Революційні події у Новограді-Волинському та на Звягельщині на початку ХХ століття.

Петлюра Симон Васильович (1879-1926) народився біля Полтави в родині священика. Навчався в Полтавській духовній семінарії, звідки був виключений за революційну діяльність. З 1900 року — член Революційної української партії, з 1905 року реорганізованої в Українську соціал-демократичну робітничу партію. Тривалий час працював журналістом і редактором легальних українських журналів «Вільна Україна», «Слово», «Украинская жизнь». У роки Першої світової війни голова Українського військового комітету Західного фронту, перебував у Мінську. В опублікованій статті «Війна і українці» обстоював лояльність виконання українцями свого військового обов’язку перед царським урядом і сподівався на прихильне ставлення царизму до українців після війни. З березня 1917 року член Української Центральної Ради, з червня генеральний секретар військових справ, у грудні пішов у відставку внаслідок незгоди із соціалістичною орієнтацією глави уряду Володимира Винниченка. Активний учасник придушення більшовицького повстання в Києві у січні 1918 року. За гетьманату пробув декілька місяців у в’язниці. З листопада 1918 року — Головний отаман армії УНР, в лютому 1919 року вийшов із УСДРП і очолив Директорію УНР. Організатор військово-політичного союзу між УНР і Польщею проти більшовицької Росії, внаслідок чого Польща зайняла в 1920 році частину України. Після громадянської війни мешкав у деяких західних країнах, останні роки життя провів у Парижі. Вбитий єврейським анархістом Самюелем Шварцбартом 25 травня 1926 року, похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.( Дослідники вказують на відсутність документів, які б підтвердили версію стосовно причетності радянського ДПУ до вбивства Симона Петлюри.)

Слід зазначити, що масони, об’єднані у «Верховну раду народів Росії», мали колективне зобов’язання зберігати вірність материнській ложі, відомій під назвою «Великий Схід Франції». Тому в 1917 році впродовж існування Тимчасового уряду керівники Англії і Франції, які у більшості були членами масонських лож, здійснювали постійний ідейний тиск на своїх російських колег на користь продовження війни, проти якої різко виступала переважна більшість громадян колишньої Російської імперії.

Тимчасовий уряд звернувся із спеціальною відозвою до поляків, де піддав осуду репресії, які проводилися царським самодержавством стосовно польського населення, та оголосив про право поляків на державну незалежність. Уряд пообіцяв також скликати невдовзі в країні Установчі збори, аби на засадах демократії вирішити наболілі політичні, соціально-економічні, національні та культурно-освітні проблеми.

До населення міста Новограда-Волинського звістка про революцію у Петрограді дійшла із запізненням на два-три дні, хоча місцевий жандармсько-поліцейський відділок мав усю інформацію, оскільки постійно спілкувався за допомогою телеграфу зі своїм керівництвом. За ці декілька днів жандармами і чинами поліції було знищено чимало важливих документів, які стосувалися оперативної роботи, містили відомості про агентуру та інформаторів у місті чи в повіті, ліквідовано їх картотеку, журнали обліку листування, копії таємних циркулярів, більшості доповідних, аналітичних матеріалів тощо. Керівні жандармські та поліцейські чини, спакувавши речі, поспішали відбути у відомому лише їм напрямку.

Разом з тим губернське жандармське управління спрацювало не досить оперативно в цьому плані, можливо, що було надто багато паперів. 6 березня 1917 року (ст. стиль – В.В.) була отримана телеграма Тимчасового уряду про розформування жандармського корпусу, внаслідок чого колишній Волинський губернатор запропонував начальнику губернського жандармського управління полковнику Юденичу (18?-19?) підготувати і здати справи цього управління. Користуючись пануючим безладдям, деякі дотошні журналісти ознайомилися із картотекою жандармських інформаторів, внаслідок чого уже на початку квітня газета «Волынь» стала періодично (впродовж деякого часу) розповідати у спеціальній «Сторінці сорому» про таємних працівників жандармського управління. Серед них, наприклад, був власник Новоград-Волинської друкарні Вайнтрауб Азріль Гершкович (?-?), родом із Острополя, мешкав у місті Новограді-Волинському. За наявною характеристикою – «48 лет, кличка «Звягельский», состоял в помощниках начальника Волынского губернского управления в Новоград-Волынском, Остропольском и Изяславском уездах в качестве тайного осведомителя по освещению сионистского движения. Заявил себя незаслуживающим доверия, дал ряд заведомо ложных сведений в целях устранения своих конкурентов». Тут же в газеті поміщалися його прикмети. (А можливо, за незадовільну «роботу» таємним інформатором губернський жандармський відділ і віддячив йому (постфактум) таким чином?!)

