Стан освіти і науки на Звягельщині в кінці ХVIII — на початку ХІХ століття.

Освіта на Правобережній Україні в кінці ХVIII століття була у вельми занедбаному стані. Головним учбовим закладом тут була Київська духовна академія. Вона, а також Віленська духовна академія, опікувалися дев’ятьма школами на Волині, що мали статус середніх закладів; серед них найближчі до Звягеля були у Житомирі, Овручі та Острозі. Родовиті й багаті шляхтичі, частина корінної української знаті забезпечували початкову освіту своїм дітям за рахунок приватних вчителів, причому перевага надавалася іноземцям: німцям, полякам, французам. Для здобуття вищої освіти згодом віддавали своїх дітей до університетів Кракова чи Варшави, посилали у Німеччину та Францію. Так, керівник жіночого осередку у складі створеного в кінці 1830-х років Польського товариства Шимона Конарського, дослідниця проблем соціального і культурного стану жіноцтва на Правобережній Україні Єва Фелінська писала, що магнатські родини не дають своїм дітям виховання на рідній землі, а посилають їх «черпати науку і цивілізацію до європейських столиць».

При окремих католицьких монастирях та кафедральних соборах на Правобережній Україні були створені прості школи, де панувало засилля католицьких, насамперед єзуїтського та василіанського, орденів. Викладання в таких школах велося винятково польською мовою і відзначалося досить високим рівнем, особливо в єзуїтських навчальних закладах. Як наслідок, молоді нащадки древніх православних вельможних родів, випускники єзуїтських шкіл, наверталися в процесі навчання до католицької віри і часто ставали її ревними захисниками.

Частина заможних українських православних дворян, купців і міщан наймали також домашніх учителів для своїх дітей, запрошуючи їх на весь період навчання до своїх помість з гарантуванням обумовленої плати, харчування і проживання. Домашніми вчителями тут виступали переважно бідні студенти та мандрівні дяки, «добре вчені і цнотливі», які навчали дітей рідній мові, церковнослов’янському письму та основам латини, знання якої давало змогу отримати подальшу освіту в навчальних закладах. Однак більшість простих міщан, ремісників і селян, а також частина дрібної шляхти християнського віросповідання, їхні діти, залишалися на Волині в кінці ХVIII століття неписьменними. Серед титульної (української) нації відсоток неписьменних громадян був найбільшим.

Спроби єзуїтів активно впливати на політичне життя європейських країн і відповідний протест керівників цих країн змусили папу Климента ХІV у 1773 році формально скасувати діяльність цього ордену. В Польщі було створено спеціальну Едукаційну Комісію, якій передано всі єзуїтські маєтки. На Комісію покладався обов’язок за рахунок коштів, отриманих переважно від продажу цих маєтків, налагодити в країні чітку систему народної освіти.

Внаслідок діяльності Едукаційної комісії у 1783 році були видані статути, на основі яких продовжувалося формування цілісної системи народної освіти. У Польщі була проведена шкільна реформа і створено десять навчальних округів, один із яких, Віленський, відповідав за стан освіти на території Волинського краю. Навчально-методичні функції і адміністративна діяльність усіх без винятку шкіл у сфері впливу Віленського округу визначалися відповідним університетом. Йому звітували за свою роботу крайові вищі навчальні заклади, їм — відповідні середні, а кожний середній заклад у межах свого впливу опікувався роботою великих і малих парафіяльних (приходських — В.В.) шкіл. Для нагляду за всіма навчальними закладами Радою Віленської Головної школи призначався досвідчений професор-візитатор, якого наділяли адміністративними функціями і відповідними повноваженнями.

Едукаційна Комісія спершу взялася за реорганізацію чоловічої освіти: навчальні заклади були виведені з-під опіки різних клерикальних орденів і підпорядковані в загальній системі шкільної освіти державі; були сформульовані завдання, критерії організації та проведення навчального процесу відповідно до рівня навчального закладу; до освітнього персоналу вперше пред’явлені вимоги щодо рівня їх освіти і здатності проводити навчання та виховання підростаючого покоління; звернуто увагу на стан матеріальної бази всіх без винятку навчальних закладів. Водночас ставилося питання стосовно створення цілісної системи жіночої світи і підпорядкування її державним інституціям. Так, Комісія видала відповідні інструкції щодо предметів, які повинні були викладатися в жіночих навчальних закладах, і принципів їх викладання. До програми жіночої освіти були включені як обов’язкові предмети читання і письмо польською мовою, арифметика, історія, географія, релігія, рукоділля, а також рекомендовано вивчення французької мови, музики, танців, етикету і малювання. Утримувачам приватних жіночих пансіонів було наказано обов’язково намагатися приймати на роботу вчителями порядних і добре підготовлених в освітньому плані людей, хоча з огляду на відсутність таких кадрів зробити це було непросто.

