Революційні події у Новограді-Волинському та на Звягельщині на початку ХХ століття.

Після Лютневої революції пожвавилася також діяльність українських національних партій і рухів. Навесні 1917 року відомий історик і політичний діяч Михайло Грушевський опублікував у газеті «Нова Рада» ряд статей, у яких він обгрунтував необхідність широкої національно-територіальної автономії України у складі Російської федерації, відповідно забезпечивши основні демократичні права національним меншинам. Зокрема, М.С.Грушевський зазначав: «Ми домагаємось державного права для українського народу в федерації народів Росії, широкої автономії України в її етнографічних межах, повноти політичного, культурного і національного українського життя... Ми добуваємо державне право для української землі не для того, щоб панувати над національними меншостями України... В цей великий момент, коли український народ заходиться будувати, разом зі своєю волею, волю України як території, вони (національні меншини – В.В.) повинні бути з ним, не стояти осторонь у нейтральній ролі сторонніх свідків».

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) народився в м.Холм у вчительській сім’ї. Після закінчення у 1890 році історичного ф-ту Київського університету Святого Володимира займався під керівництвом відомого історика Володимира Антоновича науковою діяльністю. Професор Львівського університету, голова Наукового т-ва ім. Шевченка, видатний археолог, літературознавець, письменник і громадський діяч. Арештовувався царською охранкою. Очолив весною 1917 року Українську Центральну Раду, став членом Української партії соціалістів-революціонерів. Від федералістичних поглядів перейшов до усвідомлення утворення в межах України незалежної самостійної держави. Розробляв Конституцію УНР. Засудив державний переворот Павла Скоропадського і виїхав за кордон. Засудив також Варшавський договір Симона Петлюри із Польщею 1920 року. В 1924 році повернувся в СРСР, але відмовився засудити свою попередню діяльність стосовно розбудови УНР. Заснував Київську історичну школу. З 1929 року — дійсний член Академії Наук СРСР. Арештовувався органами ДПУ. Помер внаслідок операції у м.Кисловодськ 25.11.1934 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

Після Лютневої революції посилився рух національних українських сил. Проте з самого початку йому бракувало єдності в досягненні спільної мети, оскільки політичні партії були надто слабкими, у них переважали різні течії, партії постійно розколювалися, міняли програми і керівників, втрачали час і свій електорат. Аморфність більшості українських партій, невизначеність або розбіжність політичних цілей не сприяли згуртуванню навколо них трудящих мас. Серед політичних організацій слід назвати Українську народну партію, створену 1902 року адвокатом Миколою Міхновським (1873-1924), що в грудні 1917 року трансформувалася в Українську партію соціалістів-самостійників; Українську національно-революційну партію під керівництвом Миколи Любинського (1891-193?); Українську партію соціалістів-революціонерів, що розкололася згодом на праве (Всеволод Голубович (1890-193?), Микита Шаповал (1882-1932) і ліве крило (Василь Блакитний (1893-1925), Олександр Шумський (1890-1946); Українську партію соціалістів-федералістів під керівництвом Сергія Єфремова (1876-1939); Українську соціал-демократичну робітничу партію під керівництвом Володимира Винниченка (1880-1951) та деякі інші українські політичні і громадські угруповання. З 3 по 7 березня 1917 року (ст. стиль – В.В.) на зборах ряду українських політичних партій і громадських організацій у Києві було утворено Центральну Раду, обрано її президію та 9 комісій (по-сучасному комітетів – В.В.). Слід сказати, що представники більшовицької течії РСДРП на чолі з М.Лебедєвим (?-?) також спершу входили на правах окремої фракції до Центральної Ради. Але, виконуючи наказ свого ЦК, через деякий час припинили у ній свою діяльність.

9 березня 1917 року (ст. стиль – В.В.) Центральна Рада ухвалила першу відозву до українського народу, в якій закликала взяти активну участь у виборах до Установчих зборів, організовуватися в політичні партії і громадські товариства, підтримати вимоги до Тимчасового уряду щодо запровадження української мови в шкільних установах, судових і урядових закладах. У процесі свого розвитку Українська Центральна Рада пройшла складний шлях еволюції до державного органу, що поєднував політичні, організаційні, законодавчі та виконавчі функції. За даними мандатної комісії 6-х загальних зборів Ради, її розрахунковий склад налічував 798 місць, на які було обрано 643 особи. 75 відсотків мандатів належало українцям, решта – національним меншинам, серед яких 14% – росіянам, 6% євреям, 2,5% полякам тощо. До складу Центральної Ради входило 19 політичних партій, 17 з яких називали себе соціалістичними. Власні фракції мали російські, єврейські та польські національні політичні організації. Найчисельніші фракції мали українські есери, члени УСДРП та українські соціалісти-федералісти.

