Це було у серпні сорок першого ....

2000 р. у Німецько-Россійському музеї в Берліні проходила виставка фотографій періоду Другої світової війни. Серед них були представлені світлини колишнього солдату вермахту Фріца Хайнце (Fritz Heinze). Народився він 1904 р. в Єні, до приходу до влади нацистів був членом Комуністичної Партії Німеччини, за що у 1933-36 рр. знаходився в ув’язненні, до мобілізації у травні 1941 р. працював на заводі в Хемніці.

Ф.Хайнце служив солдатом батальйону охорони на території України і Польщі, де зробив близько 500 знімків власним фотоапаратом. Частину з них кілька років тому виставив в інтернеті його внук Петер Тіль (Peter Thiel). На одній з фотографій зображені жінки і діти, що зачинені в теплиці. Текст на зворотній стороні вказує час і місце знімання (Звягель, серпень 1941 р.) і повідомляє, що наступного дня на цих людей чекала смерть.

Деякі знімки увійшли до складу щоденника, який вів під час війни Ф.Хайнце. Серед них привертає увагу фото на сторінці 43 з підписом: „Більш живим іноді стає ландшафт на берегах річок, де він місцями має схожість з пейзажними картинами Дюрера (ліворуч – мертве порожнє місто, колишній єврейський квартал)”. Хоча в тексті немає жодної згадки про точне місце знімання, характерні обриси берегів на передньому плані та каланча пожежного депо на задньому плані не залишають сумнівів, що це Новоград-Волинський в районі вулиці Щорса.

Неясним досі залишалось, за яких обставин були зроблені ці знімки і яке відношення мав до них Фріц Хайнце. І ось зовсім нещодавно Петер Тіль виставив в інтернеті фотокопії сторінок так званого„Звіту про пережите” свого діда. В ньому Ф.Хайнце згадує про подію, яка на все життя викарбувалася в його памяті.

Ось переклад цього „Звіту” (зі скороченнями):

«Це було у серпні 1941 р. Декілька тижнів я перебував у складі батальйону охорони в маленькому містечку Звягелі на польсько-радянському кордоні. Фюрер видав тоді „наказ про відплату“, наслідком якого були найжахливіші ексцеси. Від нашого батальйону вимагали добровільно взяти участь у розстрілах євреїв. До честі батальону, жоден не дав згоди.

Наступного дня у вільний час я пішов на лісову галявину неподалік від місця нашого розквартирування. Раптом заревіли мотори. Приїхали кілька вантажівок, що були битком набиті плачучими дітьми і жінками. Ті, що сиділи поруч з водіями, вискочили з кабіни і відкрили задні борти автомобілів, а солдати поліції, що стояли на кузові, били прикладами жінок і дітей, змушуючи їх вистрибувати.

Незабаром всю галявину заповнили голосуючі, але покірні долі люди, яких поліція зганяла у тісну купу. Після цього розпочався останній марш нещасних, вірніше, лише їхньої частини, тому що на решту чекало ще гірше. Перші мусили йти гуськом, наступні таким самим чином рухалися слід за ними до лісу.

Через деякий час пролунали перші постріли. Тоді натовпу людей на галявині стало ясно, що на них чекає. Піднявся несамовитий крик і благання про помилування. Але відстаючих немилосердно били, примушуючи приєднатися до цієї жалібної процесії. Були старі жінки, які від жаху не могли триматися на ногах, не те що йти. Кожну з них, тримаючи за руки і за ноги, мусили переносити до місця страти чотири дівчини. У Кете Кольвіц є зворушливий офорт „Смерть і мати“. На ньому зображена жінка, котру ззаду схопила смерть і примушує опуститись на коліна. Двоє маленьких діточок, захищаючи мати, роблять марні спроби зачепитись за неї. Схожу картину я знову побачив на цій галявині. Тут теж двоє дітей, котрі були дуже малими та не розуміли, що діється, і лише передчували, що відбувається щось жахливе, відчайдушно вчепилися в стоячу на колінах мати. Робилися майже ті самі рухи, які також на картині виражали відчай.

Дивитися на це було для мене тортурою. Але я хотів пересвідчитись у подальшій ліквідації і йшов за колоною людей, які залишили будь-яку надію. У лісі були викопані дві ями. Біля першої, меншої за розміром, стояв офіцер-поліцейський. Він виривав з рук жінок малих дітей, тримав їх за ногу, головою донизу, як кролика перед забоєм, вбивав пострілом з пістолета і кидав у яму. Дорослі мусили йти до другої, більшої за розміром ями, ставали біля її краю на коліна і після пострілу в потилицю падали досередини. Ця картина досі стоїть перед моїми очима, бо такі потрясіння забути неможливо. Багато бійців нашого батальйону стояли поруч, але деякі з них незабаром відходили в бік.

