Леонід КОГАН, краєзнавець (Німеччина)
Бойові дії в районі Новограда-Волинського у липні 1941 року — одна з «білих плям» в історії нашого міста. Причинами цього
є як інформаційна скупість радянських документальних джерел, серед яких слід відзначити лише книгу О.В.Владимирського
«На киевском направлении», так і обмаль свідчень захисників міста.
У той же час про битву за Звягель (саме так командування вермахту називало Новоград-Волинський) писали німецькі газети 1941
року. Належна увага цій темі надається у книгах спогадів ветеранів вермахту.
Згадувані вище події знайшли також відображення у кількох фотографіях і кіносюжеті, що були зняті окупантами і збереглися
до нашого часу. А тепер спробуємо відновити їхню хронологію.
3 липня 1941 року німецькі
війська зайняли Гощу, проти ночі 5 липня — Корець і просувалися далі в напрямі Звягеля. «Ми перетнули польсько-радянський
кордон 1920 року, — пише в своєму репортажі з місця подій військовий кореспондент Вернер Мюллер. — Високі вартові вишки й
досі позначають протяжність старого кордону. Через декілька кілометрів трапляються перші бункери — величезні бетонні
колоси, які мали загородити тут шосе на Київ. — А навколо Звягеля у вигляді бастіону простягається широкий пояс бункерів,
до яких прилягають польові укріплення. Ці споруди доповнюють потужні дротяні та протитанкові загороди. Таким чином, у
1932-1938 рр. Звягель перетворився в одну з найпотужніших і найсучасніших радянських фортець».
Глибоко ешелоновану систему споруд Новоград-Волинського укріпрайону, так звану «Лінію Сталіна», артилерійськими,
протитанковими і зенітними гарматами, він порівнює з аналогічною «лінією Мажіно» у Франції, яку вермахт успішно подолав
рік тому.
Безпосередньо на Звягель з обох боків шосе наступала німецька 14-а танкова дивізія. За спогадами Рольфа Грамса, одного з ветеранів дивізії, 6 липня була здійснена спроба захопити місто з ходу, але вона не вдалася. У результаті, «у 108-му стрілецькому полку (мпп) вибули три командири роти, а в 4-му артилерійському полку — три офіцери». Черговий наступ розпочався 7 липня, о 4.30. І знову загороджувальний вогонь радянської артилерії не давав німецьким військам просуватися далі.
І все ж сумісними зусиллями 14-ої танкової та 299-ої піхотної дивізій при підтримці важкої артилерії із застосуванням о
15.30 пікіруючих бомбардувальників «Юнкерс-88» вдалося подавити декілька дотів на західній окраїні Новограда-Волинського.
В.Мюллер, описуючи бойові дії, звертає увагу на відчайдушний опір супротивника: «Після того, як змусили замовкнути
панцирні куполи, потужними фугасами підривають бетонні колоси. Ворог захищається до останнього подиху. Але яка несподіванка
чекала на наших солдат, коли в одному з бункерів, що найбільш стійко оборонявся, вони серед ворожих трупів виявили
жінку-комісара, яка до самого кінця спонукала солдат до безперспективного опору!».
Втрати окупантів були значними: до 40 солдатів у кожній роті, крім того, у 4-му самохідному артилерійському полку вбито двох і поранено сімох офіцерів. 13-а танкова дивізія мала переправитися через Случ в районі Гульська. 7 липня, о 3.30, передові частини 93-го стрілецького полку, що діяв на правому фланзі, перетнули річку на надувних човнах і під прикриттям артилерії, ховаючись у хлібних ланах, порівняно легко наблизилися до дотів і виводили їх з ладу.
Зовсім інша ситуація склалася на правому фланзі, в районі просування 66-го стрілецького полку. Червоноармійці, очевидно, припускали можливість переправи в цьому місці. Вони дали можливість німецьким катерам і надувним човнам пристати до берега, а потім, освітивши десантників сигнальними, відкрили шквальний вогонь, знищили всіх до одного.
Більш вдалою була атака на залізничний міст. Сапери в останню мить знешкодили вибухівку і тим самим зробили вільним шлях до величезного доту, що прикривав міст. Захопили його після тригодинного бою. Найбільші втрати в дивізії зазнав 4-ий бронесаперний батальйон: двоє офіцерів, п’ять унтер-офіцерів і 43 рядових.
Після подолання радянських укріплень у Гульську 13-а дивізія рушила до Марушівки.
У розрив між двома танковими дивізіями була введена 25-а мотопіхотна дивізія (мпд) (всі три входили до 3-го мотокорпусу
1-ї танкової групи), яка мала 7 липня прорвати укріплення на південний схід Звягеля, влаштувати переправу через Случ і
вийти на Житомирське шосе.
Але через затримку в пересуванні 35-го мпп 25-ї мпд, який зайняв вихідні позиції біля залізниці на південь від Звягеля,наступ було перенесено. 8 липня, о 3.30, відкрила вогонь німецька артилерія, а через годину обидва мотопіхотні полки (35-й і 119-й) атакували радянські укріплення. У розпорядженні вермахту були топографічні мапи Звягельського укріпрайону з позначенням на них окремих споруд.
Крім того, цінну інформацію штабу 25-ї мпд дав місцевий електрик, який брав участь у спорудженні дотів.
