Революційні події у Новограді-Волинському та на Звягельщині на початку ХХ століття.

У справі зберігається рапорт поліцейського наглядача, який більш детально розповідає про вказану маніфестацію:
«Сегодня, 19.10.1905 года, с 7 часов утра, еврейская молодежь, состоящая из рабочих разных цехов и приказчиков, сгруппировавшись, направилась по Соборной улице, силою заставила закрыть все торговые заведения и даже некоторые правительственные и общественные учреждения, как-то: канцелярию съезда мировых судей, городскую управу, заставила прекратить занятия в местном городском училище, затем вся эта толпа сгруппировалась на Биржевой площади и взяла из своей среды на руки одного человека, личность которого выяснить не удалось, который начал толпе говорить речь против самодержавия, но речи этой окончить ему не удалось, так как по распоряжению подоспевшего батальонного командира толпа была рассеяна. После чего толпа эта разделилась на группы, начала ходить по улицам и выкрикивать: «Да здравствует свобода!», «Долой самодержавие!» «Долой полицию!».... Главными руководителями всего этого были Нафтула Мармер (? — ?), Лейзор Манфор (? — ?), бывший студент Островский (? — ?), молодой человек Кличковский и много других неизвестных лиц».

Як видно, маніфестація була зарання підготовлена, серед її організаторів були люди не лише єврейської національності, а серед учасників переважали ремісники і дрібні торговці; маніфестанти на деякий час взяли під контроль державні установи, для розгону маніфестантів використовувалися війська місцевого гарнізону. Лозунги маніфестантів свідчать про політичний характер цієї акції, спрямованої на повалення існуючої влади.

Ще більше проливає світло на маніфестацію, яка відбулася, донесення жандармського унтер-офіцера Прищепи (? — ?), де говориться: «19 октября, в 7 часов утра, толпа евреев различного возраста и обоего пола числом лиц в 500 человек, состоящая из сапожников и других ремесленников, собравшись на базарной площади, с криками: «Да здравствует свобода!», «Долой самодержавие!», «Долой полицию!» направилась по Соборной улице и требовала насильно закрывать торговые и промышленные заведения и государственные учреждения.... На требования полиции разойтись толпа не повиновалась, и таковую разогнал батальонный командир 126 Рыльского полка, прибывший к этому времени со своей ротой на место собрания толпы. Главными руководителями в этой демонстрации были: Давид Торговец, Нафтула Мармер, Аврум Степанский (? — ?), Константин Клечковский (? — ?), Николай Яворский (? — ?) и другие.... Утром, 20 октября доктор Торговец, став в середине вновь собравшейся толпы, читал манифест... Обратившись к вблизи стоявшим солдатам, торговец сказал: «Братцы, мы боремся за вашу свободу, а вы против нас идете», на что солдаты ответили: «Нам жидовской свободы не нужно, у нас присяга.» Торговец на месте был арестован и под конвоем отправлен в Полицейское Управление».

У донесенні унтер-офіцер Прищепа називає свідків демонстрації: міського голову Панченка (? — ?), членів міської управи Євтушенка (? — ?) і Келюса (? — ?), штатного наглядача міського училища Бродовича (? — ?), начальника поштової контори Лисіна (? — ?) та інших.

Із цього донесення видно, що у маніфестації брали участь також жінки, що солдати не підтримали маніфестантів, що маніфестація організована досвідченими бундовцями, якими були Торговець та Островський, спільно з членами інших партій. Так, під час демонстрації розповсюджувалися невеликі листівки, написані від руки на івриті. В одній із них говорилося: «Пролетарии всех стран, соединяйтесь! Товарищи! Революция побеждает! Еще один сильный удар, и тирания падет, и страх перед классовой рабочей борьбой усмирит ее. Жадное самодержавие собирает свои последие силы против нашей народной свободы, которая откроет нам путь к социализму. Товарищи, бросайте работу и выходите вооруженные на улицу, требуйте демократическую республику, восьмичасового рабочего дня и народную милицию!»

