Революційні події у Новограді-Волинському та на Звягельщині на початку ХХ століття.

Ось як описує знаний у майбутньому лікар Герберт Генке картини депортації: «Мені було тоді шість років, і окремі картини я добре пам’ятаю… Я бачу перед собою, як на подвір’ї стоїть споряджений віз, напнутий зверху від дощу. На возі разом зі мною сидять мої молодші брати і сестри… Ми їхали мимо млина, і українські та російські (очевидно, малися на увазі польські – В.В.) селяни, які мололи зерно, махали нам і плакали. Батька з нами не було, тому що його схопили як заручника і відвели до рівненської в’язниці. Ми їхали одні, тому що планували приїхати до Пилиповичів, де був будинок нашого старшого брата Райнгарда. Там ми залишалися три дні. Між тим із в’язниці випустили батька, і він встиг прибути в Пилиповичі, аби з’єднатися із сім’єю Райнгарда… Через Новоград-Волинський ми прибули підводою до Житомира, на залізничну станцію. Там уже стояв довгий потяг, де було чи не 50 товарних вагонів і два локомотиви. Потяг був ущерть заповнений вигнанцями. Ми були в дорозі довгі дні. На деяких станціях потяг зупинявся і стояв тижнів два. Там ми могли розжитися гарячою водою. Їжу і одяг ми везли із собою. Також іноді нам видавалися продукти станційними чиновниками. Дехто помер, не витримавши дороги. Нарешті ми прибули в Оренбург біля Уралу. Там потяг стояв багато днів. Далі він повинен був везти нас до Сибіру. Батько домовився із начальником станції, і той посприяв, аби сім’я Генке залишилася в Оренбурзі. Ми зійшли з потягу. Очевидно, що батько заплатив за це розпорядження росіянам гроші…»

А ось так відбувалося виселення селян з німецької колонії Баранівської волості, що його описав очевидець: «Наше село уже спало. Раптом близько півночі ми почули на вулиці шум і крики. Коли я визирнув із вікна, то побачив озброєних до зубів поліцейських, які приготувалися вломитися у будинки селян. У наш будинок також вдерлися троє поліцейських і почали вимагати негайно підніматися і готуватися швидко до подорожі у Сибір. При цьому вони погрожували: «Ви німецькі шпигуни і злочинці — хотіли віддати нашу Батьківщину Вільгельму ІІ. Ми не допустимо цього, запроторивши вас усіх до Сибіру. Через годину ви маєте вирушити в дорогу!» ....Одягання і приготування до подорожі проводилися поспіхом. Ми пакували одяг і продукти харчування у валізи і мішки, скільки ми змогли б донести. Поліцейські, які нас підганяли, обшукували наші шафи, а також споряджені мішки і валізи. Все, що їм подобалось, вони привласнювали, не змигнувши оком. Особливо ласими вони були щодо грошей і коштовних речей. Вони зняли з нас навіть весільні обручки. Моя хвора бабуся хотіла з двома дітьми сісти на воза, але нас поставили в колону і погнали до ближньої станції, що була за три кілометри від села... О третій годині ночі ми прийшли, стомлені, на станцію, де мусили чекати до ранку в оточенні озброєних поліцейських...»

Новоград-Волинський пастор Рудольф Дьорінгер так описує ці події: «24 червня 1915 року, повернувшись о четвертій годині дня із службової поїздки, я почув, що під час моєї відсутності в пасторат приходив поліцейський, який терміново мене розшукував. Він залишив мені записку, аби я негайно прибув на важливе засідання комісії з питань виселення колоністів. Прибувши туди, я дізнався, що від сьогодні вважаюся заарештованим... Наказ вищого начальства велів взяти у якості заручників пасторів і суддів, впливових колоністів, які у випадку непослуху німецького населення відповідали б не лише своїм майном і свободою, але й життям. Оскільки члени комісії впродовж багатьох років були мені добре відомі, то вельмишановний трибунал ввічливо попросив мене розглядати себе як заручника, але вони залишають мені свободу пересування, оскільки мають для мене певне доручення. Наступного ранку я мусив, взявши відповідне письмове підтвердження, проїхати у найбільші довколишні колонії, аби роз’яснити людям, що їх очікує. Це доручення давало мені змогу познайомитися із ситуацією на місці і допомогти необхідною порадою єдиновірцям, зміцнити словом Божим у них надію... Коли я від’жджав, до мене підійшов колишній міський голова Селіванов, сивочолий достойник, який припав до мого плеча. Плачучи, він сказав крізь сльози: «Це нечуваний жах, що роблять тепер тут із мирними німцями!» Він був корінним росіянином, і ці слова йому не забули... Після засідання я у супроводі начальника поліції пішов до його резиденції, де у великому приміщенні було близько сотні відомих колоністів, які лише здогадувалися про подальшу долю. Декого із цих людей було схоплено прямо на вулиці і приведено під конвоєм до поліцейської дільниці, не повідомивши причини затримання, і не сповістивши рідних. Навколо стояли озброєні поліцейські. З гурту присутніх було відібрано 20 осіб, яких відвели і замкнули у сусідній кімнаті. Наступного дня привели іще стільки ж. Це були заручники. Вранці ці слухняні, порядні люди, наче у якомусь жахливому спектаклі, були оголошені злочинцями і під охороною через усе місто відведені у в’язницю».

