Революційні події у Новограді-Волинському та на Звягельщині на початку ХХ століття.

У роботі цього з’їзду брав участь також Георгіївський кавалер із села Велика Горбаша, підофіцер-фронтовик Лукаш Романович Юрчук (1897 – 1976), спогади якого про буремний 17-й рік, записані ним власноруч, додаються.

У повітових містах більшовицьку лінію здебільшого проводили солдати-фронтовики і матроси Балтійського флоту, які були дома у відпустці або доліковувалися після поранення. Зокрема, архівні матеріали свідчать про участь місцевого матроса-більшовика С.І.Жука (? – ?), який прибув із Кронштадта, у мітингу, що відбувся в центрі Новограда-Волинського 3 червня 1917 року. На мітингу виступав серед інших також і матрос-більшовик, який закінчив свою промову закликами: «Геть імперіалістичну війну і продажний Тимчасовий уряд!», «Хай живе Ленін і більшовицька партія!» Промовця намагалися побити після виступу офіцери і деякі міські жителі, але учасники мітингу не допустили бійки.

У другій половині жовтня протистояння в столиці між Тимчасовим урядом і більшовицьким Петроградським ВРК (військово-революційним комітетом) досягло напруги. Сили уряду танули, на сторону ж ВРК переходило все більше військових частин і кораблів Балтійського флоту. До того ж Петроградський ВРК прийняв рішення про відкликання з фронту до Петрограда тих надійних революційних військових частин, що показали себе ще під час Лютневої революції. Колишній солдат Волинського полку, уродженець містечка Городниця Новоград-Волинського повіту Юзьков (? – ?) згадує, що їхній полк прибув на виклик Петроградського РВК в середині жовтня. Солдати полку брали участь в охороні Смольного палацу, де розміщувався штаб революційних сил, центральної пошти й телеграфу, патрулювали вулиці столиці. Більша частина солдатів полку брала також участь у захопленні вночі 25 жовтня Зимового палацу, де розміщувалися члени Тимчасового уряду, а потім охороняла палац від можливих мародерів.

Після повалення Тимчасового уряду пізно увечері в Смольному палаці відкрився ІІ Всеросійський з’їзд рад. Ради Волині представляли вісім делегатів, у тому числі два делегати були з міста Новограда-Волинського: ліві есери Д.С. Ворковський (? – ?) та І.А.Кульчицький (? – ?). На з’їзді були присутні також делегати від 11-ї та Особливої армій, що дислокувалися на території Волинської губернії. З’їзд ухвалив рішення про перехід влади в країні до рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, прийняв декрети про мир і землю, створив перший радянський уряд на чолі з В.І.Ульяновим-Леніним (1870 – 1924).

Перемога у Петрограді радикальних соціалістичних партій на чолі з більшовицькою РСДРП, що ознаменувалася поваленням Тимчасового уряду і дістала назву Жовтневої революції, неоднозначно була зустрінута на Волині. 27 жовтня відбулося засідання Житомирської міської ради, на якому окремі її члени заявили про свій вихід із партій, що підтримали більшовиків у столиці. Як згадує Б.Б.Коган (? – ?), єдиний член президії міської ради від більшовиків, меншовики, есери, соціалісти-федералісти, члени деяких єврейських партій не давали на засіданні більшовикам-депутатам слова. Маючи в раді переважну більшість, вони прийняли резолюцію, у якій назвали повалення Тимчасового уряду незаконним збройним переворотом і засудили повстання.114 У губернському центрі на базі двох шкіл прапорщиків і міської міліції було створено «Комітет з охорони громадської безпеки», який розігнав 30 жовтня мітинг, що його організували більшовики на центральній міській площі в підтримку Жовтневої революції. Проте більшість депутатів солдатських рад військових частин, дислокованих на Волині, були іншої думки. 18 – 24 листопада в місті Бердичеві відбувся Надзвичайний з’їзд Південно-Західного фронту, який підтримав Жовтневу революцію. Обраний ВРК фронту очолив член більшовицької РСДРП з 1910 року Г.В.Разживін (? – ?), його заступниками були затверджені більшовик М.М.Коковихін та лівий есер Василь Йосипович Кіквідзе (1894 – 1919).