Ось як згадує Мойше Шмуелі (?-?), житель містечка Баранівка, події, пов’язані із поваленням самодержавства в Росії: «Весть о революции привезли два еврея-торговца, которые проезжали через местечко из Звягеля в Полонное. Барановские евреи сперва этому не поверили, пока не получили «Киевскую мысль»... Никакая другая весть, кроме вести о приходе Спасителя, не могла бы так обрадовать местечковых евреев, как весть о революции. Шел третий год мировой войны, и число «зайцев», скрывавшихся от воинской мобилизации, достигло нескольких десятков. Пристав, который представлял в Барановке царскую власть, был известен во всей округе как взяточник и смотрел на это сквозь пальцы. Поэтому «зайцы» из города, а также из многих сел и местечек искали здесь пристанище под покровительством пристава-«благодетеля». Но чем больше было «зайцев», тем больше пристав требовал денег за каждую голову. Все были у него на учете. Постепенно он разорил многие семьи, которые нищали из-за пребывания на чердаках и в других укрытиях семей кормильцев. К большим суммам взяток также прибавлялся ежедневный страх перед карательными отрядами, которые в поисках дезертиров часто делали обходы местечка.
  …Появилась одна местная энергичная еврейка по имени Стыся... Она бегала из дома в дом, стучала в двери и кричала:
– Эй, зайцы, выходите из своих нор! В Петербурге рабочие совершили революцию и свергли Николая с престола!

Затем Стыся собрала их всех и повела торжественной процессией к дому пристава. Тот, испуганный, готовился уехать из местечка и упаковывал свои пожитки. Стыся громко потребовала у него вернуть все деньги, которые он получил. Пристав сразу же вынул из кармана несколько сотенных ассигнаций и передал их Стысе».

Автор спогадів пише: «Несколько дней Барановка была без власти, пока из Звягеля не прибыл один парень, комиссар новой революционной власти в уезде. Он собрал всех жителей, христиан и евреев, на большой базарной площади, чтобы они избрали местный революционный совет. Шмулик Шпринцес, столяр и старый революционер-бундовец с 1905 года, который уже не надеялся увидеть собственными глазами революцию, так обрадовался, что… поспешил привести капеллу клезмеров и раввина… И послал за шамесом, чтобы тот принес свиток Торы (частина Старого Заповіту, відома як П’ятикнижжя Мойсея – В.В.). Нашелся также революционер-христианин, который позавидовал евреям и привел вскоре попа с хоругвями из церкви. Комиссар выступил с торжественной речью о значении революции, семь местных жителей были избраны в революционный совет. Запели «Марсельезу», а клезмеры в заключение исполнили фрейлес и другие мелодии, которые обычно играют на свадьбах. Так справили в Барановке революционный праздник».

Поспішив запевнити у своїх почуттях до нової влади і Святійший правлячий синод Руської православної церкви, який зібрався на своє засідання одразу ж після зречення «помазанника Божого». Як зазначала газета «Волынь» в одному із своїх номерів на початку березня, «Синод определил… провести Божественную литургию в первый воскресный день после получения настоящего циркуляра – с совершением многолетия богохранимой Державы Российской, Благоверному Временному правительству и его гласным».

Перші дні після революції у місті Новограді-Волинському та довколишніх містечках відчувалося піднесення. У першій декаді березня в місті відбулася маніфестація жителів та одужуючих солдатів, які перебували в госпіталі, а також солдатів конвойної команди з нагоди повалення царизму, а міська дума надіслала Тимчасовому уряду вітальну телеграму, у якій запевнила його про свою лояльність і підтримку.

Особливе піднесення Лютнева революція викликала у місцевого єврейського населення. Губернська газета «Волынь» сповіщала: «Недавно на синагогальном дворе в г. Новоград-Волынский состоялась торжественная манифестация многочисленной группы евреев, местных и некоторых прилегающих местечек, раньше при старом строе уклонявшихся от воинской повинности, теперь, на народном собрании, единодушно решившие вступить в ряды защитников свободной родины... Оттуда с красными флагами с надписями «Охотно идем победить врага!», «Да здравствует русская армия!» и маршем оркестра военной музыки манифестанты отправились на Корецкую улицу, где возле клуба некоторые ораторы произносили соответствующие речи, а затем с музыкой и революционными песнями отправились к воинскому начальнику исполнить свой гражданский долг. Порядок все время был образцовым».