Взимку 1916 року були вислані з повіту і з міста також ті німецькі сім’ї, чоловіки яких воювали у лавах російської армії, або загинули «за Бога, царя і Отечество». І в цьому випадку не всі сім’ї у повному складі прибули на місця їх нового розселення, багато дітей, жінок і стариків залишились лежати в безіменних могилах на станціях, де зупинялися товарняки.

У кінцевому підсумку примусове виселення волинських німців лише поглибило економічну розруху в краї, показало людиноненависницьку суть російського самодержавства, гниття і моральне розтління всіх гілок влади, посилило ненависть усіх верств населення до царизму.

У 1916 – на початку 1917 рр. у місті Новограді-Волинському, в довколишіх селах та містечках повіту переховувалися сотні дезертирів. І влада була безсила щось зробити, бо кожна сім’я, що сприяла переховуванню дезертирів, яких називали в народі «зайцями», платила хабарі місцевим поліцейським і військовим чиновникам, аби ті закривали очі. А гроші, як відомо, не пахнуть.

Найбільш негативно війна сприймалася на Волині євреями. Військова контррозвідка і поліція доповідали, що євреї Волинської губернії відкрито висловлюють таку думку: «Война не нужна и она бесполезна, войну ведут мужики и офицеры,… которые после окончания войны… могут предъявить интеллигентному классу,... еврейству и земледельцам свои счеты, в смысле насилия с целью улучшения своего материального положения». Тому серед дезертирів і осіб призовного віку, які ухилялися від служби в армії, однозначно переважали громадяни єврейської національності.

Так, 24 лютого 1917 року Новоград-Волинське поліцейське управління винесло постанову стосовно конфіскації з подальшою реалізацією на торгах майна тих євреїв, чиї сини ухилялися від призову. Серед них були Герш-Лейб Ганюк (?-?), Шмуль-Аврум Мільруд (?-?) і Сруль Асніс (?-?) з Острополя, Дувид Шейхет (?-?) та Іцек-Мойше Рейдер (?-?) з Любара, Вольф-Борух Харбаш (?-?) з Корця і Юда Лейб-Борух Гольцман (?-?) з Рогачева. Кожна сім’я змушена була до того ж заплатити військовий штраф у розмірі близько 300 царських карбованців.

Євреї із задоволенням сприймали повідомлення про поразки російської армії у війні, проявляли симпатії і допомагали військовополоненим ворожої армії. Багато євреїв на території Волинської і Подільської губерній запідозрювалися в шпигунстві на користь Німеччини та Австро-Угорщини і переслідувалися, частина євреїв із території Західної Волині з превентивною метою була вислана до Сибіру. Євреї охоче розповсюджували чутки, що компрометували царську армію та її воєначальників, дезертирували із фронту, добровільно здавалися у полон. Були помічені неодноразові спроби з боку єврейського населення шкодити армії. Особи єврейської національності, спіймані на гарячому, поставали перед судом військового трибуналу і отримували покарання тяжчі, аніж в аналогічному випадку порушник-християнин. Єврейський елемент після виселення німецького населення і переведення на Кавказький фронт солдатів німецької національності вважався властями на території Правобережної України і в діючій армії найбільш «рихлим, підданим поразницьким настроям і небезпечним». Тому євреїв на фронті, відповідно, часто ставили на найбільш небезпечні ділянки, де вони гинули від кулі чи внаслідок газових атак ворога. Газета «Волынские губернские ведомости» майже кожного разу поміщала перелік загиблих, полонених, поранених чи пропавших безвісти солдатів та офіцерів, серед яких у процентному відношенні було чимало євреїв. Антисемітизм і репресії влади стосовно єврейських громадян з кожним роком війни відверто набували рис державної політики.

