Бурковский Анатолий Трофимович.

Мыкола Байдужный , А.В. Трженсимех.

Бурковский Анатолий Трофимович - родился в семье рабочего 10 марта 1916 года в городе Новоград-Волынский Житомирской области . Украинец. Окончил школу-семилетку, Киевский газетный техникум, в 1938 году — исторический факультет Харьковского педагогического института. Работал директором средней школы в селе Дубровка Барановского района Житомирской области.

В июне 1941 года призван в ряды Красной Армии. В боях Великой Отечественной войны с 1941 года. Воевал на Юго-Западном, Калининском и 1-м Прибалтийском фронтах. Был трижды ранен. Член КПСС с 1942 года. Летом 1944 года батальон майора А.Т. Бурковского участвовал в боях по разгрому немецко-фашистских войск в Белоруссии. На участке 306-й Краснознаменной стрелковой дивизии, у села Шумилино, 3-й батальон 935-го стрелкового полка под командованием А.Т. Бурковского при массированной поддержке артиллерии ворвался в Шумилино, внезапным ударом ошеломил гитлеровцев и расколол их оборону. К 14 часам 23 июня 1944 года опорный пункт врага был взят.

Продолжая весьти ожесточенные бои дивизия вышла к Западной Двине. Под прикрытием огня нашей артиллерии и авиации полковая разведка и 7-я рота 3-го батальона вплавь и на подручных средствах форсировали реку у села Шарыпово, атаковали противника и захватили плацдарм на правом берегу.
Вслед за ними А.Т. Бурковский переправил весь батальон и устремился вперед. 25 июня 1944 года батальон вышел к шоссе Витебск — Бешенковичи и отрезал пути отхода гитлеровцам, оказавшимся в витебском "котле".

За бои в Белоруссии А.Т. Бурковский был награжден орденом Красного Знамени. Для него эта награда была особенно весома. В недавнем прошлом комиссар батальона и агитатор политотдела дивизии, в боях за Белоруссию он впервые водил батальон в бой. Орден был признанием его боевого мастерства и командирского таланта. После двухмесячных боев на белорусской земле дороги войны привели майора А.Т. Бурковского в Прибалтику.

14 сентября 1944 года, когда утренний туман затянул пеленой болотистую низменность и пойму Лиелупе, по позициям врага прямой наводкой ударила артиллерия всех калибров.
Как только артиллерия перенесла огонь в глубину вражеских позиций, батальон вплавь пошел через Лиелупе. Взломав первую, а затем и вторую линию обороны противника батальон устремился в глубь обороны гитлеровцев.

Сбивая заслоны и обходя узлы сопротивления, батальон А.Т. Бурковского в качестве передового отряда, устремился в тыл противника и завязал бой за овладение важной коммуникацией — шоссе Бауска — Рига. В этот день советские солдаты отбили четыре контратаки гитлеровцев. Ночью комбат укрепил оборону, а на правом фланге создал мощную преграду для танков противника.

Утром , введя в бой 6 "тигров" и мотопехоту , противник без артподготовки бросился в атаку. С каждой секундой сила боя нарастала. Артиллеристы подбили первый танк , а бронебойщики уничтожили второй , попав ему в ходовую часть. Немецкая пехота залегла. Третий "тигр" подбил А.Т. Бурковский. Майор, подпустив танк на 15 метров и двумя гранатами подорвал его. "Тигр" замер. Приказав бронебойщикам добить его, А.Т. Бурковский поднял бойцов в контратаку , заходя во фланг вражеской пехоте. Гитлеровцы дрогнули и стали отходить. Несмотря на ранение, майор продолжал командовать подразделением.

Еще трижды враг пытался атаковать наши позиции , но безуспешно. В бою было уничтожено 6 танков, 5 бронетранспортеров, 6 автомашин, уничтожено до 300 гитлеровцев. Дивизии был открыт путь на Ригу. В октябре и ноябре 1944 года майор А.Т. Бурковский участвовал в штурме Клайпеды, в боях за Лиепаю, в ликвидации курляндской группировки противника. 22 декабря 1944 года был тяжело ранен. За мужество, героизм и высокое воинское мастерство, проявленные в боях при освобождении Латвии майору А.Т. Бурковскому , указом Президиума Верховного Совета СССР от 24 марта 1945 года было присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали "Золотая Звезда" (№ 7303).