Після влучного вогню гармат і мінометів гарнізон одного з дотів, застреливши свого коменданта, викинув білий прапор,
але більшість червоноармійців захищалася до останнього. І все ж, завдяки розвідці й ретельній підготовці, штурмовим
групам вдалося досить швидко та з дуже малими втратами подолати смугу укріплень на захід від річки Случ. Близько 8.45
35-й мпп вийшов на відкриту ділянку луку. До берега залишилося лише 300-400 метрів 25-й саперний батальйон з
надувними човнами, ховаючись за низьким насипом, готувався до переправи. Але через безперервний вогонь радянської
артилерії з протилежного високого берега подалі просування виявилося неможливим.
За свідченням колишнього ад’ютанта (начальника штабу — Л.К) 25-го моторизованого інженерно-саперного батальйону
(мінсапб) Філіпа Вайсбродта, в цей момент він отримав наказ командира 35-го мпп розвідати бойову обстановку на лівому
фланзі полку.
Рухаючись у напрямку Звягеля, він потрапив у місцину, де обидва береги були однаково низькими.
Командир саперного взводу 35-го мпп доповів йому, що тут «ворога не знайдено». Ф.Вайсбродт припускає, що радянське
командування через загрозу прориву в іншому місці, зняло звідси війська, і таким чином утворилася прогалина.
Разом з розвідгрупою він швидко перетнув на надувному човні річку Случ, яка була у цьому місці 80 м завширшки, і
обстежив околиці. На півдні було чутно сильний шум битви, а на півночі — жодної ознаки супротивника. Після того, як про
це доповіли командиру 35-го полку, сюди перекинули резервні частини полку, які близько 12.00 переправилися через Случ
і створили плацдарм на протилежному березі.
Тим часом сапери 25-го мінсапб навели переправу. Коли переправа була майже готова, зненацька з’явилися шість радянських винищувачів «И-16». Пролітаючи вздовж річки з півночі на південь на низькій висоті, вони випустили град куль, але не влучили.
Близько 16.00 на протилежний берег перевезли протитанкові й піхотні гармати. Південніше від цього місця бій ще тривав, але під загрозою оточення радянські війська мусили відступити на схід. О 16.30 35-й полк досяг Житомирського шосе в районі Нової Романівки, а увечері до нього приєднався 119-й полк.
Після прориву в кількох місцях смуги укріплень доля міста була вирішена. «Поки бушує битва за «бункерну» лінію, — пише Вернер Мюллер, — інші частини штурмових полків очищають від ворога Звягель. І тут «ради» чинять завзятий опір. Вони перебувають у своїй стихії й сподіваються втриматися у вуличних боях. Однак просування нестримне, і місто незабаром буде в наших руках».
8 липня була захоплена лівобережна частина міста. Збереглася рідкісна світлина, на якій
зняті німецькі вояки на тлі двоповерхового будинка з вивіскою «Гастроном» на розі тодішніх вулиць Леніна і Радянської
(після війни тут протягом багатьох років були книгарня, пошта і телеграф).
Мости через Случ були підірвані радянськими військами, котрі продовжували вести інтенсивний вогонь із протилежного
берега. Тому вермахт відклав подальший наступ на наступний день. 9 липня ще продовжували чинити опір декілька дотів на
правому березі, але сили були нерівними.
Нещодавно в Інтернеті виставили німецький кіножурнал «Die Deutsche Wochenschau» №568 від 23 липня 1941 р., один із сюжетів якого присвячений бойовим діям у Звягелі: німці з лівого берега в районі вул. Лермонтова, Волі дві німецькі зенітки прямою наводкою ведуть вогонь по доту №408 на протилежному березі (нині вул. Рокоссовського, 14), потім штурмова група, спустившись від вогневих позицій зеніток до річки на надувному човні, перетинають Случ. Із собою вони везуть плакат, написаний ламаною російською мовою, який пропонує захисникам доту здатися, і обіцяє залишити їх живими. Після того, як захисники проігнорували їхню пропозицію, штурмовики, висадившись на берег, підкралися з різних боків до доту і закидали його гранатами.
9 липня, о 19.00, сапери 13-ї танкової дивізії закінчили спорудження в районі Гульська наплавного мосту із 16-ти тонних
поромів (понтонів). На другий берег швидко перекинули штаб, живу силу і техніку.
Прорив Новоград-Волинського укріпрайону відкрив німецьким військам дорогу на Житомир, який вони захопили в цей самий
день без бою.
Ситуація на фронті змінилася 10 липня, коли 22-й, 9-й і 19-й механізовані, і 31-й стрілецький корпуси 5-ої армії М.І.Потапова після контратаки просунулися з північного сходу на 10-20 км у район Сергіївки, Федорівки, Несолоні, Варварівки, Броник перерізали Житомирське шосе і прагнули пробитися до Звягеля.
12 липня становище в тилу й на лівому фланзі 14-ї танкової дивізії стало критичним, що змусило німецьке командування
знов ввести у бій 25-у мпд і 1 танкову, тоді ще бригаду СС «Лейб-штандарт Адольф Гітлер», розгорнула шість піхотних
дивізій 6-ї польової армії фронтом на північ, зірвавши таким чином основний наступ на Київ.
Кілька днів червоноармійці утримували здобуті позиції, але під тиском переважаючих сил супротивника 15 липня вимушені
були відступити. Фронт швидко пересувався на схід. Попереду були два з половиною роки нацистської окупації.