Революційні події у Новограді-Волинському та на Звягельщині на початку ХХ століття.

 


В. Вiтренко

Часть 4.


Разом з тим, після поразки революційних виступів трудящих у місті і на селі з боку царських властей розгорнулися проти них репресії. Так, лише за 1908 рік по Волинській губернії тільки окружними і мировими судами було притягнуто до кримінальної і цивільної відповідальності за участь у виступах 54,5 тисяч осіб. Суворо заборонялися будь-які страйки сільськогосподарських робітників. Навіть незначні виступи проти землевласників каралися штрафом до 500 карбованців або тюремним ув’язненням до трьох місяців. Волинська губернія перебувала в стані посиленої охорони з боку поліції, жандармерії, регулярних військових частин. Каральні методи проти повсталих робітників, ремісників і селян підтримало вище духовенство Руської православної церкви. Так, єпископ Кременецький Никон давав вказівку священикам про обов’язкове інформування жандармерію і поліцію щодо настроїв населення і «крамольні думки» окремих віруючих, що стануть відомими під час сповіді. Архімандрит Почаївської лаври Віталій опублікував у «Почаївському листку» заклик до «усіх вірних православної церкви» допомагати «російському государю рятувати Росію і знищувати крамолу». При цьому керівництвом лаври було інспіровано збирання підписів від парафіян під зверненням до царя щодо безумовного покарання «бунтівників» через смертну кару.

 

Відповідні матеріали ієрархів панівної і державної Руської православної церкви розповсюджувалися в місті Новограді-Волинському та в повіті, отруюючи життя трудящих та інтелігенції хвилею шпигуноманії, підозріливості, апатії і розпачу. В той час серед інтелігенції і місцевого учнівства дуже поширеною стала ідея «непротивлення злу» відомого російського письменника Льва Толстого. Дуже негативну роль зіграла розповсюджувана з 1909 року у місті Новограді-Волинському і повіті монархічна газета «Жизнь Волыни», орган губернського відділку чорносотенного «Союза русского народа» у Житомирі. З її сторінок на адресу соціалістичних і національно-демократичних партій, а також стосовно євреїв, українців, циган виливалися потоки брехні та помиїв. Царські власті зумисне протегували всілякому поширенню цього друкованого органу.

 

Внаслідок поразки першої російської революції частина активних страйкарів і керівників політичних партій була заарештована і відправлена після винесення вироку на каторгу або за тюремні грати; інша частина активістів, побоюючись за своє життя, виїхала за кордон. Чимало радикально налаштованої єврейської молоді виїхали до Америки або в Ерец-Ізраїль. Через деякий час дехто з них повернувся назад і продовжив нелегальну політичну діяльність.

 

До таких, зокрема, належали: – Еля Ротенберг (1888-1941?), родом із заможної єврейської сім’ї. Його батько Аврум Ротенберг був власником чавунно-ливарного заводу і мав у місті Новограді-Волинському декілька будинків. Дядько Лейб Ротенберг був орендарем млина в селі Олександрівка. Після революційних подій у місті 1905 року, де Еля брав активну участь, він, рятуючись від поліції, яка мала дані про переховування ним зброї, виїхав до Америки. Перед Першою світовою війною приїхав до міста Новограда-Волинського і деякий час жив у своїх батьків. Потім влаштувався на судоверфі у місті Севастополі, проводив серед робітників революційну агітацію. Заарештований і засланий на каторгу до Сахаліну. Після революції як член більшовицької РСДРП (з 1918 року – Комуністичної партії) займав відповідальні посади в машинобудівній промисловості, був особисто знайомий із відомими більшовиками Серго Орджонікідзе, Георгієм П’ятаковим, Йосифом Сталіним, Михайлом Фрунзе. Згодом репресований і розстріляний разом з іншими ветеранами партії.

 

У 1908-1911 роках активну роботу серед ремісників і селян на Волині проводив Володарський (Гольдштейн Мойсей Маркович), який народився 1891 року в містечку Острополь Новоград-Волинського повіту в бідній родині єврея-ремісника; з 1905 року член «Бунду», згодом член меншовистського крила РСДРП, активний учасник революції 1917 року, в тому ж році став членом більшовицького крила РСДРП. Загинув у 1918 році.