Фрагмент из представления на звание Героя:
“14 сентября 1944 года при прорыве обороны противника и форсировании реки Лиелупе 3-й стрелковый батальон под командованием майора Бурковского первым поднялся в атаку и форсировал реку на подручных средствах, впереди форсирующих находился лично майор Бурковский, который своим примером бесстрашия увлекал весь личный состав…16-17 сентября прорвав глубоко эшелонированную оборону противника перерезал железную дорогу Елгава-Крустпилс и стремительным броском, не давая возможности противнику закрепиться, вклинился в глубину его обороны на 20 километров…19-20 сентября 3-й стрелковый батальон вел тяжелые бои с противником за овладение Рижским большаком…Майор Бурковский лично сам расставил огневые средства против танков и пехоты противника и, вселяя уверенность бойцов в силу нашего оружия, майор Бурковский взял противотанковую гранату и подпустив вражеский тяжелый танк типа «Пантер» на 10-15 метров метким попаданием подорвал ему гусеницу…В результате этого боя было подбито 6 танков, 5 бронетранспортеров, 6 автомашин и уничтожено более трехсот гитлеровцев. Майор Бурковский неоднократно в суровых боях появляется впереди своих подразделений, своим бесстрашием и умением побеждать врага вселяет уверенность своим бойцам на быстрейшее продвижение и уверенность в победу «Русского Советского оружия». Майор Бурковский достоин присвоения ему звания Героя Советского Союза. “

Таковы общеизвестные факты из боевого пути А.Т. Бурковского. Практически мало известно интервью сестры А.Т. Бурковского данное ей в конце прошлого столетия житомирской журналистке Е.Г. Елениной (Є. Г. Єленіна), опубликованой ею в статье "Ратному подвигу нема забуття" (Штрих до портрету братів Бурковських). Это интервью полностью приводится ниже.

Голос то тихий, засмучений – відчувається тягар років, хворобливість жінки, складність теми обговорення, – то гучнішає, стає розміреним, чітким – дають знати професійні звички, десятиліття викладацької діяльності у школі.

Тамара Трохимівна Бурковська:
Кінець століття. Я одна залишилася від всієї нашої сім'ї. Батько був художником, але тоді, як і зараз, це матеріально мало забезпечувало. Мати, Степанида Назарівна. Здається, не було нічого у житті, щоб не вміла і не робила вона. Складні умови. Громадянська війна. Горить Новоград, тікаємо в село Орепи, потім повертаємося, орендуємо частину дому. Нас п'ятеро дітей, було семеро, але двоє померло маленькими, живемо дуже бідно. Кожен з нас щось робить для загального вжитку. Але головне – мати, все на ній. Вона, навіть, ходила з медичною допомогою у ті сім'ї, де хворіли на тиф. Їй казали: «Мадам Бурковська, у Вас же стільки дітей, це великий ризик». У відповідь лунало: «Це як Бог дасть». Да, мати... Ми її дуже поважали, вона була авторитетом на все життя, де б не були, намагалися допомогти в усьому.

Є. Єленіна: На цій фотографії Ваші брати?

Т. Б.: Ось зліва направо сидять: Шура, Анатолій; другий ряд: Валентин, Євген.

Є. Є.: Як не важко було, але всі змогли отримати освіту. Здається, всі стали вчителями.

Т. Б.: Євген – старший брат закінчив Житомирський педінститут, певний час був директором СШ № 3 м. Житомира, Анатолій у 1938 році закінчив Харківський педінститут і працював директором школи у селі Дібровка Баранівського району, недалеко від Новоград- Волинського. Валентин закінчив педінститут вже після війни, бо після школи вчився у військовому училищі в Сухумі, я закінчила Київський педінститут, тільки Шура став будівельником, будував дороги, мости, як і всі інші, воював. Після війни ми якось дуже швидко його втратили.

Є. Є.: Всі члени Вашої родини обрали мирні професії, але довелося ще і воювати.

Т. Б.: Так, війна...війна... Як не важко було, як не важко нині, але тільки не війна. Я не хочу, щоб мої дочка і син переживали те, що прийшлося пережити моїм братам, мені. Наприклад, вирушаємо з мамою. В останню хвилину мати повертається додому, відкопує сховані теплі речі і бере з собою. Як вони потім стали у пригоді в далекому Казахстані. А чекати., чекати вістей від братів? Я і досі дивуюся, як мати відчувала, коли і Валя, і Толя були у небезпеці, важко поранені.

