Революційні події у Новограді-Волинському та на Звягельщині на початку ХХ століття.

Згідно останнього перепису по Російській імперії у місті Новограді-Волинському станом на 1897 рік проживало 15308 мешканців, з яких 8275 осіб були євреями. Кількість єврейського населення, що історично осіло у місті та довколишніх містечках, активно зростала. На 18 підприємствах працювало 119 робітників. Серед підприємств нараховувалося 6 шкіряних заводів, 2 миловарних, 1 чавуноливарний, 1 з виробництва свічок, 1 з виробництва скипидару, 3 з виробництва цегли, 2 з переробки вапна і 2 з виробництва оцту. У той же час в місті нараховувалося 430 майстрів і ремісників, 265 підмайстрів та 256 учнів, які, працюючи на своїх майстрів, оволодівали водночас азами ремісничої професії.Як бачимо, питома вага промислового пролетаріату була в місті досить незначною.

На початку ХХ століття кількість підприємств у місті, навколишніх містечках і робітників на них дещо збільшилася, але збільшилася і кількість ремісників, організованих у своєрідні цехи за професійними ознаками. Разом з тим через цехи ремісники не лише гуртувалися і кооперувалися, але й могли частково вирішувати соціальні та культурні проблеми. Так, майже всі ремісники у Новограді-Волинському були євреями, а тому практично кожне цехове об’єднання мало свою синагогу, через яку здійснювався національний і духовний вплив на значну частину самодіяльного населення.

Разом із зростанням кількості мешканців у місті та в навколишніх містечках зростала і загальна бідність. Зокрема, переважна більшість багатодітних єврейських родин постійно стикалися із проблемою напівголодного існування. Робочих рук було багато, але завжди у місті бракувало роботи. Промислові товари були дешевшими і поступово витісняли кустарні вироби ремісників. Значна частина місцевих селян не мала достатньо грошей для придбання ремісничих виробів, а тому необхідний домашній реманент і одяг робила самотужки. До того ж, місцеві селяни займалися ткацтвом, гончарством, ковальством, переробкою деревини, маючи від цього додатковий заробіток. Таким чином створювався надлишок нереалізованих товарів. Євреї у місті зазнавали конкуренції з боку німецьких та чеських колоністів, які поступово прибирали до рук від євреїв-орендарів не лише промислові підприємства (наприклад, фабрику сільськогосподарського реманенту і техніки), але й створювали нові (пивоварний завод, м’ясопереробне підприємство Германна Шульца, млини і вітряки тощо). Частина єврейських сімей, не будучи пов’язана із сільським господарством, змушена була виїжджати з міста у навколишні містечка в пошуках роботи на нових підприємствах. У місті ж більшість єврейських сімей, як і їхні сусіди інших національностей, тримали курей, кіз, корів, мали невеликі клапті землі під городиною, намагаючись якось вижити.

Посилювалася на підприємствах і в ремісничих майстернях експлуатація найманої праці. Робочий день тривав по 12-14 годин, а бувало і більше, часто в умовах жахливої антисанітарії, що відбивалося на здоров’ї працюючих. На заводи і фабрики, в майстерні родини змушені були посилати малолітніх дітей і жінок, хоча їм господарі платили значно менше, аніж дорослим чоловікам. Відомий український письменник Михайло Коцюбинський, який працював у 1897-1898 роках в редакції губернської газети «Волинь», писав: «Пригляньтеся до життя бездомного робочого пролетаріату, який вічно живе в атмосфері всіляких «урізок», «вирахувань», «недоплат», «штрафів», «тринадцятигодинних робочих днів» і т. под. принадностей, і вам моторошно стане за людину, за вільного громадянина країни, в якій рабство відійшло в небуття».

Мешканець містечка Рогачів Гаррі Бронфман (? - ?), який згодом емігрував до США і оселився у м.Лос-Анджелесі, згадує: «В моем родном местечке Рогачеве...меньшую часть проживавших еврейских семей составляли торговцы, большую часть — ремесленники, часть работала на бумажной фабрике Воловника (Янкель Воловник був власником фабрики з виробництва цигаркового паперу - В.В.), в трех милях от местечка. Их зарплата составляла от 4 до 6 рублей в неделю, и за эти средства нужно было содержать семью из шести - восьми человек... Большинство еврейских девушек работало на фабрике с ранней юности. Матери слезно просили Боруха-старосту выдать им метрику, якобы дочери исполнилось десять лет, чтобы ее приняли на фабрику. Девушки работали там в ужасных условиях. Они сортировали тряпки и очищали их перед варкой в котле для производства бумаги. После окончания рабочего дня их лица и туловища были покрыты пылью, у многих болели легкие...Замужние женщины пытались как-то содержать свою семью: вязали и шили для крестьян, некоторые молодые женщины кормили грудью младенцев из состоятельных семей...»(Тут і надалі використано переклад Л.Г.Когана, здійснений ним із книги «Звіл» - В.В.).

     Гірш Розенфельд (? - ?) із Рогачева, який згодом оселився в м.Нью-Йорк, США, доповнює картину тяжкої праці у згаданій папірні: «...В двух верстах от местечка находилась бумажная фабрика с двумя отделениями. На ней работало около сорока девушек. В первом отделении, внизу, девушки тупыми косами растирали тряпки, очищая их от застывшей грязи. Окна там забиты досками, поэтому воздух был спертым. Девушки обматывали платками головы и рты для защиты от густой пыли. Второе отделение находилось в другом здании на втором этаже. Здесь разрезали готовую бумагу на маленькие полоски и упаковывали в свертки. В этом чистом светлом помещении все окна во время работы были открыты. Плата в упаковочном отделении была выше, чем на складе тряпок. Рабочий день начинался в шесть утра и заканчивался в шесть вечера с обеденным перерывом всего лишь на полчаса. Работницы, опоздавшие на несколько минут, не допускались к работе. Девушкам приходилось вставать рано утром и каждый день в любую погоду ковылять две версты до фабрики и вечером обратно. Зарабатывали они один рубль двадцать копеек в неделю. Эта плата считалась тогда довольно приличной.... О богачах Воловниках, владельцах бумажной фабрики, и говорить не приходится: те жили как помещики. Все остальные едва сводили концы с концами. Были даже евреи, правда, немногие, которые имели такой низкий доход, что если б их не выручали время от времени подаянием, они бы умерли с голода...».