Незважаючи на репресії, основні радикально налаштовані до самодержавства політичні партії з успіхом проводили на фронті і серед цивільного населення антиурядову агітацію, їх заклики про негайне припинення війни, справедливий розподіл землі, скорочення робочого дня і достойну зарплату, відродження культури і духовності знаходили відгук серед трудівників та інтелігенції різних національностей і віросповідань. Війна стала у сусільстві непопулярною, вона викликала голод, пошесті, жахливі злидні і, як наслідок, прискорила падіння самодержавства. Армія була морально наполовину розкладена, а зброя знаходилася в руках учорашніх робітників і селян. Навіть значна частина чиновників на місцях глибоко розчарувалася в здатності самодержавства керувати країною і саботувала виконання непопулярних рішень царського уряду. Швидко наростала революційна ситуація, що вилилася 1917 року в Лютневу революцію.

Очевидці та наявні архівні документи свідчать, що революційні події в столиці Російської імперії розвивалися у другій половині лютого 1917 року досить швидко. 23 лютого (ст. стиль – В.В.) у Петрограді за підтримки профспілкових комітетів застрайкувало майже 90 тисяч робітників, які вийшли на демонстрацію. Серед демонстрантів було чимало рішуче налаштованих жінок, солдатів-фронтовиків і матросів. Щодо гасел, які несли та вигукували демонстранти, переважно були: «Геть війну!», «Геть самодержавство!», «Геть паразитів-експлуататорів!», «Хліба і миру!», «Влада – трудовому народу!». Всі вулиці були обклеєні прокламаціями, у яких засуджувався існуючий режим і містилися заклики до його негайного повалення. Відкрито розповсюджувалися опозиційні газети. Командування столичного гарнізону наказало військам за допомогою зброї придушити демонстрації, але солдати відмовилися виконувати цей наказ і стріляти в демонстрантів. Натомість військові частини арештовували своїх начальників та офіцерів-монархістів і переходили на бік повсталого народу. Одними із перших це зробили солдати розміщеного у столиці запасного батальйону лейб-гвардії Волинського піхотного полку, у якому служило чимало уродженців Волинської губернії.

Лютнева революція закінчилася створенням 27 лютого 1917 року (ст. стиль – В.В.) Тимчасового комітету на чолі із М.В.Родзянком, головою Державної думи четвертого скликання. 2 березня цар Микола ІІ підписав акт відречення від престолу, а 3 березня було проголошено склад Тимчасового уряду під керівництвом князя Г.Є.Львова. У той же день усім губернським і повітовим містам країни було направлено телеграму М.В.Родзянка, в якій говорилося: «Старое правительство не существует. Министр внутренних дел арестован. Власть передана Временному Комитету Государственной Думы под моим председательством. Войска признали власть Временного правительства».

Тимчасовий уряд як вищий виконавчий і законодавчий орган існував з 2 березня по 25 жовтня 1917 року (ст. стиль – В.В.). За цей час його склад змінювався тричі. Одним із чільників формування нового уряду став Родзянко Михайло Васильович (185-1924), крупний поміщик Єкатеринославської губернії, входив до керівництва створеної у 1905 році на підтримку царського маніфесту від 17 жовтня партії октябристів. З березня по червень 1917 року головою Тимчасового уряду і водночас міністром внутрішніх справ був князь Львов Георгій Євгенович (1861-1925), член партії кадетів (конституційних демократів – В.В.), крупний тульський поміщик, відомий як прихильник жорсткої політики щодо противників війни та ініціатор розстрілу в липні 1917 року демонстрації робітників, матросів і солдатів столичного гарнізону. Згодом Тимчасовий уряд двічі очолював Керенський Олександр Федорович (1881-1970), адвокат, на момент входження до складу Тимчасового уряду член Трудової партії, потім член партії соціалістів-революціонерів, обіймав посаду міні стра юстиції. Очоливши згодом уряд, О.Ф.Керенський із 30 серпня 1917 року був водночас Верховним головнокомандувачем. До складу Тимчасового уряду також входили Гучков Олександр Іванович (1862 – 1936), лідер монархічної партії октябристів, голова Державної думи третього скликання, обіймав посаду воєнного і морського міністра; Павло Миколайович Мілюков (1859-1943), лідер партії кадетів, обіймав в уряді посаду міністра іноземних справ; Михайло Іванович Терещенко (1888-1958), крупний український цукрозаводчик і власник видавництва «Сірін», міністр фінансів, згодом міністр закордонних справ; Микола Віссаріонович Нєкрасов (1879-1940), кадет, з липня 1917 року член радикальної демократичної партії, займав посаду міністра шляхів сполучень; Максим Мойсейович Вінавер (1862-1926), кадет, який був також членом багатьох єврейських громадських організацій, та інші відомі особи.