Та ж газета далі сповіщала: «Несколько дней тому назад в Бес-Гамедриш по Романовской улице состоялось собрание уклонявшихся от воинской повинности при старом строе, охотно вступающих теперь при новом правительстве в ряды войск… Собран фонд в 2000 рублей для обеспечения семей тех, кто уходил в армию. Избрана комиссия фонда в составе Д.Шпильберга (?-?), Х.Кейзермана (?-?), Ш.Кайгермана (?-?), Лурье (?-?) и некоторых других».

Тимчасовий уряд здійснив перші кроки щодо заміни структури виконавських органів влади на місцях. Так, скасовувалися посади губернаторів, а на їхні місця призначалися комісари Тимчасового уряду. Відповідно комісари призначалися і в повіти, здебільшого це були голови повітових земських управ. Таким комісаром став з 19 березня 1917 року (ст. стиль – В.В.) замість звільненого згідно з власним бажанням І.І.Селіванова Дмитро Миколайович Хлюстін (?-?), який до цього був повітовим предводителем дворянства. Заступником Д.М.Хлюстіна призначено члена повітової земської управи Вітольда Модестовича Дорожинського (?-?). Як меланхолійно писала того часу газета «Волынь», «...Сменилось время, но деятели остались на местах. Те же самые члены управы, члены кооперативов, гласные и те же представители разных благотворительных организаций».

12 квітня 1917 року Тимчасовий уряд прийняв закон про свободу зібрань і спілок. Після повалення самодержавства в місті Новограді-Волинському та в повіті відновили свою діяльність насамперед ті громадські організації, які раніше мали досвід політичної боротьби. Це, зокрема, стосувалося партій, що виникли із сіоністського руху, яким була охоплена переважна більшість місцевих євреїв.

З’явилися прихильники «Бунду», єврейської соціал-демократичної партії «Поалей Ціон» (виникла в 1901 році), єврейської сіоністсько-соціалістичної робітничої партії «Цеірей Ціон» (виникла в 1904 – 1906 роках), «Об’єднаних єврейських соціалістів» тощо. Збори і мітинги проводилися у синагогах, на них запрошували популярних ораторів із Житомира, Києва чи Одеси; проте ці партії обмежувалися здебільшого питаннями єврейської народності. Якщо, скажімо, члени «Поалей Ціону», «Бунду» і «Об’єднаних єврейських соціалістів» виступали за викладання в єврейських школах навчальних предметів на ідіш, то члени «Цеірей Ціону» вимагали проводити навчання в єврейських школах лише на івриті.

Один із місцевих керівників «Цеірей Ціон» Азріль Урі (Маляр) згадує, що відновленню роботи їхньої організації допомогли євреї-службовці, які працювали на будівництві залізничної лінії від Житомира в напрямку Рівного і залізничного вокзалу у місті Новограді-Волинському. Це керівник будівельної контори Е.Малуф (?-?) із Вільно, А.Л.Пінес (?-?) із Мінська; до активної політичної діяльності залучалися єврейські молоді поети Єгуда Карні (?-?), Менахем Рібалов (?-?) та Іцхок Ламдан (1898-?), які жили в місті. Активісти партії організували вечірні курси для єврейських робітників і молоді, провели народні збори в синагогах, відновили роботу єшиви, де викладання велося на івриті. На початку листопада 1917 року в місті проводилася повітова сіоністська конференція, яку очолили активісти «Цеірей Ціон», зокрема Азріль Урі, Цві Мармер (?-?) та Єгуда Герман (?-?). У жовтні представники цієї партії та інших єврейських політичних організацій провели в центральній міській синагозі масовий мітинг, на якому заствердили свого висуванця на загальноєврейську конференцію. У мітингу взяв участь Елізер Каплан (?-?), який згодом став міністром фінансів у першому уряді Ізраїлю. Представники «Бунду» та іншої організації, відомої як «Фолксгруппе», зазнали на цьому мітингу поразки. Після мітингу в місті відбулася велика маніфестація єврейських жителів.