Я бачив, що тіла в ямі ще ворушились. Час від часу туди стріляли, щоб втихомирити тих, хто залишався ще живим. Серпневе сонце стояло вже низько і робило ще більш виразним видовисько, що у пиловій завісі набувало примарних форм. Все це супроводжувалося жахливою симфонією істеричних криків, глухих прокльонів, скреготіння зубів і благань про помилування. Виняток становили лише підлітки, які мовчки йшли на смерть, дивлячись вперто і презирливо на своїх катів.

Пройшло чимало часу, і обидві ями заповнились. Їхні розміри недооцінили. На галявині ще залишилася частина людей, яких привезли пізніше для „підкріплення“. Тому розстріл припинили, і решту погнали у розташоване поблизу садове господарство. Там їх зачинили в теплицях. Каральна команда поїхала, залишивши вартових. Пішли також глядачі.

Уявіть собі: після того, як серпневе сонце цілий день смажило скляні дахи і стіни, їх у цій тісняві мучив не голод, а спрага. Вони були впевнені, що завтра їм доведеться йти тим самим шляхом, яким сьогодні йшли їхні товариші по нещастю. Я мав при собі „Лейку , проте не наважився знімати, тому що вважався політично неблагонадійним і не хотів знову піддавати себе небезпеці. Але принаймні один документальний доказ хотів мати, бо припускав, що пізніше в такі страхіття не повірять. Тому, коли вартові відійшли, я зняв оранжерею. Маленьке віконце залишили відкритим. Крізь нього гукали до мені жінки, благаючи: „Pan, Woda! Pan, Woda!“ . Я побіг до своєї квартири і приніс повну флягу води, а коли вартові відійшли, передав її через віконце. Цей самий шлях я повторив багато разів. Це був безглуздий вчинок, крапля води на гарячому камені в найбуквальнішому сенсі. Мабуть, то була спроба приглушити власне сумління, котре мучило одне питання: чи не потрібно було зробити щось більше для цих нещасних?

У нашому помешканні ця подія була, звичайно, єдиною темою розмови. Деякі вже бачили схожі або жахливіші звірства в інших місцях. Були також антисемітськи налаштовані, котрі наважувалися виправдати цю „відплату“. Але деякі пророкували: „Якщо ми війну програємо, відплата буде такою, що не дай Боже“.

Не знаю, що сталося з рештою. Лише через деякий час я зміг зняти здалека житловий квартал цих нещасних – убогі хатини на околиці міста. Вони були розграбовані. Ліжка і домашє начиння валялися на вулицях, а рипіння вікон і дверей було відголосом останніх годин цих людей, що стали жертвами садистської жаги, яка маскувалася під расизм.»

Ці спогади Ф.Хайнце написав після війни. Оскільки в тексті згадується Німецька Демократична Республіка (НДР проголошена 7 жовтня 1949 р.), можна припустити, що вони зявилися в 1950-х рр. Приблизно тоді ж він зробив пояснювальний текст до фото жінок і дітей у теплиці. Доля автора склалася слідуючим чином. У 1941-43 рр. Ф.Хайнце брав участь у бойових діях на території СРСР, а в лютому 1944 р. його як фахівця направили в Німеччину на літакобудівний завод. Після війни він жив у НДР, працював деякий час у Хемніці, пізніше – у кіностудії ДЕФА, а 1958 р. передчасно помер у Потсдамі.

Як у спогадах Фріца Хайнце, так і в одному з протоколів Надзвичайної Комісії з розслідування нацистських злодіянь від 24 травня 1945 р. жертвами геноциду названі виключно жінки і діти, а часом розстрілів – серпень 1941 р. Як відомо, Надзвичайна Комісія знайшла поховання єврейських жінок і дітей у гаю біля Будинку Червоної Армії (Будинок офіцерів). Тому з великою ймовірністю можна стверджувати, що мова у спогадах йде саме про розстріл біля Будинку офіцерів. Щоправда, у Ф.Хайнце згадуються дві могили, тоді як у протоколі – лише одна. Якщо вдасться з’ясувати місцеположення теплиць садового господарства, що стояли тоді неподалік від могил, ми отримаємо відповідь на питання: де саме відбувалися описані в спогадах події?