Ця листівка могла репрезентувати як соціал-демократів, так і бундовців, політичні цілі яких щодо повалення царизму збігалися. До того ж у справі зазначалося, що «неузнанные ораторы произносили речи то на еврейском, то на русском языке..., что в одной из таких речей оратор-еврей заявлял о наступившем равноправии евреев, указывал на бездействие и большие оклады высших чинов, советовал не слушать полицию и не платить податей, а признать необходимым отобрание земель для раздела между неимущими.... На следующий день толпа, в которой все время отсутствовали какие бы-то ни было флаги, снова начала собираться, но часть ее была сейчас же арестована, и хотя задержанные вечером были освобождены, беспорядки более не возобновлялись»

Згадана маніфестація викликала у місті сплеск чорносотенства, що було продемонстровано з боку наляканого чиновного православного населення та відставних військовослужбовців. Так, поліцейський наглядач у місті Новограді-Волинському доносив у своєму рапорті від 24 жовтня 1905 року: «Вчера в сумерки, по окончании патриотической манифестации (чорносотенців — В.В.), собралась на Биржевой площади толпа мещан и русских, и возбужденно стала высказывать свое неудовольствие по поводу учиненной евреями забастовки, значительного поднятия в это время цен на жизненные припасы и учиненной демонстрации с криками: «Долой самодержавие!» и проч., а затем стала кричать: «Cмерть за это жидам!», «Да здравствует русский царь, русский народ и полиция!» После продолжительного «ура!» вновь повторила: «Cмерть жидам!», «Да здравствует полиция!» И единодушно подхватила меня на руки, стала подбрасывать меня с криком: «Да здравствует полиция!», «Да здравствует исправник!» После чего многие принялись целовать меня и мою одежду и, ручаясь за недопущение беспорядка, мирно разошлись».

В губернському центрі, Житомирі, де участь у страйках брала велика кількість єврейського населення міста, відбулися єврейські погроми з боку реакційно налаштованої частини міських жителів. Гірш Розенфельд зазначає: «Мы, рогачевцы, часто приезжали в Звягель, привозили нелегальную литературу и проводили 2-3 дня вместе со своими городскими товарищами. Звягельчане тоже часто бывали в Рогачеве. Настроение после Житомирского погрома было очень подавленным. Мы боялись, что и у нас вспыхнут погромы».

Очікували погромів з боку суслівських селян євреї Рогачева. А оскільки зброї не було, то єврейський коваль на ім’я Йошке за ніч викував для місцевої «самооборони» 25 кинджалів. У Городниці відмінили ярмарок; єврейські юнаки і чоловіки, озброївшись великими палицями, чатували декілька діб на довколишніх селян. На щастя, погромів на той час там не відбулося. Проте від погромів постраждало наступного року містечко Кам’яний Брід.

Політичний виступ у Новограді-Волинському співпав у часі з аналогічними виступами у містах Житомирі, Бердичеві, Володимирі-Волинському, Городниці, Здолбунові, Ковелі, Луцьку, Рівному, Сарнах, Цумані та інших містах і містечках Волині. У процесі виступів трудового населення організовувалися нові партії, нерідко шляхом виділення з «Бунду», а гасла страйкарів ставали все більш радикальними: «Смерть самодержавству!», «Геть війну з Японією!», «Хай живе демократична республіка!», «Хай живе соціалізм!» У ході виступів під керівництвом політичних партій утворювалися профспілки і страйкові комітети, а при них страхові фонди, які допомагали організаційному згуртуванню трудящих мас різної статі, віку, національності та віросповідання. Разом з тим між молодими партійними організаціями і політичними групами на місцях йшла уперта боротьба за вплив на маси.

Так, Б.В., колишній житель містечка Городниця, пише: «Евреи местечка в большинстве своем были хасидами, соблюдали традиции, изучали Тору.... В местечке насчитывалось пять синагог и молитвенных домов, а также один хасидский клойз.... Первое сионистское общество основали 23 июля 1905 года шесть 16 — 17-ти летних юношей. Число его членов расло и вскоре превысило сто человек. Среди них было много рабочих, которые разочаровались в первой революции и покинули «Бунд», который предшествовал сионистской организации и прилагал много усилий в организации движения среди рабочих (місцевого порцелянового заводу — В.В.). Почти каждую неделю в местечко приезжал посланник от центра и проводил собрания в лесах вокруг местечка. На эти собрания приходили молодые рабочие, а также члены нашего сионистского общества. Однако те очень редко позволяли одному из наших товарищей дискутировать на их собраниях. Чаще всего, нас с самого начала на них не пускали. Мы вели упорную борьбу с «Бундом», пока, наконец, не победили. А через два — три года у них почти никого не осталось, кроме одиночек-фанатиков. Сионисты господствовали в еврейской общине местечка вплоть до вспышки второй революции в 1917 году...»