Військово-революційний комітет Південно-Західного фронту взяв усю владу в районі дислокації військових частин у свої руки. За його розпорядженням з тюрем були звільнені всі засуджені за невиконання наказів Тимчасового уряду, почала видаватися більшовицька газета «Известия ВРК Юго-Западного фронта», встановлювалися зв’язки з радами на місцях.

Проти подій у Петрограді рішуче висловилася Українська Центральна Рада, яка заявила, що «буде боротися з усякими спробами підтримки цього повстання на Україні». 31 жовтня 1917 року (ст. стиль – В.В.) сьома сесія Центральної Ради ухвалила поширити владу Генерального Секретаріату, окрім Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської та Подільської губерній, на Херсонську, Харківську, Катеринославську, Таврійську, Холмську, а також часткову на Курську і Воронезьку губернії. А 7 листопада своїм ІІІ Універсалом Центральна Рада оголосила про створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії. З боку Центральної Ради розпочалася повномасштабна державотворча діяльність на території України.

15 листопада, обговоривши на своєму засіданні політичну ситуацію та програмні засади ІІІ Універсалу, Житомирська міська дума більшістю голосів прийняла резолюцію, в якій визнавала Українську Центральну Раду єдиною владою, що може встановити порядок і об’єднати навколо себе всі державницькі елементи. 17 листопада (ст. стиль – В.В.) в Житомирі на площі біля Преображенського православного собору під керівництвом губернського комісара А.Г.В’язлова відбулося масове святкування; до програми, зокрема, входило урочисте прочитання представником Центральної Ради Михайлом Черкавським (? – ?) ІІІ Універсалу з подальшим Подячним молебнем боголюбимій Україні, Центральній Раді та її Генеральному Секретаріату. Військовий оркестр грав марші, хор гімназистів проспівав «Ще не вмерла України і слава, і воля», після параду військових частин під синьо-жовтими знаменами святковою ходою пройшли місцеві навчальні заклади, українські політичні і громадські організації, деякі з них несли перед собою гарно вбрані портрети Тараса Шевченка.

Підтримала ІІІ Універсал на своєму засіданні в середині листопада (ст. стиль) також значна частина депутатів Новоград-Волинської міської думи. Україномовною частиною інтелігенції міста організовано урочисте його відзначення, при цьому було залучено учнів чоловічої і жіночої міських гімназій.

Проте Центральна Рада і її Генеральний Секретаріат не змогли розповсюдити владу на всю територію України. У Києві, багатьох губернських і повітових містах діяли паралельно з Українською Центральною Радою місцеві ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Також у частині міст і містечок Волині, де більшовики та ліві есери мали більшість в місцевих радах, верховенство Центральної Ради не визнавали. В інших місцевих радах, які підтримали Центральну Раду, але представники радикальних лівих політичних партій були в меншості, змінити ситуацію допомагали збільшовичені російськомовні військові частини, що поверталися з фронту. Наприклад, якщо у Коростені, де знаходився великий військовий гарнізон, радянська влада була проголошена ще 3 листопада на багатолюдному мітингу, то в Новограді-Волинському і в Олевську лише у другій половині листопада, і то «при вирішальній ролі солдатських мас», що зупинялися проїздом на залізничних станціях. Однак після відбуття військових частин встановлена таким чином радянська влада, залишаючись наодинці із політичними противниками у меншості, була однозначно приречена на поразку.

Незважаючи на це, більшовицька газета «Правда» 9 січня 1918 року (ст. стиль – В.В.) з оптимізмом сповіщала: «Вся західна фронтова частина губернії налаштована по-більшовицьки... У східній частині Волині бідніше селянство і робітники ідуть за більшовиками. Новоград-Волинський, Старокостянтинівський, частина Овруцького повіту в руках більшовиків».

(Пройде небагато часу, і досягнутий політичний авторитет більшовицької партії в Україні та на Волині зокрема, поступиться місцем військовому диктату, насадженню авторитету силовими методами, що виявиться в активному опорі з боку місцевого населення.)

2 грудня 1917 року (ст. стиль – В.В.) радянська Рада Народних Комісарів звернулася з Маніфестом до українського народу і ультимативними вимогами до Української Центральної Ради. У Маніфесті, який підписав В.І.Ульянов (Ленін), зазначалося, що РНК визнає зараз і без обмежень все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу. Щодо причин ультиматуму, то вони чітко простежуються в ленінських тезах з приводу Установчих зборів, написаних ним у першій половині грудня 1917 року: «Последние события на Украине… указывают равным образом на новую группировку классовых сил, идущую в процессе борьбы между буржуазным национализмом украинской Рады… и Советской властью...»