 

Ці історичні факти можуть служити яскравим прикладом того, що політична партія «Бунд», зорієнтована насамперед на захист трудящих єврейських мас, мала тісні контакти з есерами, українськими і російськими соціал-демократами, навіть з анархістами, і чимало членів «Бунду» поповнили згодом ряди названих партій.

 

З 1910 року починається новий революційний підйом на Волині, у тому числі у місті Новограді-Волинському та в повітових містечках і селах. Активно почали діяти просіоністські налаштовані мешканці міста, яких очолили Шмуль Шлаєн (?-?), який закінчив Одеське комерційне училище, Азріль Урі (?-?), годинникар Егоше Хіжин (?-?) та місцевий аптекар Сруль Цифанський (?-1945). Як згадував Мордехай Боне, «...Эта четверка… вовлекла в движение (сіоністів – В.В.) несколько влиятельных горожан из числа торговцев, ремесленников, за ними потянулась молодежь, ученики ешивы и городской гимназии, а также подмастерья и экстерны…» До активних провідників цього політичного руху належали сім’ї столяра Золото, Пейсі Круковця, Купершмідів, Мармерів, Гершла Уріса, Меїра Хаймана та інших єврейських громадян. Активно проявили себе сіоністські осередки в цей час у довколишніх містечках Баранівка, Городниця, Кам’яний Брід, Корець, Полонне, Рогачів, Ярунь, де мешкали євреї. Значну допомогу вони отримували від досвідченого Айзика Арбетмана, який був власником невеликої друкарні і займався також виготовленням штампів. Йонатан Шлаєн згадує: »Для нас, сионистской молодежи, его (Арбетмана – В.В.) сотрудничество было источником вдохновения. Следует помнить, что к сионизму в Звягеле в общем и целом относились отрицательно. В нем видели утопию, а в его приверженцах – фантазеров…».

 

Відновлювали свою діяльність після поразки революції також інші партії. У вересні 1912 року поліція перехопила у Новограді-Волинському листівку з викладом більшовицької платформи виборів до IV Державної думи. Наступного року відбулися страйки промислових робітників і частини ремісників міста. Виступи відбувалися і в інших містах та містечках Волині. Поліцейські і жандармські начальники в Житомирі стурбовано повідомляли міністру і генерал-губернатору про значний вплив виступів пролетаріату Петербурга і Баку на посилення робітничого руху в губернії.

 

Царська влада вимагала від мирових суддів на місцях активізувати роботу щодо винесення у межах їхньої компетенції максимально жорстких вироків учасникам політичних виступів. Діяльність мирових суддів, які отримували чиновницьку зарплату, була під контролем Почесних мирових суддів, куди входили вершки місцевої спільноти. Серед Почесних мирових суддів Новоград-Волинського повіту у 1912 році були багаті брати-землевласники графи Станіслав Мар’янович Чапський (?-?) та Микола Мар’янович Чапський (?-?), крупні поміщики і власники заводів графи Володимир Сергійович Уваров (?-?) та Сергій Сергійович Уваров (?-?), камергер імператорського двору, поміщик Борис Сергійович Мєзенцев, заводчик і поміщик Микола Петрович Гріпарі (?-?), відставний капітан першого рангу Михайло Костянтинович Істомін (?-?), статський радник (полковник) Олександр Антонович Семенов (?-?), надвірний радник (підполковник) Андрій Васильович Трегубов, відставний офіцер і поміщик Євгеній Олександрович Ізносков (?-?), титулярний радник (штабс-капітан) Юхим Петрович Стефанович (?-?), відставний штабс-капітан Йосип Людвикович Мєчніковський (?-?), колезький секретар (поручик) Федір Опанасович Яцина (?-?). Соціальний і національний склад Почесних суддів говорить промовисто сам за себе, захист чиїх інтересів вони мали контролювати. Як і досить промовистим є той факт, що впродовж майже двох років (1911-1912) вакансія мирового судді Першої дільниці, куди входило місто Новоград-Волинський з довколишніми селами і містечками, залишалася вакантною. Очевидно, і в генерал-губернаторстві було досить непросто підібрати на цю посаду віддану самодержавству людину.

