Ремонтний взвод Тойбнера у Звягелі.

У вересні 1941 р. в окупований Звягель прибув ремонтний взвод 1-ї ремонтної роти 1-ї мотопіхотної бригади СС, яка, в свою чергу, підпорядковувалася начальнику постачання командного штабу рейхсфюрера СС. Взвод був сформований на початку липня 1941 р. у Волау (Сілезія) і незабаром після цього перекинутий на полігон в Арисі (Східна Прусія). 8 вересня він вступив на територію України і рухався в обозі 1-ї мотопіхотної бригади. Крім ремонту автомобілів, перед взводом не стояли якісь бойові чи каральні завдання. Більшість із 37 його військовослужбовців були ремісниками і не проходили тривалої військової підготовки. Значну частину контингенту становили так звані фольксдойче. У розпорядженні взводу знаходилися автомобілі-майстерні, автомобілі запчастин і постачання, декілька вантажівок і мотоциклів. Солдати мали на озброєнні карабіни 98 К, деякі — також пістолети, а їхній командир — автомат. Нагляд за виконанням ремонтних робіт здійснювали, так звані, майстри-чергові.[1, S. 228-229]

Командир взводу, 31-річний унтерштурмфюрер Макс Тойбнер, після здобуття освіти інженера авіа- та автомобілебудування, працював на літакобудівному підприємстві та у військово-повітряних силах. У червні 1941 р. він добровільно вступив у війська СС. Але замість винищувальної авіації його направили в автомобільне відділення запасу в Берлін-Ліхтерфельде, після чого призначили командиром ремонтного взводу. Завдання, які поставило командування перед взводом, Тойбнер вважав неповноцінними. До підлеглих він ставився приязно і часто нехтував військовою дисципліною. Тойбнер чув про створення на окупованих територіях «зондеркоманд» СС для масових розстрілів єврейського населення і вирішив залучити до цих акцій свій взвод. [1, S. 230] Незабаром така нагода трапилася.

Як повідомляється у судовому вироку від 24 травня 1943 р., взвод Тойбнера 12 вересня 1941 р. прибув у Звягель. Бургомістр розповів командиру взвода, що у місцевій в’язниці знаходиться понад 300 євреїв, і запропонував їх розстріляти. Тойбнер також почув, що вермахт видавав єврейкам довідки про їхнє, нібито неєврейське, походження. Оскільки, на його думку, це було проявом надмірної сентиментальністі, він вирішив провести акцію силами свого взводу. Українські міліціонери вирили яму, біля якої євреї мусили стати навколішки. Останні були розстріляні з близької відстані пострілами у потилицю. Загальна кількість убитих становила 319 чоловік. [2, S. 17,19; 3, S. 184] Через деякий час вояки Тойбнера «відзначилися» в інших місцях. 17 жовтня вони прибули у Шолохове на Дніпропетровщині. Неподалік від цього села була проведена наступна акція, жертвами якої став 191 єврей. Ще 459 євреїв було розстріляно у період з 22 жовтня до 12 листопада в Олександрії. Під час останньої екзекуції кати розважали себе побиттям нещасних заступами і батогами, примушували їх бити один одного, а Тойбнер і штурмманн Фріч фотографували це жахливе видовище. У Конотопі, куди взвод прибув у грудні 1941 р., Тойбнер наказав штурмманнам Вюст. та Герм. (за німецькими законами, прізвища засуджених і свідків заборонено розголошувати) розстріляти коменданта місцевої української міліції Хамрая, якого підозрювали у зв’язках із партизанами. Навесні 1942 р. взвод перевели у польське місто Плоцьк. Фріч привіз сюди надруковані із проявлених фотоплівок під час відпустки світлини зі сценами знущання над мирними жителями і показував їх своїм соратникам. Коли взвод знову опинився в Арисі, Тойбнер хизувався цими світлинами в офіцерському казино. Це не залишилося без наслідків. [1, S. 239-240; 2, S. 19-23; 3, S. 184-190]

22 квітня 1942 р. були заарештовані Тойбнер і унтершарфюрер Мюллер, пізніше — штурмманни Фріч, Аккерманн і Вюст. За вироком вищого суду СС і поліції у Мюнхені від 24 травня 1943 р., Тойбнер отримав 10 років тюремного ув’язнення. Звинувачували його не у вбивстві мирних жителів, а у допущених при цьому ексцесах та їх фотографуванні. Інші звинувачувані були виправдані, бо мусили підкорятися наказам Тойбнера. [1, S. 240-242; 2, S. 17] Останній знаходився в ув’язненні до січня 1945 р., коли був помилуваний рейхсфюрером СС Гіммлером. Його подальша доля — невідома. Згубилися також сліди Мюллера, Аккерманна та інших.