Бейла Барац (?-?), жителька міста, яка згодом емігрувала в Ізраїль, була членом молодіжного крила «Цеірей Ціон»; вона згадує про святкування того року в місті Новограді-Волинському 1-го травня: «Мы изготовили бело-голубой сионистский флаг и прикрепили к нему красное знамя по случаю празднования первого свободного 1 мая 1917 года. В качестве символа своего национального предназначения соорудили холм, «гору Синай», сверкавшую травянистой зеленью среди ночи, а сверху положили две скрижали Завета. Шли мы, высоко подняв голову, с бело-голубыми знаменами, на которых было написано: «Один народ, один язык, одна страна», и под руководством господина Пинеса пели песни». Бейла Барац наводить імена і прізвища молодих активісток «Цеірей Ціон» із Новограда-Волинського: Хая Ліхт, Шифра Гольдман, Рухл Розенфельд, Хана Мармер, Рухл Гехтман, Хана Шлаєн, Бузе Ліфшиць, Хая Гехт, Шейна Якубович, Ейдл Грінфельд, Сура Трембовольська, Бетя Каплан.

Більшовицькі організації на Волині, що являли собою осередки РСДРП, були на той час ще нечисленні, невеликі і слабо організовані. Так, Азріль Урі у зв’язку з цим згадує прізвище Іцхока Шихора (?-?) з Новограда-Волинського. Він служив у місцевому банку взаємного кредиту. Після встановлення в місті радянської влади вияснилося, що він тривалий час проводив підпільну роботу як член більшовицького крила РСДРП. Згодом його призначила радянська влада комісаром, тоді він взяв собі прізвище Латіпов.

У квітні 1917 року в Києві було проведено партійну нараду більшовицьких організацій Волинської, Київської, Подільської, Полтавської і Чернігівської губерній, що конституювалася в організацію РСДРП (б) Південно-Західного краю. Після чого більшовики розгорнули активну роботу зі створення партійних організацій і посилення їх впливу на маси. Членами більшовицької партії ставали насамперед солдати-фронтовики, робітники, окремі представники учнівської молоді. Невдовзі невелика більшовицька організація виникла в місті Новограді-Волинському. Проте більшовики не користувалися в селах і містечках Волині значним авторитетом, оскільки переважна більшість членів партії були росіянами або євреями. (Так, на час проведення у місті Москві 5-12 липня 1918 року (новий стиль – В.В.) І з’їзду Комуністичної партії (більшовиків) України із 4,4 тисяч членів партії українців у ній було не більше 7%.)

Більшовики Волині зосередили свою основну увагу на утворенні місцевих рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Вони надавали також велику допомогу при створенні професійних спілок. 9 березня утворилася рада робітничих, а 13 березня — рада солдатських депутатів у губернському центрі. У червні рада робітничих та солдатських депутатів діяла і в місті Новограді-Волинському. На її підтримку в місті пройшла демонстрація під лозунгом «Вся влада радам!» Проте в раді більшовицьким налаштованих депутатів нараховувалося лише декілька чоловік. Дещо раніше, в березні 1917 року, утворилася рада громадських організацій, де вирішальну роль грали єврейські політичні організації, насамперед «Бунд», «Поалей Ціон», «Цеірей Ціон» і есери, а також українські соціалісти-федералісти. Ці обидві ради діяли паралельно із міською думою, що займалася винятково адміністративно-господарчими питаннями, але не підкорялася їй.

Ради намагалися боротися із продовольчими труднощами на місцях, виявляли товари першої необхідності, які приховувалися з метою спекулятивної наживи, контролювали (хоча й безуспішно – В.В.) ціни, відстоювали інтереси трудящих у суперечках із заводчиками і поміщиками, керували молодими профспілками, виявляли осіб, які активно співпрацювали з царською охранкою, займалися питаннями поліпшення стану охорони здоров’я, освіти і культурного рівня населення тощо. Але членам рад бракувало управлінського досвіду.

Проходила трансформація силових органів влади. В березні у м.Новоград-Волинський всі дільничні поліцейські написали заяви про звільнення; міська поліція, що підпорядковувалася раніше міській думі, була реорганізована в міську міліцію з підпорядкуванням органам місцевого самоврядування. Міліції було заборонено втручатися у роботу політичних партій і громадських організацій. Почали виникати професійні спілки; влітку вони виникли на фабриці сільськогосподарського реманенту у Новограді-Волинському, дещо пізніше – на порцелянових заводах у Баранівці та Городниці, фаянсовому заводі у Кам’яному Броді. Вони конкурували з цеховими об’єднаннями ремісників, які неохоче йшли в профспілки.