Є. Є.: На фотографії саме їх молоді, гарні обличчя зосереджують увагу.

Т. Б.: У них свої рахунки з війною. У Валентина на гімнастьорці три ордени Вітчизняної війни І, II ст., взагалі у нього п'ять орденів. Він був командиром дивізійних самохідних гармат, дійшов з боями до Щецина. Саме тут у перерві між боями під час артилерійського обстрілу осколок снаряду влучив у тіло капітана. Якби ще трошки, тіло було б перерізано поперек. Оце «трошки»...А так пошкоджене стегно, внутрішні органи, зовнішні покрови...3а спогадами, його привезли у польовий госпіталь. Коли він побачив над головою брезент намету і молоденького хірурга, який готувався його оперувати, попрощався з життям. Але цей хірург і медперсонал так зробив свою справу, що Валентин вижив, намагався знайти свого рятувальника. Та де там! Війна... Санітарним літаком відправили в Ярославль, потім – Київ, бо кінець війни, доліковувався у військовому госпіталі за Новоград-Волинським.

Є. Є.: Тоді йому було 27 років.

Т.Б.: Війна наздогнала його через двадцять вісім років. Якими вони були? Це роки навчання, праці. Він був директором кооперативного технікуму в Черкасах. Це щоденне долання болі від ран, знаходження у гіпсовому корсеті. Звідки були сили?

Є. Є.: Напевно, треба знати материну вдачу, характер Бурковських: «Треба триматися!»

Т. Б.: Так, до цього додамо увагу, допомогу брата Анатолія. Я думала, що саме він Вас цікавить.

Є. Є.: Так, дійсно, але це було дуже велике бажання познайомитися з його оточенням, з початком формування особистості. Ось читаю копію Наказу Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року: «За Ваш Геройский Подвиг, проявленный при выполнении боевых заданий командования на фронте борьбы с немецкими захватчиками...присвоил Вам звание Героя Советского Союза». Анатолію Трохимовичу тоді було 29 років. Яким він був?

Т. Б.: Уважним, останнім поділиться. Родичі збираються, він любив всіх нагодувати, не розділяв вдома справи на жіночі і чоловічі. Разом з жінкою виховав трьох дітей, які не цуралися ніякої роботи. Вони добре прожили разом. Лише раз підвів рідних. Готувалися до сімейних урочистостей, декілька тижнів залишалося до святкування золотого весілля, як мене викликають, погіршився стан здоров'я Анатолія. Коли я приїхала, він мене вже не пізнавав і помер. Це було у жовтні 1985 року. Війна взяла своє.

Є. Є.: А як було спочатку?

Т. Б.: Спочатку так, як у всіх. Він же був директором школи. Учні здали екзамени, відзначили випускний вечір, наступного дня – війна. Мобілізація. Встиг забігти до матері, підтримати її. Вважав, що це все ненадовго, що «малою кров'ю», «могутнім ударом» ворога буде розбито. Попрощався, пішов, озирнувся. Мати потім це часто згадувала. Чи вірити у прикмети? Але були такі обставини. Дуже часто згадувала. Якось відчувала, коли сини у небезпеці. Анатолій прибув на збірний пункт у Черняхів. Перший бій прийняв на річці Гуйва, перед селом Сінгури. Потім брав участь в обороні Києва, відступ, жорстокі бої під Кре- менчуком, вихід з оточення. Подальший шлях до командира стрілецького батальйону на Південно-Західному, Північно-Західному, Калінінському і Прибалтійському фронтах описане військовими спеціалістами.

Є. Є.: Але найкраще про цей шлях сказав його комісар: «Перша нагорода – медаль «За відвагу», друга – орден бойового Червоного Прапора і на завершення – звання Героя. Це логічна оцінка твоїх, друже, бойових якостей».

Т. Б.: Так... Медаль «За відвагу». Є фотографія брата, де він з усіма своїми нагородами.

Є. Є.: Ця медаль починає ряд, але вона якась затемнена.

Т. Б.: Це не дефект фотографії, це знак війни, осколок цілив у груди брату, але медаль захистила. Він рикошетом відскочив і поранив руку. Бійці підібрали, і брат з нею, такою деформованою, ніколи не розстався.