Але частина їхніх соратників пережила війну. Рудольф Вюст., який народився у 1912 р. у Лотарінгії, працював до війни монтером на електростанції в Карлсруе, 1932 р. став членом нацистської партії, а 4 червня 1941 р. добровільно вступив у війська СС. Після короткочасної військової підготовки призначений автоелектриком у ремонтний взвод Тойбнера. Після виправдання мюнхенським судом служив у Франції, потім — знову на Східному фронті. В Австрії 7 травня 1945 р. потрапив у американський полон, але через рік вийшов на волю. Працював тривалий час контролером інструментально-машинної фабрики в Людвигсбурзі.

У 1969 р. його минулим зацікавилася прокуратура Штутгарта, а у 1971-73 рр. справою Вюст. займався карний розшук землі Баден-Вюртемберг. Вюст. підтвердив, що за наказом Тойбнера застрелив коменданта української міліції в Конотопі, але заперечував безпосередню участь у розстрілах мирного населення. Суд у Хайльбронні у травні 1973 р. позбавив Вюст. волі на 2 роки за «колективне пособництво у вбивствах». [2, S. 286-294; 5, S. 829-830]

Свідками у справі Вюст. були його колишні соратники. Двох із них, Гес. і Герм., було притягнуто до відповідальності за активну участь у вбивствах мирних громадян. Генріх Гес. народився в 1911 р. у Судетській області, яка пізніше увійшла до складу Чехословаччини. До ІІ Світової війни служив у армії цієї країни і працював механіком в автомайстерні. Після окупації Судетської області Німеччиною вступив до нацистської партії та СС. Мобілізований 10 червня 1941 р. Після короткочасної військової підготовки направлений у Волау, де його передали у розпорядження Тойбнера. У ремонтному взводі виконував обов’язки майстра. У 1942 р. навчався в автотехнічній школі військ СС, а на початку 1943 р. був призначений командиром ремонтного взводу 9-ї танкової дивізії СС «Хоенштауфен». Служив у Північній Франції, Галичині, Угорщині. На території Австрії 8 травня 1945 р. потрапив у американський полон, а в липні 1948 р. вийшов на волю. Працював автомеханіком, потім майстром і консультантом автомайстерні у Штутгарті. Переніс інфаркт. У 1974 р. Гес. був викликаний до карного розшуку і під час допиту зізнався, що за наказом Тойбнера розстріляв кількох євреїв під час першої акції: «Спочатку я сподівався, що не братиму участь у розстрілах. Але Тойбнер послав до мене свого денщика Яна і велів мені негайно з’явитися до нього. Цей наказ я не виконав і попросив Яна передати унтерштурмфюреру, що в даний момент пораюсь із автомобілем. Тоді Тойбнер послав старшого за званням і велів передати мені офіційний наказ з’явитися до нього. Цього разу я не наважився суперечити... Тойбнер вручив мені карабін і наказав стріляти разом з іншими. З відстані не більш як півметра я вбив пострілами в потилицю 3-4 чоловіків-євреїв, які опустилися навколішки біля краю ями ... Я був радий, що мусив брати участь лише наприкінці цієї акції». Як показали свідки, Гес. був одним із найкваліфікованіших автомеханіків взводу, і Тойбнер доручив йому доглядати за своїм автомобілем. Свого командира він возив або супроводжував його, коли той сидів за кермом. На правому рукаві уніформи Гес. носив шеврон «Старий боєць» і до простих військовослужбовців ставився досить пихато. Через своє привілейоване становище він відчував себе боржником перед Тойбнером. У квітні 1981 р. Гес. був заарештований. Суд у Штутгарті, що тривав з вересня 1981 р. до лютого 1982 р., встановив численні випадки участі або пособництва звинувачуваного під час масових вбивств і виніс йому такий вирок: 12 років ув’язнення. [1, S. 225-227, 229,233; 6, S. 1256-1282]