У квітні Центральна Рада почала здійснювати організаційно-політичні заходи з метою зміцнення своїх позицій у регіонах. 13 квітня нею прийнято постанову щодо проведення губернських та повітових з’їздів для створення національних державних органів управління на місцях. У третій декаді квітня у Житомирі була створена тимчасова Волинська Українська Рада, яку очолив член Української Центральної Ради С.Підгірський (?-?), він же став редактором україномовного тижневика «Громадянин», що почав виходити на початку травня 1917 року. Це видання зіграло значну роль у формуванні національної самосвідомості україномовних мешканців Волині. Воно вміщувало головні документи Центральної Ради, дописи теоретиків національного руху, історико-етнографічні матеріали, патріотичні вірші, з якими виступала поетеса Людмила Волошка (?-?) та інформації з місць.

Так, у липні в згаданому часописі була опублікована інформація: «З м.Звягель», у якій невідомим автором повідомлялося: «18 і 19 цього червня (збережено стиль викладу оригіналу – В.В.) жінки, які щоденно на базарі продають з коробок городину, дуже обурилися тим, що на фабричний та їхній крам кожен день підноситься ціна, і спекулянтів не спиняє вироблена для них (і разом з ними) такса, ухвалили не продавати на базарі своєї городини до тої пори, поки в крамницях не зменшать ціни на мануфактурний крам. Деякі люди, котрим жінки зовсім не вірять, почали кричати, що тут не без провокатора, що це «бабій бунт». Але найшлись і такі, котрі пішли до обурених жінок, вислухали їх і порадили їм відкрити свою кооперативну крамницю. Жінки щиро вхопилися за цю пораду, кинулись записуватись членами кооперативу, притягнули до цієї справи своїх чоловіків, за три дні зібрали грошей до 10 000 карбованців і хутко знайшли помешкання для крамниці.... Жінки заспокоїлись, чекають (відкриття – В.В.) своєї крамниці і дякують тим, хто їм допоміг. Добре було б, якби заснуванню кооператива більш рішуче допомогли головні кооперативи на Вкраїні. До цієї вигоди з великою охотою пристали б багацько сіл і містечок».

З цього невеликого повідомлення можна побачити на прикладі заштатного провінційного міста, як паростки нового господарювання потроху починали пробиватися під час різких політичних, соціальних і економічних змін у суспільстві.

З другої половини весни 1917 року в губернії продовжували поглиблюватися процеси демократизації у всіх сферах суспільного життя. У Житомирі пройшли вчительські, церковні та селянські з’їзди, які обговорювали коло різноманітних питань. Газета «Волынь» повідомляла, що з приводу виступу на І-му Волинському селянському з’їзді священика з міста Новограда-Волинського (прізвище не називалося) виникла жвава дискусія.

Тим часом 10 червня 1917 року (ст. стиль – В.В.) на Всеукраїнському військовому з’їзді заступником голови Української Центральної Ради Володимиром Винниченком було оголошено І універсал, згідно з яким проголошувалася автономія України і Центральна Рада переходила в опозицію до Тимчасового Уряду. (Письмова копія Універсалу була передана Тимчасовому урядові постійним представником Центральної Ради Максимом Антоновичем Славинським (1868–1945), літературним колегою Лесі Українки під час спільної праці над перекладами з німецької мови поезій Гайнріха Гайне – В.В.). Внаслідок переговорів із міністрами Тимчасового уряду, які приїхали до Києва, було видано ІІ Універсал; у ньому декларувалося створення українського уряду – Генерального Секретаріату на чолі з Володимиром Винниченком, на Секретаріат покладалися виконавчі функції.