 

Під впливом соціальних виступів міського пролетаріату відбувалися також виступи селян у довколишніх селах, адже з кожним роком збільшувалася кількість малоземельних і безземельних сільських трудівників, які елементарно не могли прогодувати свої сім’ї; до речі, сотні мешканців міста Новограда-Волинського також були за соціальним станом селянами і мали постійні контакти із родичами в довколишніх селах. Новим явищем у селянському русі того часу був супротив столипінській реформі. Так, у Ємільчинській волості селяни багатьох сіл і колоній негативно зустріли намагання влади ввести земства. Вони вважали, що це ляже додатковим тягарем на селянина, який змушений буде платити ще один податок. Зокрема, в ряді сіл цієї волості пройшли сходи селян, які прийняли рішення не платити земський податок. У серпні 1913 року майже чотири тисячі селян із сіл Новоград-Волинського повіту виступили проти стягнення податків, штрафів і недоїмок. Виступ був придушений владою за допомогою зброї.

 

Про виступи міських пролетарів та селян Волині неодноразово повідомляли часописи політичних партій, що виходили за кордоном і нелегально переправлялися до Російської імперії. Так, більшовицька газета «Правда» писала у березні 1913 року про негативне ставлення основної маси селянства Волині до спроби царського уряду вирішити аграрне питання шляхом виходу бажаючих членів сільських громад на відруби. Газета зазначала: «відруби... замість справжнього господарства, замість справжньої власності – все одно, що висівки замість борошна».

 

Процес революціонізації міського пролетаріату, селянства та інтелігенції прискорився з початком Першої світової війни, що стала наслідком загальної кризи капіталістичної системи у світі. Такі могутні держави, як Німеччина, Австро-Угорщина та Італія з одного боку, Великобританія, Франція та Росія, з іншого, мріяли не лише про перерозподіл кожна на свою користь сфер впливу, але й намагалися придушити за допомогою введеня надзвичайного стану у зв’язку із війною революційний рух трудящих у своїх країнах. Розпорядженням командуючого Київським військовим округом 18 липня 1914 року в губернії вводилося воєнне становище і оголошувалася загальна мобілізація. Всі легальні центральні і місцеві газети виступили на підтримку царського дому. У православних храмах міста Новограда-Волинського і довколишніх містечок і сіл з 20 по 30 липня відбувалися урочисті молебні, в місті пройшла маніфестація місцевих чиновників, інтелігенції, службовців, духовенства, військових та гімназистів старших класів, під час якої виголошувалася підтримка царській політиці і висловлювалася впевненість у швидкій перемозі. Організовано збір коштів на організацію шпиталя для поранених військовослужбовців російської армії.

 

Того ж року у місті Новограді-Волинському було організовано Волинське відділення Київського жандармсько-поліцейського управління. Із введенням в дію Новоград-Волинської дистанції залізниці воно взяло під свою опіку і роботу цієї дистанції. До того ж жандармерія і поліція, користуючись шовіністичними поглядами частини населення, розгорнула активну роботу з виявлення і знешкодження всіх політичних противників існуючої влади, «шпигунів, саботажників та диверсантів». Особливо пильна увага приділялася єврейській, німецькій, польській та українській інтелігенції.

 

Так, у Волинській губернії із початком війни було закрито всі україномовні видання, заборонено видавати в друкарнях газети і журнали українською мовою, припинено діяльність осередків «Просвіти» та інших самодіяльних українських організацій. А одного із активних діячів «Просвіти», відомого етнографа і члена Товариства дослідників Волині В.Г. Кравченка вислано під нагляд поліції до м. Ковров, що у Володимирській губернії. Переслідувань зазнали видавництва та громадські організації євреїв, німців і поляків.

 

Втім, Волинь стала невдовзі прифронтовим регіоном, тому війна лягла на її мешканців особливо тяжким тягарем. У липні – серпні 1915 року бойові дії перемістилися на західну територію губернії, німецько-австрійські війська окупували Володимир-Волинський, Ковельський, Луцький повіти. У жорстоких боях з використанням отруйних газів поліг майже весь склад дивізій, куди призивалися влітку 1914 року робітники, селяни та інтелігенція з Волині. Наявні госпіталі були переповнені пораненими вояками. Тисячі волинян потрапили в полон або пропали безвісти.