Цей самий суд позбавив волі на 3 роки Йоганна Герм., котрий народився в 1916 р. у Симбірську, куди з Литви під час І Світової війни були вислані царським урядом його батьки, етнічні німці. 1918 р. родина повернулася на батьківщину. Герм. працював ковалем у батьківській кузні, а в 1938-40 рр. служив у литовській армії. Влітку 1940 р. Радянський Союз окупував Литву, а в лютому 1941 р. у рамках радянсько-німецьких домовленостей родина Герм. виїхала в окуповану німцями Польщу. У переселенському таборі біля Лодзі, де проживала родина, велося інтенсивне вербування серед фольксдойче, внаслідок чого навесні 1941 р. Герм. добровільно вступає до СС. У квітні його мобілізували до навчальної частини СС біля Праги, а 23 червня направили у Волау. У ремонтному взводі Тойбнера він працював ковалем. У нього як іноземця були труднощі з німецькою мовою, через що над ним глузували військовослужбовці — вихідці з рейха. В той же час він непогано володів російською та польською мовами і при нагоді залучався як перекладач. Свої недоліки Герм. намагався компенсувати особливою старанністю і слухняністю, за що його цінували товариші по службі. Влітку 1942 р. він служив у Житомирі, а з 1943 р. — у дивізії «Хоенштауфен». Брав участь у бойових діях у районі Тернополя, а також у Нормандії та Угорщині. На території Австрії потрапив у полон, а у червні 1946 р. вийшов на волю. До виходу на пенсію у 1979 р. працював забійником і слюсарем на гірничому підприємстві, мешкав у місті Порта-Вестфаліка. У 1973-76 рр. його допитував карний розшук землі Баден-Вюртенберг. Ось що згадує Герм. про свою участь у першій акції: «Разом з іншими стрільцями другої ланки я відкрив вогонь... Розстріляв одну жінку пострілом з карабіна із відстані близько двох метрів. Навмисно цілився в ліву половину спини, щоб потрапити в серце. Жінка сконала від одного пострілу і відразу ж упала в яму. Я добре цілився, щоб вона не мучилась. Їй було років 40-50. Після цього я відійшов убік». [1, S. 225,227-233; 4, S. 621-645; 6, S. 1095-1115,1237-1243, 1303-1306]

Карний розшук землі Баден-Вюртенберг допитав також Вернера Бек. (бл. 1906 р.н., був у взводі шофером), Альберта Гр. (1907 р.н., майстер-черговий) і Ернста Гьоб. (1910 р.н., каптенармус). [6, S. 1216-1224, 1339-1356; 7, S. 709-713]