З 11 по 12 грудня 1917 року (ст. стиль – В.В.) у місті Харкові відбувся І Всеукраїнський з’їзд рад, у роботі якого брали участь 22 делегати з Волині, один від Особливої і три від 11-ї армій Південно-Західного фронту. Виконуючи волю більшовицької партії, з’їзд оголосив усунутою від влади Центральну Раду, а всі її закони і розпорядження недійсними на території України; він висловив підтримку радянській Раді Народних Комісарів (Росії), обрав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет, який утворив перший в Україні радянський уряд – Народний Секретаріат.

Після І Всеукраїнського з’їзду рад одразу ж почалося очищення території Волині та України в цілому більшовицькими частинами Південно-Західного фронту від військових формувань і місцевих органів влади Української Центральної Ради; з півночі на Україну (у вигляді допомоги ВУЦВК) йшли війська радянської Росії під командуванням Володимира Олександровича Антонова-Овсієнка (1883 – 1938). Центральна Рада, нездатна самостйно відстояти незалежність України, звернулася про допомогу до Німеччини та Австро-Угорщини, які ввели в Україну півмільйонне військо і розпочали таким чином окупацію. За цю «допомогу» Центральна Рада зобов’язувалася «віддячити» окупантам поставками хліба, м’яса, яєць, вугілля, залізної руди, лісу тощо. Внаслідок таких дій ступінь довіри до Центральної Ради з боку простого населення України та патріотично налаштованої інтелігенції різко зменшився. За оцінкою Володимира Винниченка, даної ним через деякий час у книзі «Відродження нації», «Українська влада, вся керуюча, партійна українська демократія розійшлася із своїми масами,... вона була соціально непослідовна, нерішуча, невиразна й не соціалістична...»

Отже, влада Центральної Ради внаслідок грубих політичних прорахунків була приречена: командування окупаційними військами її швидко розігнало і, поставивши номінально біля державного керма Павла Скоропадського, почало відверто грабувати Українську державу.

Керівництву соціалістичної за своїм характером Української Центральної Ради і керівництву соціалістичної Радянської Росії не вистачило на той час здорового глузду і політичної волі, аби уникнути збройного протистояння на українській території, яке вилилося у подальшому в тривалу і криваву громадянську війну із залученням армій різних іноземних держав.

Історія, на жаль, не знає умовного способу. Але водночас вона служить прекрасним посібником життя, який дає змогу людській спільноті при правильному його прочитанні уникнути фатальних помилок на тому чи іншому етапі свого розвитку.

Спогади Юрчука Л.Р. (с.Велика Горбаша) про події 1917 року в рідному селі, записані ним власноруч у щоденнику. (Збережено стиль оригіналу – В.В.)

Звістка про лютневу революцію прийшла до села не по офіційним каналам, а якось нелегально, майже через півмісяця. Почувши таку звістку, деякі революційно настроєні селяни очікували, що через декілька днів буде видано розпорядження про розподіл поміщицької землі. Та заїжджі агітатори виступали проти негайного поділу землі, пояснюючи це тим, що потрібно дочекатися закінчення війни, коли всі солдати повернуться додому. Більшість селян, які завжди звикли виконувати волю властей, спершу погоджувались з цим. Поряд з ними були і такі селяни в селі, які вимагали не чекати закінчення війни, а забирати негайно поміщицьку землю, поміщицький реманент та поміщицьку тяглову силу і розподілити. Це були середняки та бідняки, у яких була земля. Сільські пролетарі, або, як їх називали, «двораки», не мали нічого – вони служили у поміщика цілий рік, за що одержували для обробітку город. Ці селяни, боячись, щоб їх пан завтра не вигнав і не забрав города, мовчали.

