста від більшовистської окупації у 1941 р.». Що ж принесло це «визволення» пересічним мешканцям нашого міста?
З наказу ОКВ від 16 вересня 1941 р. (ОКВ — головне командування вермахту): «…слідує зважати на те, що на вказаних територіях
(окупованих Німеччиною територіях Радянської Росії) людське життя нічого не коштує». Страшне свідоцтво цього знайшов
Л.Г. Коган. Страшне за змістом та його якоїсь буденності.
Німецький військовослужбовець використав фотографію приречених на смерть мешканців нашого міста, як поштову листівку, і
надіслав її до Німеччини. Ось переклад тексту листівки: «Звягель, серпень 1941 р. Вони очікують свою смерть (єврейські,
польські і українські немічні та діти, від немовлят до старої жінки), зачинені у теплиці, оскільки для багатьох розстрілів
не вистачало воронок. Вона (смерть — О.П.) прийде до них наступного дня».
Мова у листівці йде про розстріли усіх категорій мешканців нашого міста й «оточенців» в серпні 1941 р. на терені МТС по вул.Чехова, 5. Згідно з актом комісії з розслідування фашистських злочинів у період тимчасової окупації міста Новограда-Волинського (далі Комісія) тільки у трьох воронках від авіабомб великого калібру (як бачимо з тексту листівки, саме їх і не вистачало) було поховано до 800 жертв — мешканців нашого міста та захоплених при «зачистці» тилу військовослужбовців Червоної Армії, які попали в оточення. Під час цих розстрілів одну з груп жертв, яка проходила по вул. Чехова до міста страти, очолював Кагукін (рідний дядько відомого фотографа). Він ніс червоний прапор, знайдений на даху його будівлі (за доносом сусіда). Ця група приречених на смерть, проходячи по вул. Чехова до міста страти, співала «Інтернаціонал» (тоді гімн СРСР). За свідченнями опитаних нами з М.І. Супруновим у 1990 р. очевидців, — під час цих розстрілів німці були одягнуті тільки у чоботи, труси та пілотки, і ці страти були для них відвертою розвагою. Жертв накопичували на терені середньої школи №4. Встановити, який саме німецький підрозділ здійснював цю акцію, поки що не вдалося.
Наступну страту здійснила 26 серпня 1941 р. ейнзатцкоманда СД-5 в саду Будинку інвалідів по вул. Чехова, 4. У той день був страчений 161 «єврей, комуніст і грабіжник». Вони були поховані там же у саду, також у воронці від авіабомби великого калібру. Після війни командир команди Ервін Шульц був засуджений до 20 років тюремного ув’язнення, як військовий злочинець, але у 1954 р. вже вийшов на свободу.
Третю самочинну масову страту здійснив ремонтний взвод, приписаний до 1 кавалерійської бригади СС (виконувала разом з 213 охоронною дивізією вермахту завдання по охороні оперативного тилу групи армій «Південь»). Страта була здійснена за особистою ініціативою командира цього взводу унтерштурмфюрера СС Макса Тойбнера. Ось що зазначено у вироку Вищого суду СС в Мюнхені від 1 червня 1943 р. у справі Макса Тойбнера й чотирьох його підлеглих: 12 вересня він (Макс Тойбнер — О.П.) прибув до Звягеля (він же Новоград-Волинський). Від українського бургомістра він дізнався, що у місцевій в’язниці утримуються більше 300 євреїв, бургомістр просив їх розстріляти. Обвинувачений почув про те, що вермахт видає єврейкам довідки про те, що вони не єврейки. Оскільки, за його думкою, вермахт був занадто сентиментальний, він вирішив провести екзекуцію силами свого взводу. За межами населеного пункту силами української міліції (допоміжної тубільної поліції) був виритий рів, біля якого євреї — чоловіки, жінки та діти — повинні були стати на коліна. Потім за командою вони були страчені пострілами у потилицю у безпосередній близькості. Всього, як зазначено у вироку, було розстріляно 319 євреїв.
Далі у вироку зазначено: «Через єврейські акції, як такі, звинувачений не підлягає покаранню. Євреї повинні бути знищені. Жоден із вбитих євреїв не вартий жалю. І хоч звинувачений повинен був знати, що знищення євреїв є завданям спеціально сформованих для цього команд, його позитивно характеризує те, що він вирішив для себе, що він також має право взяти участь у знищенні єврейства». Врешті-решт М.Тойбнер був засудженний за надмірну, навіть з точки зору СС, жорстокість відносно приречених на смерть євреїв м.Александрія і фотографування страт до 15 років каторги. Його підлеглі, у тому числі унтершарфюрер СС Мюллер , були виправдані. Мюллер «відзначився тим, що під час страти євреїв у м. Шолохово виривав з рук матерів дітей і тримаючи їх у висячому положенні лівою рукою, стріляв в них з правої.
У вироку Вищого суду СС мова іде про страту у гаю біля Будинку Червоної Армії (нині гарнізонний Будинок офіцерів, тоді за межами міста). Згідно з актом Комісії, при ексгумації було встановлено, що більшість страчених — жінки та діти. З акту Комісії: «земля в могилі ніби зцементована кров’ю, в руках у багатьох жінок трупики їх дітей». В акті помилково зазначено, що вони розстріляні з кулемета, адже далі в акті зазначено: поранення головним чином у голову» — з кулемета, звісно це зробити не можливо. Кулемет, який бачили свідки на місці страти, вочевидь був встановлений для запобігання можливих спроб втечі. В акті також зазначена кількість страчених — більше 700 чол. Але кількість страчених Комісія визначала за розміром могил, з іншого боку німці могли не врахувати дітей. На шляху від в’язниці до місця знайомий полiцай виштовхнув одну матiр з малим хлопчиком у кущі i сказав бiгти. Нині це добре відомий у нашому місті лікар Кесельман, який зараз мешкає в Америці.