Протоколи допитів карного розшуку (зберігаються у філіалі Федерального архіву Німеччини в Людвигсбурзі), вироки земельних судів 1969-82 рр., а також вирок мюнхенського суду 1943 р. дають можливість у значній мірі відновити хід трагічних подій, що відбулися у Звягелі після приїзду сюди взводу Тойбнера. Відомо, що восени 1941 р. взвод рухався через Дембицю (Польща), Львів, Броди, Рівне, Звягель, Умань, Кіровоград, Кривий Ріг, Шолохове і далі — в район Конотопу. 12 вересня це формування прибуло до Звягеля. Герм. згадує, що це сталося надвечір. Від бургомістра Тойбнер дізнався про перебування у в’язниці євреїв, котрим вдалося уникнути масових страт у липні-серпні 1941 р. Він вирішив ліквідувати в’язнів силами свого підрозділу і оголосив цей наказ наступного ранку. Абсолютна більшість підлеглих сприйняла наказ мовчки, хоча їм було відомо, що, так звані, акції не входять у коло їхніх обов’язків. Лише майстер-черговий Гр. дав зрозуміти Тойбнеру, що не може стріляти у беззбройних людей. У відповідь на це Тойбнер обмежився презирливим зауваженням, звинувативши Гр. у слабкості, але не наполягав на його особистій участі в акції. Щоправда, він наказав Гр. привести взвод до місця розстрілу. Тойбнер і його шофер їхали попереду у легковому автомобілі, всі інші йшли пішки. В акції брав участь майже весь особовий склад, за винятком близько 6 осіб, які залишилися в місці роз­квартирування. Євреїв вивели з в’язниці. Неподалік знаходилася нещодавно вирита яма. В кількох метрах від неї зібрали всіх приречених. Тойбнер сформував з більшої частини взводу розстрільну команду, решта стояла у караулі. Роттенфюреру Гьоб. він наказав віддавати команди: «Прицілитися! Вогонь!». Стрільці, яких було 15-20, розділилися на три ланки, по 5-6 чоловік у кожній, і зайняли позиції біля ями. Відповідно до кількості стрільців, туди ж підводили групами приречених, по 5-6 чоловік у кожній. Вони повинні були опуститися навколішки, спиною до стрільців та обличчям до ями. За командою Гьоб., стрільці першої ланки пострілами з карабінів з близької відстані знищили першу групу. Після цього перша ланка відійшла вбік, а її місце зайняла наступна. У деяких жертв від розриву черепа розлітався мозок. За свідченням Гьоб., роттенфюрер Абрагам виривав біля ями маленьких дітей з рук батьків. Деяких з них він хапав за волосся, піднімав угору, стріляв із пістолета у потилицю і кидав у яму. Шофер Бек., який під час акції був пасивним спостерігачем, після розстрілу матері з немовлям на руках ледь не втратив свідомість. Штурмманн Гес. відмічав у записнику населені пункти, в яких був розквартирований взвод, а також точну або приблизну кількість розстріляних євреїв під час кожної акції. Після повернення взводу в Арис у березні 1942 р. він передав свій записник слідчому військ СС, котрий займався справою Тойбнера. [1, S. 230-233; 4, S. 629-631; 6, S. 1099-1104,1264-1266,1342-1346; 7, S. 710, 712]

Звичайно, що через тридцять з лишнім років багато деталей стерлося з пам’яті учасників цих подій. Лише Бек. і Гьоб. згадували Звягель як місце першого розстрілу. Інші ж допитувані пам’ятали, що були короткий час розквартировані в Звягелі, але не могли згадати, в якому саме населеному пункті проводили першу акцію. Лише Бек. вказав, що розстріл відбувався неподалік від в’язниці. Деякі згадували будинок на околиці міста, а інші взагалі не могли описати місце злочину. Підслідчі називали різну кількість жертв (від кількох десятків до 200), але не наполягали на своїх оцінках. Незважаючи на все це, в руках у слідства був безперечний доказ — вирок 1943 р., в якому вказані точна дата прибуття взводу в Звягель (12 вересня), місце тимчасового перебування жертв (в’язниця) і кількість убитих (319).

Надзвичайна Комісія з розслідування нацистських злодіянь у м. Новоград-Волинський провела у 1944-45 рр. обстеження будинку колишньої в’язниці та прилеглої до неї території. Масові поховання були виявлені у північно-східному кінці тюремного подвір’я (біля цегельної огорожі), безпосередньо за західною огорожею, на території КЕЧ, у садку електростанції (подвір’я району електромереж), біля військової пекарні (250-300 м на захід від в’язниці). В якому конкретно місці відбувалася акція, — 13 вересня 1941 р., сказати зараз важко. Комісія встановила, що тут розстрілювали також військовополонених, підпільників, партизан і членів їхніх родин. Масові вбивства тривали від серпня 1941 р. до грудня 1943 р. [8;9, арк. 6-6зв.] У східній частині території КЕЧ (вул.Волі №41) 1992 р. відкрито обеліск із сірого граніту, а 1995 р. встановлено пам’ятник з лабрадориту за західною огорожею (вул.Волі №52). [10, с. 108-109] На жаль, ділянка біля останнього заросла бур’янами, через що самого пам’ятника з вулиці майже не видно.

Минулого року звягельським краєзнавцям за допомогою старожилів вдалося уточнити місцезнаходження братської могили біля колишньої військової пекарні (вул.Таращанського полку). Пам’ятника на цьому місці досі немає.

Нещодавно там проводилися земляні роботи, і на поверхню потрапили людські кістки.