 

Трудящі у переважній більшості негативно ставилися до розв’язаної війни, що викликала розруху у царській імперії. А Волинь, до того ж, в економічному відношенні була однією із найвідсталіших губерній на території України. До армії було мобілізовано велику кількість промислових робітників, тому їх кількість по губернії скоротилася з 25,5 тис. чоловік у 1913 році до 14, 6 тис. чоловік у 1916 році. Реальна заробітна плата робітника лише за один рік скоротилася у середньому з 164 карбованців у 1913 році до 144 у 1914 році, але робочий день збільшився. Заробітну плату заводчики почали виплачувати нерегулярно, мотивуючи це недостатньою кількістю грошової маси. Погіршилися також умови праці. Різко і невпинно зростали ціни на основні продукти харчування і непродовольчі товари першої необхідності. До армії було забрано у Волинській губернії майже 50 відсотків селян, внаслідок чого частина землі не оралася і не засівалася озиминою. Найбільший відсоток незасіяних озимими культурами площ припадав на Володимир-Волинський і Новоград-Волинський повіти. З плином часу економічне становище в селах губернії і Новоград-Волинського повіту зокрема ставало все більш загрозливим. Місцеві власті і православна церква потурали у розпалюванні серед населення шовіністичних настроїв стосовно німецьких колоністів, число яких у Новоград-Волинькому повіті перед війною складало 11 відсотків, і які завжди відзначалися лояльністю до існуючого самодержавства.

 

На хвилі антинімецької шовіністичної кампанії міністр внутрішніх справ імперії Микола Маклаков за дорученням Миколи ІІ розробив ряд законопроектів стосовно ліквідації німецького землеволодіння в Росії, які були прийняті 2 лютого 1915 року Радою Міністрів. Згідно з цими законами німецькі громадяни Росії позбавлялися земельних наділів і прав користування землею в межах 150-верстної смуги вздовж кордонів з Німеччиною і Австро-Угорщиною. 19 червня 1915 року головнокомандуючий арміями Південно-Західного фронту М. Іванов наказав начальнику Київського військового округу з метою запобігання бунту взяти серед німецького населення в колоніях заручників із числа вчителів, заможних впливових колоністів, сільських старост та пасторів і помістити їх у повітові тюрми; один заручник брався від 1000 осіб цивільного німецького населення. У німецьких колоністів відбиралися продукти, у їх будинках поселяли біженців — українських селян із Галиччини та прифронтової смуги, а самі німецькі колоністи підлягали негайній депортації в Курську, Нижньогородську, Тульську і Ярославську губернії. Депортація здійснювалася за допомогою військ і поліції битим шляхом, а далі залізницею; на кожного депортованого дозволялося брати багаж вагою до 10 кілограмів. Виселення проводилося з 26 липня по кінець вересня. Випадків активного протесту з боку німецьких колоністів майже не було.

 

Насправді все відбувалося дуже брутально, про що свідчать спогади очевидців. Перша хвиля виселення, яка припала на літо, давала німецьким колоністам змогу лише впродовж 10 днів спродати худобу та майно, при цьому до участі в купівлі не допускалися євреї. Незважаючи на те, що ціни були надто низькими, вільних грошей у переважної більшості селян не було, а тому худобу і майно купували заможні селяни, євреї-перекупники, поміщики і чиновники. Оскільки військові і поліція контролювали виселення, то чимало добра колоністів прилипло до рук тилових офіцерів, козаків і поліцейських. Замість намічених раніше чорноземних губерній німецьких колоністів з Волині депортували до Астраханського, Казанського, Оренбурзького, Самарського, Симбірського, Ташкентського, Томського, Уфимського, Хасав’юртського (Кавказ), Челябінського регіонів, де мешкала велика кількість нехристиянських народностей.

 

Вражаючих форм набуло хабарництво. Новоград-Волинський кантор Готтліб Гаар, який дізнався про виселення до Сибіру, дав великого хабара місцевим чиновникам, які дозволили самостійний виїзд його сім’ї до далеких родичів у німецьке село Франк, за 200 кілометрів від Саратова, там він обійняв посаду вчителя. Сім’я Едуарда Шмідта з села Марушівка, завдячуючи хабару, втекла до Чернігівської губернії, де були також німецькі колонії. Сім’я Рудольфа Геншеля з села Анета, добре «підмазавши чиновників», опинилася в Харківській губернії, в одному із німецьких менноністських сіл. Проте таких випадків було відносно небагато, а тому переважна більшість німецьких громадян Волині зазнала всіх жахів виселення, залишивши дорогою до місця призначення тисячі безіменних могил.