Міне Смоляр із Кам’яного Броду, згадуючи часи першої революції на початку ХХ століття у рідному містечку, пише: «Бунд провел тогда три забастовки на заводе (фаянсовому — В.В.), а также принимал активное участие в культурно-просветительной работе. Часто приезжали бундовские теоретики и проводили дискуссии в битком набитых домах, а по субботам после молитвы — в Большой синагоге. Им оппонировал фельдшер Кисельгоф, сторонник «рабочего сионизма». Дебаты были острыми, мнения разделились. И хотя эта деятельность велась конспиративно, всему местечку стало известно, что фельдшер — идейный противник, враг, и что с ним надо бороться. Таким был лозунг бундовской молодежи. Старшее поколение пожимало плечами и не могло понять: какие могут быть претензии к человеку с таким добрым сердцем?! Однажды в Большую синагогу прокрались мальчики с хедера (єврейська початкова релігійна школа — В.В.) и уловили слова о том, что фельдшер — враг. На следующий день двое из них встретили Кисельгофа на улице, бросили в него палку и попали в ногу. Хромая, тот поплелся домой. Местечковое руководство «Бунда» вскоре узнало об этом случае и сразу направилось к фельдшеру, где заявило, что никто из них не виноват в подстрекательстве. Кисельгоф добродушно ответил: «Меня не удар по ноге беспокоит, это пройдет. Но душа болит: дети невоспитанные, растут дикарями».

У зв’язку із тим, що в ході страйків виникали в деяких містах нові форми організації соціально-політичного життя — ради робітничих депутатів, місцева влада з метою їх нейтралізації посилила пропаганду і підготовку до виконання положення царського маніфесту від 17 жовтня 1905 року стосовно обрання законодавчої Думи. В містах і містечках Звягельщини розгорілася виборча кампанія. Ось як описав цей час у Городниці Беніамін Кац: «...Выборы в местечке. Все бурлит. «Бунд» действует. Все рабочие в его руках. Сионисты — сыновья и дочери служащих, лавочников, служителей культа, интеллигенты, студенты, экстерны, «шелковая молодежь» — оглушают криком улицы. Звучат вычурные лозунги:
– Голосуйте за список номер...!
– Долой сионистов!
– Смертельный удар домохозяевам!
– Рабочие! Братья!

Больше всех шумят дети. Они несут плакаты: кто от одного списка, а кто от другого. Повечерам в бес-медрешах, больших залах владетельных домохозяев, сарае пожарной команды идут собрания. Афиши на базаре, написанные каллиграфическим почерком, призывают и призывают: голосуйте!».

Слід насамкінець сказати, що з кінця 1905 року весь Новоград-Волинський повіт був охоплений не тільки виступами міського та містечкового пролетаріату, але й селянськими заворушеннями. Селяни багатьох сіл вимагали від поміщиків передачі земель і починали їх самовільне захоплення. Так, лише з 23 листопада по 8 грудня вказаного року селяни повіту вчинили самоуправство в 11-ти поміщицьких економіях. Можливо, на фоні селянських заворушень, що набирали розмаху, постановою Київської судової палати справа щодо проведення антиурядової маніфестації 17 жовтня 1905 року у міста Новограді-Волинському була призупинена і передана для розгляду до місцевого суду мирових посередників; як наслідок, організатори цієї політичної акції відбулися незначними покараннями.

Рішучі виступи залізничників, робітників і ремісників, що посилилися восени 1905 року, привели в рух і досить інертні селянські маси на Звягельщині та на Волині в цілому. Для цього у хліборобів були також досить вагомі причини.
— На початок ХХ століття кількість земельних наділів на душу в селянських господарствах Волині за останні 40 років зменшилася у два-три рази і становила до 1,5-2 десятин. Як наслідок, селянин не міг прогодувати свою родину з наділу і мусив шукати додаткового заробітку на стороні.
— Праця на землі ставала все важчою. Так, за подвірним переписом 1910 року, 48% селянських господарств на Волині не мали робочої тяглової худоби, в тому числі 37% селян Новоград-Волинського повіту не мали коней.
— 39% селянських господарств у Новоград-Волинському повіті не мали залізних плугів, борон та іншого сільськогосподарського інвентаря.
— Український селянин програвав у землеробстві німецьким і чеським колоністам з передовою на той час технологією обробітку землі і вирощення худоби, яких у Волинській губернії налічувалося на початок ХХ століття понад 200 000, причому більше половини з них припадала на Житомирський і Новоград-Волинський повіти.
— У селі різкими темпами проходило розшарування на заможних селян і сільських пролетарів, причому кількість останніх невпинно зростала.
— Сільський пролетарій не бачив ніякої перспективи для своїх дітей у майбутньому. Так, початковою освітою була охоплена лише невелика частина селянських дітей шкільного віку; на Волині не було жодної школи з українською мовою навчання; а серед корінного населення регіону було лише 3,6% письменних людей. Дискримінації щодо можливостей навчання рідною мовою зазнавали і селяни польської національності.
— У сільській місцевості практично були відсутні лікарі; постійними були мор, туберкульоз, чума та інші пошесті, тому смертність серед волинських селян, їх жінок і дітей досягала великого розмаху. В селах збільшувалася кількість п’яниць та інвалідів, погіршувалася криміногенна ситуація.
— Тримати корінне населення у темряві, неуцтві і рабській покорі царському самодержавству допомагали розгалужений державний апарат, суд, поліція і жандарми, а також церква та інші засоби ідеологічного впливу на людей.