Є. Є.: З описів воєнних подій зрозуміло, що батальйон виконував дуже складні завдання. Був як батальйон розвідки, прориву, часто діяв у тилах ворога і міг розрахувати тільки на взаєморозуміння, вправність дій, сміливість всіх: і командира, і рядових. Пригадують, що у ході боїв у районі Біржай (Литва) батальйон як танковий десант переслідував противника у напрямку на Шауляй. У тилу залишалися розрізнені ворожі групи. Повар і його помічники принесли гарячий суп для особового складу, а ще привели з собою десять полонених німців.

Т. Б.: Анатолію у пригоді стали його професійні навички. Вчився сам і вчив інших, був вимогливим і турбувався про людей. Про нього бійці, навіть, склали пісню, пригадую рядки: «Мы любим тебя, Мы гордимся тобой».

Є. Є.: Скупі слова довідника констатують: «Батальон 935-го стрелкового полка (306-я стрелковая дивизия, 43-я армия, 1-й Прибалтийский фронт), которым командовал майор Бурковский А., 14.09.1944 г. в числе первых форсировал р. Лиелупе в районе г. Бауска (Латвия) и захватил плацдарм. 16-17 сентября 1944 г. при расширении плацдарма прорвал глубоко эшелонированную оборону противника, вклинился в нее на 20 км и оседлал шоссейную дорогу Бауска – Рига. Батальон уничтожил 6 танков, 5 БТР, 6 автомашин, более роты солдат...»

Т. Б.: Так, за спогадами, вони далеко відірвалися від основних сил, зв'язку не було. Фашисти почали атакувати з підтримкою важких танків. Атака за атакою. Пригадуєте слова «за воинское мастерство». Користуючись перепочинком, брат змінює розстановку вогневих засобів. Батальйон встояв проти танків, три з них підбито за його участю. Завдяки їх діям полк і дивізія могли рухатися на Ригу. Про це написано на пам'ятному знаку (гора Димзу, район Іецава). Цікаво, чи є там зараз цей знак?

Є. Є.: Наближається 55-річчя подвигу Вашого брата. За цей бій, за виявлену особисту мужність і хоробрість йому і сержанту Михайлу Міхуткіну було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.

Т. Б.: Чи варто про це говорити зараз? Чи пам'ятають про це?

Є. Є.: Головне, ми пам'ятаємо. Ваш онук Артем пам'ятає, якими були Ваші брати. Звичайно, йому вибирати життєві шляхи. І він зрозуміє, що люди тільки в людях можуть знайти щастя. Що стосується пам'яті, то в одній із своїх поезій Борис Тен написав: «Ніщо не мертве в вирі світовому». Ратному подвигу Анатолія Трохимовича і його бойових побратимів нема строку давності.

Т. Б.: Анатолій продовжував і далі воювати до 22 грудня 1944 року, коли був важко поранений. Я вже казала про рахунки з війною. Маленька скалочка потрапила у потиличну частину голови і застрягла там. Оперувати відразу побоялися. Йшов час. Але ніхто не хотів ризикувати. Так брат і пішов із життя з цим знаком війни. Якось зізнався, що не може дивитися у кінофільмах танкові атаки.

Є. Є.: Добре, що доля дала прожити ще сорок років. Попрацювати, налагодити систему споживчої кооперації, зокрема на Кіровоградщині, виховувати онуків. Але і у рідному місті його не забували?

Т. Б.: У 1946 році матері збудували сарай, дали корову, тоді це було дуже важливо. Пенсія. Ви ж бачили, на стіні СШ № 3 встановлено меморіальну дошку, що тут учився мій брат. Анатолій – почесний громадянин міста Новоград-Волинського. Якось знайома, яка підтримує зв'язки з Новоградом, сказала, що одна з вулиць названа його іменем. Але яка? Чи, дійсно, це так? Не дивлячись на вік, хворобливий стан, мрію хоча б ще раз побувати у Новоград- Волинському. Це таке місто, там такі люди... Мрію... Ви кажете, характер Бурковських... Треба триматися.

А.Т. Бурковский Награжден орденами Ленина (24.03.45), Красного Знамени (03.09.44), Трудового Красного Знамени, Отечественной войны 1-й степени (06.04.85), двумя орденами "Знак Почета", медалью "За отвагу" (07.06.43), другими медалями. С 1945 года майор А.Т. Бурковский — в запасе. Работал директором профессионально-технического училища кооперации. Жил в Кировограде. Скончался 17 октября 1985 года. Похоронен в Кировограде в Пантеоне Вечной Славы.
На родине героя в городе Новограде-Волынском установлена мемориальная доска Герою.