Є певні відомості, що у перших стратах в нашій в’язниці, у липні 1941 р., брав активну участь ще якийсь ремонтний підрозділ, на цей раз одній з «визволительниць» міста — 25 мотопіхотної дивізії СС «Вікінг». Всього за часів нацистської окупаціїї у нашій в’язниці загинуло більше семи тисяч чоловік. До речі, згідно з архівними даними, під час масових репресій НКВС був проведений лише один розстріл — 25 осіб на тодішньому терені військкомату (нині терен КЕЧ району). Всі інші репресовані були страчені у Житомирі.
Але повернемося до подій вересня 1941 р. «Спеціально сформовані для цього команди» не забарились. Вже зранку 19 вересня у нашому місті з’явилась сумновідома ейнзатцкоманда 4-А (Бабин Яр теж на її рахунку). Відразу почалось «полювання» на євреїв. Ось як описує діяльність цієї команди німецький військовополонений Карл Блеєль, у 1941 р. водій вантажівки 1 взводу 523 санітарної роти вермахту: «В м. Звягель мені довелось бути свідком, коди людей, наче собак, хапали на вулиці, вантажили на автомобілі й вивозили. Їх розмістили у хлівах, де вони знаходились без води і їжі. Наступного дня (20 вересня — О.П.) їх групами по 30 осіб розстріляли. Гроші, цінні речі, кращий одяг у них перед цим відбирали. Я сам бачив, як привезли важкохвору жінку, що лежала на ношах, кинули її до ями і там пристрелили. Число жертв було близько 3000 (трьох тисяч). І тут не було різниці, чи то була жінка, дитина чи старий. Ще напівживих людей засипали землею. Навіть дехто з польової поліції висловлювався: «Він (Гітлер), мабуть, з’їхав з глузду, оскільки дає наказ робити таку бійню».
Ця найбільша страта проводилась на терені військового стрільбища по вул. Герцена, 18. Ейнзатцкоманди були створені до початку війни для «знешкодження» великих, дрібних і активних функціонерів більшовистської партії та комісарів, ліквідації «єврейсько-більшовистської інтелігенції» на теренах, що підлягали окупації. З початком бойових дій ці високомобільні спеціальні підрозділи СД були переорієнтовані на «кінцеве рішення єврейського питання» на окупованих теренах та масове знищення усіх членів ВКП(б), інших «радикальних елементів». У них нараховувалось біля 600 чол. oсобового складу. Спеціалізувались вони переважно на масовому терорі проти мирного населення. Командир команди 4-А Пауль Блобель 7 червня 1951 р. страчений у тюрмі Ландсберг, як військовий злочинець.
Звісно, не обійшлось без активної участі в цих «єврейських акціях» «допоміжної тубільної поліції» — української міліції. Вона брала активну участь у захопленні, охороні та конвоюванні жертв, навіть спочатку копала для них могили (пізніше це робили самі жертви), а добровольці з числа цих міліціантів брали безпосередню участь у розстрілах. На той час чини знов створеної української міліції носили цивільний одяг і відрізнялись від пересічних мешканців наявністю на одягу жовто-блакитного значка.
Що ще приготували «визволителі» «унтерменшам» — українцям? «Унтерменшами» — тобто «напів або недолюдинами» німці вважали всіх мешканців окупованих теренів СРСР (крім, звісно фольксдойчів) і саме так називали їх у своїх офіційних документах. З внутрішнього документу ОКВ від 2 грудня 1941 р.: «Вилучення з України сільськогосподарських надлишків здійснюватиметься з метою постачання рейху, тому воно можливо при умові, що внутрішнє споживання на Україні буде доведено до мінімуму. Це буде досягнено наступними заходами: Знищення зайвих їдоків (євреїв, населення великих українських міст, які, як Київ, взагалі не одержують ніяких харчів. Шляхом граничного скорочення продовольчої норми українцям — мешканцям міст. Зменшення споживання харчів селянським населенням. Якщо втрати серед мирних жителів внаслідок бойових дій більш-менш точно підраховані, — то втрати від голоду під час нацистської окупації підрахунку не піддаються. Зрозуміло тільки те, що мова іде не про один мільйон загиблих від голоду українців. У «Книзі Пам’яті України. Житомирська область» наводяться цифри втрат серед цивільного населення України, що під час нацистської окупації померло, як кажуть поляки «наглою» смертю, — 4,5 млн. чол., природне зменшення населення склало 4 млн. чол.
Ось дату якого «визволення» пропонує нам відзначати невідомий автор (який передбачливо сховався за псевдонімом) на шпальтах газети «Новоград-Волинські новини». За часів нацистської окупації,
з 10 липня 1941 по 3 січня 1944 р., у нашому місті загинуло більше 40% його мешканців. З урахуванням загиблих військовополонених (26616 чол.) — кількість загиблих на терені міста за час нацистської окупації
у півтора рази перевищила довоєнну чисельність населення нашого міста. На терені району було страчено і поховано більше 700 наших євреїв (Городниця, Колодянка, Ярунь) і більше 4 тисяч корецьких євреїв (Калинівка, Повчино).
Дякуючи міській владі всіх каденцій і особисто М.І.Супрункову, на всіх могилах жертв масового терору нацистів встановлені гарні пам’ятники. 20 вересня 1941 р. — пік холокосту у нашому місті. Пам’ятаємо.