Отже, основними причинами виступів селян під час першої революції в царській імперії були голод і злидні, політичне безправ’я, свавілля поміщиків, чиновників, лихварів, представників репресивного апарату та перекупників, відсутність перспективи для духовного і культурного розвитку.

Поширеними формами селянського руху на Волині були випаси худоби на поміщицьких сільгоспугіддях, потрави посівів, порубка поміщицького і державного лісу, захоплення вирощеного на поміщицьких полях урожаю, погроми маєтків і розорення поміщицьких господарств. Невдоволення сільських трударів намагалися використати політичні партії соціалістичного спрямування. Зокрема, у села, що знаходилися на півдні Новоград-Волинського повіту, прибули після проходження військової служби декілька матросів із Одеси і Севастополя, які сприяли революційній агітації. Як наслідок, восени 1905 року селяни із сіл Нової Чарториї, Старої Чарториї, Горопаїв, Коростків, Липного, Привітового, Острополя припинили роботу в поміщицьких економіях і висунули вимоги: відпустити всіх дворових робітників, аби поміщик сам обробляв свою землю, а ту, яку він не зможе обробити, передав селянам; дозволити сільській бідноті безоплатно заготовляти у лісі дрова на зиму; зменшити чиншові платежі.

Місцева влада була розгублена. Тамтешній повітовий справник доносив у листопаді 1905 року Київському генерал-губернатору: «В волости... сразу же в нескольких поместьях начались социалистические беспорядки. Помещики бегут, нужны немедленно казаки, иначе все восстанет».

У с.Нова Чартория на зборах, що відбулися в липні 1906 року, селяни і ремісники ухвалили не надавати за громадський кошт квартири поліції і бойкотувати тих селян, які не будуть виконувати рішення зборів.

Незважаючи на те, що після двох років гарячих політичних виступів і класових боїв, революція на Волині пішла на спад, але і в 1907 році на Звягельщині мали місце гострі сутички міського та сільського пролетаріату із заводчиками, поміщиками та поліцією під керівництвом політичних партій. Так, черговий страйк на фаянсовому заводі у містечку Кам’яний Брід відбувся у лютому 1907 року; страйк придушували за допомогою поліції.37

3 червня того ж року в місті Новограді-Волинському поширювалася листівка, яка закликала: «Граждане! Организовывайтесь вокруг передового борца за народное освобождение, вокруг социал-демократической партии, вокруг представителя пролетариата, на знамени которого написано подлинное народовластие и который добивается передачи в руки народа всей власти и всей земли».

12 серпня 1907 року у зв’язку із чутками про закриття місцевого склозаводу і тяжкими умовами праці на ньому розпочався дев’ятиденний страйк 253 робітників у селі Адамівка Новоград-Волинського повіту, який увінчався частково перемогою страйкуючих: власники підприємства змушені були заявити про продовження виробництва і гарантували працюючим підвищення оплати праці і деяке поліпшення її умов. А в квітні 1908 року пройшов страйк робітників на Полонському фаянсовому заводі Новоград-Волинського повіту; тут страйкарі домоглися збереження розцінок на певні види роботи, які власники підприємства планували зменшити.

Виступи робітників і селян, ремісників і трудової інтелігенції тривали на Звягельщині майже три роки, але, на жаль, закінчилися торжеством реакції. Проте наші земляки пройшли своєрідну школу політичного виховання, збагатилися досвідом революційної і класової боротьби, утворили нові партії та громадські організації. Перша революція трудящих в Росії, як це видно на прикладі міста Новограда-Волинського і повіту, об’єднала маси різних національностей у їх прагненні усунути самодержавство від влади і добитися кращого життя. Саме під впливом революційних виступів того часу російська монархія феодального штибу почала перетворюватися у монархію буржуазну. Задля власного збереження царизм змушений був піти на певні поступки політичного, економічного, соціального і культурного плану широким масам в країні.