У кінці квітня до нашого села Велика Горбаша було надіслано загін солдатів з фронту у кількості п’ятнадцять чоловік під командуванням підпоручика. Вони розмістилися у маєтку поміщика, який служив жандармським офіцером на залізничній станції Шепетівка. Прізвище його було Хічевський. Солдати були з 204 Богорадського полку; вони використовувалися для заготівлі фуражу з метою подальшого відправлення його для потреб діючої армії. Офіцер весь час пиячив на квартирі місцевого багатія Лавріна Присяжнюка, а також наглядав за тим, щоб солдати не розмовляли з місцевим населенням.
  ...Селяни часто збиралися на збори стосовно майбутнього поділу поміщицької землі, але офіцер на збори ніколи не з’являвся. 26 квітня я, що перебував на той час у рідному селі на лікуванні після поранення, а також революційно настроєні селяни А.Гуменюк, М.Шимчук скликали загальні збори селян, на яких поставили питання про розподіл землі та захоплення маєтку. На зборах був також офіцер. Біднота наше питання підтримала і проголосувала на його користь; офіцер почав говорити, що зараз не час ділити землю, потрібно раніше покінчити з війною і лише тоді ставити таке питання. Коротше кажучи, співав стару пісню. Але біднота заглушила його слова і настояла на своєму. На зборах були і жінки. Було вирішено негайно викликати поміщицю, жінку Хічевського, і довести до її відома про ухвалу зборів щодо розподілу поміщицької землі.

На зборах була відсутня сільська пролетарія, зате сиділи заможні селяни, котрі у всьому підтримували офіцера і збивали з пантелику бідняків. Невдовзі офіцер десь дівся, а натомість прийшла поміщиця. Вона заявила, що без чоловіка нікому маєтку передавати не буде. Після того вона повернулася і пішла геть. У цей час з маєтку на збори прибув полонений австрієць Федбка, який заявив, що у маєтку схована зброя. На зборах було негайно ухвалено забрати маєток, обшукати його з метою вилучення зброї і почати ділити землю. Чималий гурт селян направився до маєтку, але по дорозі дехто втік додому. Коли люди прийшли до ганку будинку, назустріч їм вийшли з покою поміщиця та офіцер. Поміщиця заявила, що той, хто першим увійде до покоїв, буде убитий, а офіцер при цьому вийняв револьвер, вистрілив біля мене вгору і наказав усім розійтися. В противному разі він викличе солдатів, як я помітив, вони були вишикувані в садку біля маєтку, готові стріляти за командою свого начальника. В нас зброї ні в кого не було. Більшість селян по тому пустилися навтікача додому, хто куди: городами, садком, через подвір’я, лишилися лише рішуче настроєні селяни та дехто з багатіїв. Наприклад, один із них мав 16 десятин землі, та ще звернувся до поміщиці, аби та позичила йому воза, на що дістав відмову. Тоді багатії почали глузувати з селян, показуючи пальцями на тих, хто втікав. Вони говорили, що Тимчасовий уряд – це все одно, що цар, а тому розорювати панську землю нікому не дозволено. Їх слова підтверджував також офіцер, що стояв поруч і вів з нами суперечку. Ми повернулися на місце зборів, і Марко Шимчук заявив, що без боротьби кращого життя не буде, але треба добре готувати виступ сільської бідноти за допомогою тих селян, що прибували з фронту і були справжніми революціонерами.

Наступного дня мене знову призвали в діючу армію... Тут мене обрали до полкового та дивізійного комітетів, а потім на з’їзд армійців Південно-Західного фронту. З’їзд відбувся у Вінниці. Він тривав чотири дні. На з’їзді було обрано армійський комітет та делегатів Всеросійського з’їзду. Делегатами було обрано двох соціал-демократів, лікаря, який головував на з’їзді, а також мене, безпартійного Георгіївського кавалера. На з’їзд наступного дня прибуло штабне начальство, серед яких генерали Нєкрасов, Лєчицький та інші, полковники і багато офіцерів. Оскільки ніхто їх на з’їзд не запрошував, то делегати з’їзду вказали їм на двері. На з’їзді було прийнято резолюцію про організацію всюди рад з правом контролю всього керівництва по господарчій та адміністративній лініях. Я вирушив після з’їзду до Петрограда 2 червня на Перший Всеросійський з’їзд, але вже у супроводі більшовиків Травникова і Євдокимова, котрі прибули з Петроградської ради. Вони мені розповіли програму більшовиків, з якою я повністю погодився, хіба що був проти того, аби покинути фронт. У цьому і було наше розходження.