Винниченко Володимир Кирилович (1880–1951) – відомий український громадсько-політичний і державний діяч, знаний письменник, народився в с.Веселий Кут на Херсонщині (нині Кіровоградської області – В.В.). Після закінчення Єлисаветградської гімназії навчався на юридичному факультеті Київського університету Святого Володимира, звідки був виключений за революційну діяльність і участь в українському національному русі. Став одним із засновників Революційної української та Української соціал-демократичної робітничої партій, заарештовувався царською охранкою і ув’язнювався самодержавством. Тривалий час жив в еміграції. Після Лютневої революції – один із керівників Української Центральної Ради. У грудні 1917 року за його ініціативою було відхилено ультимативні вимоги Ради Народних Комісарів Росії, що призвело до збройних сутичок військ Центральної Ради з більшовицькими військами і фактично до громадянської війни в Україні. Один із керівників повстання проти гетьмана П. Скоропадського, з 14 листопада 1918 року (новий стиль – В.В.) обраний головою Директорії УНР. У лютому 1919 року вийшов зі складу українського уряду на знак протесту проти орієнтації того на Антанту і виїхав за кордон. Організатор створення закордонної Української комуністичної партії. Відмовився від пропозиції ВКП(б) ввійти до керівних органів українського радянського уряду. Живучи за кордоном у Франції, виступав з гострою критикою існуючих в СРСР порядків та його керівних органів. Під час фашистської окупації Франції перебував у концтаборі. Помер 1951 року неподалік від міста Канни.

Зазначені Універсали було підтримано на спільних зборах Волинської Української Ради і кооперативів у Житомирі. Проте на той час більшовики, які вийшли зі складу Української Центральної Ради, почали вести проти неї політичну боротьбу. Так, Житомирська міська організація більшовицької РСДРП, посилена «Бундом», із яким на спільних зборах 30 травня 1017 року (ст. стиль – В.В.) було утворено єдиний блок для виборів до місцевих органів самоуправління, закликала трудові маси «не осуществлять универсалы киевской украинской центральной рады». (Збережено стиль публікації в газеті «Волынь» – В.В.).

Проти зростання політичної активності українських національних партій і рухів виступали монархісти і крупні буржуазні партії, що орієнтувалися на Тимчасовий уряд, а радикальні соціалістичні партії, зорієнтовані на свої центральні органи в Петрограді, зокрема, російські та українські більшовики, «Бунд» та згадані раніше єврейські партії соціалістичного спрямування, сприйняли даний факт вельми насторожено. Причини такої поведінки були у всіх різні. Монархісти вбачали в посиленні українського національного руху за незалежність утворення в подальшому українцями власної держави, що могло призвести до краху обожнюваної ними імперії; Тимчасовий уряд, який також керувався ідеєю «великої і неподільної Росії», із набуттям Україною автономії а, в подальшому, й незалежності, втрачав людські і матеріальні ресурси для продовження війни, а виконання взятих перед західними союзниками забов’язань ставилося під загрозу; більшовики вбачали небезпеку розмежування пролетаріату і розтягування його по національних квартирах, внаслідок чого втрачалась його бойовитість, різко знижувався рівень керівництва спільними діями в ім’я класової боротьби, що не відповідало тогочасному більшовицькому постулату «всесвітньої революції»; «Бунд», «Поалей Ціон» та інші радикальні єврейські партії остерігалися витіснення з часом українцями євреїв із традиційних сфер соціально-господарського впливу, а з огляду на історичну пам’ять та низьку політичну культуру корінного населення прогнозували криваві єврейські погроми під час зіткнення на території України інтересів різних політичних сил та етносів.

У другій половині літа на Волині та у цілому в країні політична ситуація ускладнилася внаслідок виходу на політичну арену військових. З 19 липня 1917 року (ст. стиль – В.В.) Верховним головнокомандувачем країни став затятий монархіст Лавр Георгійович Корнілов (1870 – 1918), який замінив на цій посаді героя війни і улюбленця солдатів Олексія Олексійовича Брусилова (1853 – 1926), лояльного до Тимчасового уряду. Наприкінці серпня генерал Корнілов віддав розпорядження про відправлення до Петрограда військових частин з метою усунення від влади Тимчасового уряду. Проте всі соціалістичні та демократичні партії, всі ради на Волині виступили проти заколотників. Із засудженням контрреволюційного заколоту виступила також Українська Центральна Рада. Керівників Південно-Західного фронту, які підтримали генерала Корнілова, було взято під арешт. Залізничники Коростеня, Житомира, Шепетівки, Бердичева, Новограда-Волинського, якими керували радикальні партії більшовиків, есерів та бундівців, затримували ешелони на Петроград. Революційно налаштовані військові частини, виведені із Петрограда Тимчасовим урядом на Волинь внаслідок липневих подій, коли було віддано наказ стріляти в учасників столичних демонстрацій, що відбулися як реакція на провал червневого наступу російської армії на фронті, по можливості роззброювали вірні заколотникам війська. Внаслідок чого політичний авторитет радикально налаштованих соціалістичних партій на Волині значно зріс і приніс додаткові місця їхнім прихильникам на виборах до органів місцевого самоврядування восени 1917 року.