14 березня 1917 року (ст. стиль – В.В.) в газеті «Волынские губернские ведомости» була опублікована прийнята Тимчасовим урядом декларація з програмою його діяльності, у якій, зокрема, підкреслювалося: «…Правительство будет свято хранить связывающие нас с другими державами союзы и неуклонно исполнит заключенные союзниками соглашения. Правительство со своей стороны приложит все усилия к обеспечению нашей армии всем необходимым для того, чтобы довести войну до победного конца».

На що лідер більшовицького крила РСДРП В.І.Ульянов (Ленін) у своїй статті «Перший етап першої революції» до газети «Правда», написаній 7 березня 1917 року (ст. стиль – В.В.), влучно охарактеризував створений Тимчасовий уряд як «октябристско-кадетское буржуазное правительство, желающее вести «до конца» мировую войну, на деле приказчик финансовой фирмы «Англия и Франция», вынужденное обещать народу максимум свобод и подачек, совместимых с тем, чтобы это правительство сохранило свою власть над народом и возможность продолжать империалистическую бойню».

Однією із вагомих причин затятого курсу на продовження непопулярної серед народу війни, за висновками дослідниці Н.Берберової (?-?), яка в 20-х роках минулого століття емігрувала до США, було те, що серед 11 членів тільки першого складу Тимчасового уряду, 10 були членами російських масонських лож, створених за сприяння і під керівництвом англійських та французьких масонів у 1908-1912 роках, які чинили тиск на своїх російських «духовних братів». Так, О.Ф.Керенський з 1912 року був членом таємної ложі «Полярна зоря» та петербурзької ложі «Мала Ведмедиця», до якої входили масони не нижче 18 ступеню посвячення; він сприяв (за повідомленнями царської охранки, що збереглися) створенню в м.Саратові філіалу останньої. Кожна ложа мала не більш як 12 осіб. Керувала усіма ложами створена у 1913 році «Верховна рада народів Росії», секретарями якої були той же О.Ф.Керенський, і майбутні міністри Тимчасового уряду кадети М.М.Вінавер та М.В.Нєкрасов, М.І.Терещенко та С.М.Прокопович (1871-1955). Керівником «Військової ложі» був О.І.Гучков, до неї входив також майбутній гетьман України (у 1918) році П.П.Скоропадський. Серед членів масонських лож у Росії можна було зустріти відомих представників інтелігенції. Так, членом масонської ложі «Космос» був письменник і журналіст Василь Немирович-Данченко (1849-1936), членами ложі «Люцифер» були поет і перекладач Валерій Брюсов (1873-1924), поет-символіст Андрій Бєлий (1880-1934); у зборах масонів неодноразово брали участь відомий російський письменник Максим Горький (О.М.Пєшков) (1868-1936), його дружина К.П.Пєшкова та С.В.Петлюра.

Скоропадський Павло Петрович (1873-1945) походив зі старовинного козацько-шляхетського роду. Народився у м. Вісбаден (Німеччина), закінчив Петербурзький пажеський корпус. Учасник російсько-японської війни 1904-1905 років, за проявлену хоробрість нагороджений золотою Георгіївською зброєю. З грудня 1905 року – флігель-ад’ютант російського царя Миколи ІІ. У 1917 році командував у чині генерал-лейтенанта 34 армійським корпусом, що дислокувався на території України. У листопаді того ж року його корпус перейшов на бік Центральної Ради. В кінці грудня вийшов у відставку і, опираючись на багатих землевласників, банкірів і заводчиків, почав готувати усунення Центральної Ради, яке відбулося після окупації території України військами німецького кайзера. 29 квітня 1918 року на Всеукраїнському хліборобському конгресі за сприяння головного командування німецькими окупаційними військами обраний гетьманом України. Його уряд взяв курс на відновлення дореволюційного соціально-економічного ладу та захист інтересів поміщиків, власників великих підприємств і банкірів. Поміщикам в Україні поверталися земля і майно, на заводах і фабриках встановлювався 12-годинний робочий день, виступи протестуючих придушувалися каральними загонами гетьманської Державної варти разом із австро-німецькими окупаційними військами. Після відступу окупаційних військ 14 грудня 1918 року підписав акт, у якому зрікся влади. В 20 – 30-х роках мешкав у Німеччині, співпрацював із фашистською владою. Під час бомбардування 16 квітня 1941 року околиць Мюнхена був тяжко поранений і невдовзі помер у місцевому шпиталі.