У стосунках між Тимчасовим Урядом і Українською Центральною Радою утворилася тривала невизначеність, яка з кожним днем призводила до втрати українськими національними силами авторитету серед трудящих мас. Не вирішувалися основні питання: закінчення війни, власності на землю, восьмигодинний робочий день, стримання цін, що досягли на той час астрономічних величин. Як бідкався член Волинської організації Української партії соціалістів-федералістів і водночас голова Звягельської повітової Української Ради Михайло Донець (?-?) у листі до свого однопартійця, губернського повітового комісара А.Г.В’язлова (?-?), з яким він був в одному виборчому списку під №3 до Українських Установчих зборів, «у місті, в довколишніх містечках та селах діють три різні владні структури: Тимчасового уряду, Центральної ради та ради робітничих і солдатських депутатів, які заважають одна одній, ведуть між собою війну, а безлад у місті і в повіті успішно процвітає».

Так само про напружену ситуацію на Волині повідомляла у своїй телеграмі Тимчасовому уряду Волинська губернська рада громадських організацій: «Аграрні безладдя спостерігаються майже скрізь у губернії і набули затяжного характеру... Застосування збройної сили теж не дає бажаних наслідків, а часом навіть посилює безладдя».

Губернські газети щоденно сповіщали про випадки анархії, самовільного захоплення селянами землі, пасовищ, порубках лісу, нападу на представників органів влади і офіцерів. Так, газета «Волынь» впродовж декількох місяців сповіщала про: «крупные беспорядки в Полонном…, где солдаты стоявшего на постое пехотного запасного полка, начали бить магазины на базаре… В Полонное выехал губернский комиссар Вязлов.»; «В Красиловском имении Новоград-Волынского уезда большая толпа крестьян грабит и вывозит лесные материалы, власти бессильны приостановить бесчинства толпы…»; «В Смолдыревском имении крестьяне приступили к дележу земли. Власти Новоград-Волынского уезда никакой помощи не оказывают».

На вирішення нагальних питань населення конче потрібні були гроші, але їх ніде було взяти. Так, за перші сім місяців 1917 року план збору податків у губернії було виконано на 2,9%. Паперові гроші, що їх випускав Тимчасовий уряд, і які в народі глузливо називали «керенками», швидко знецінювалися.

Наявним було знову загострення революційної ситуації. Цьому сприяло перебування у краї революційно налаштованих і збільшовичених військових частин, що впливали рішуче на міське і сільське населення. Внаслідок перевиборів значно зросла кількість більшовиків та представників союзних з ними партій у місцевих радах. Новоград-Волинський повітовий комісар Тимчасового уряду доносив на початку жовтня у своєму повідомленні на адресу губернського комісара, що в місцевій раді робітничих, солдатських і селянських депутатів переважає більшовицька течія, і що особливо велику силу більшовики мають серед дислокованих у повіті військ. Вказана Новоград-Волинська рада на своєму засіданні в середині жовтня 1917 року висловилася за передачу всієї влади у місті і в повіті до рук рад.

Різко зросла восени на Волині кількість членів РСДРП, насамперед серед фронтовиків. У кінці вересня 1917 року серед особового складу Південно-Західного фронту налічувалося понад 7 000 більшовиків. На фронті успішно вели агітаційну роботи такі відомі діячі більшовицької партії, як Євгенія Богданівна Бош (1879-1925), Микола Васильович Криленко (1885-1938), Михайло Миколайович Коковихін (1883-1965), Григорій Ісакович Чудновський (1890-1918). З’їзд селян-солдатів Південно-Західного фронту, що проходив у першій половині жовтня в місті Житомирі, засудив Тимчасовий уряд, схвалив резолюцію про негайне скасування приватної власності на землю та прийняв інші звернення, що базувалися на програмних засадах радикально налаштованих партій соціалістичного спрямування.