Після третього поділу Польщі і приєднанням Правобережжя до Росії на Волині встановилося освітянське «двовладдя»: існуюча польська система освіти і нова російська освітня система внаслідок конкуренції загальмували хід шкільних реформ у краї, що призвело до подальшої деградації освіти: кількість учнів у діючих школах значно зменшилася. Зокрема, у 1803 році лише один учень припадав на 235 жителів Волинської губернії.

Російський імператор Олександр І з метою поліпшення в країні діючої системи освіти своїм указом заснував у 1802 році Міністерство народної освіти, а для оперативного управління світськими навчальними закладами створив в імперії шість навчальних округів, керувати якими призначив впливових сановників із свого оточення. Так, попечителем Віленського учбового округу, що опікувався Волинською губернією, став князь Адам Чарторийський (1770-1861), помічник Державного канцлера та водночас улюбленець і колишній вихователь російського царя в його юначі роки.

Князь Адам Чарторийський був відомим державним діячем Польщі та Росії. Після придушення польського повстання під проводом Тадеуша Костюшка перебував з 1794 року при російському дворі Катерини ІІ як «почесний» заручник, де зблизився із наслідником престолу Олександром, майбутнім імператором. У 1804-1806 роках обіймав посаду міністра іноземних справ Російської імперії. Представляючи інтереси частини багатого польського та російського дворянства, намагався добитися возз’єднання поділених територій Польщі під єдиним протекторатом Росії з подальшим отриманням Польщею широкої автономії. Будучи радником Олександра І, підтримав ідею про створення на російській частині польських територій Царства Польського. Князь Чарторийський плекав надію через династичний шлюб російського імператора з польською королівною відновити вплив польської родовитої знаті, а в подальшому і суверенітет Польщі як держави. Постійні порушення з боку царського уряду конституції Царства Польського та відсторонення А.Чарторийського імператором Миколою І від активного впливу на формування політики царизму привели князя до табору ліберальної польської опозиції та керівництва польським Національним Урядом під час повстання 1830-1831 років.

Царський уряд намагався організувати народну освіту на Правобережній Україні в проросійському дусі і тим самим послабити можливі прагнення поляків та українців до незалежності та зумовлені цим активні політичні виступи, існування яких довели польське повстання 1794 року і відомий національно-визвольний рух широких українських мас під назвою Гайдамаччина, що виник на початку ХVIII століття на Волині та в Західному Поділлі. Російська імперська система освіти носила насамперед яскраво виражений становий характер, що унеможливлювало доступ до якісної освіти широким українським та польським масам. Так, у Житомирі, як губернському центрі, мала бути гімназія, а в повітових центрах створювалися повітові училища. Однак за Статутом 1804 року дітей кріпосних селян не дозволялося приймати до гімназій. У них мали право отримувати освіту діти дворян, багатих купців, офіцерства та чиновників. До трьохкласних повітових училищ приймалися діти не лише місцевих дворян, але й купців, ремісників та інших міських жителів; училище було основною базою для підготовки майбутніх гімназистів. І лише в однорічних парафіяльних школах-училищах могли навчатися діти нижніх чинів, та й то при умові, що батьки змогли б заплатити за навчання. Державна казна виділяла мало коштів на утримання навчальних закладів, а тому основний фінансовий тягар мали нести батьки та місцеві громади. Письмове роз’яснення російського уряду від 19 серпня 1827 року керівникам навчальних округів ше раз нагадувало, що діти кріпосних не повинні допускатися до навчання в гімназіях та університетах, що вони можуть навчатися лише у школах, де «предмети не вищі тих, які викладаються у повітових училищах».

У парафіяльних училищах та школах грамотності, що виникли згодом, навчальні програми були надзвичайно спрощеними і зводилися до забезпечення учнів знаннями щодо читання, елементарного рахування і письма. У таких школах учителювали, як правило, священики і дяки, які не мали спеціальної підготовки; багато з них приходили в школу напідпитку і знущалися з учнів. Бракувало також підручників і письмового приладдя, основними навчальними посібниками служили релігійні книги, написані церковнослов’янською мовою. Діюча система тогочасної освіти в сільській глибинці Російської імперії описана в творах Миколи Івановича Новікова (1744-1818), Дениса Івановича Фонвізіна (1745-1792), згодом Євгена Павловича Гребінки (1812-1848), Тараса Григоровича Шевченка, Марка Вовчка, інших відомих російських та українських письменників і просвітителів.

Становлення системи освіти на Волині на початку ХІХ століття пов’язане з ім’ям відомого історика і громадського діяча Тадеуша Чацького (1765-1813), родом із західноволинського села Порицьк (нині с. Павлівка-В.В.). За протекцією князі Адама Чарторийського, в 1803 році Т.Чацького указом Олександра І призначено «генеральним візитатором училищ Київської, Волинської і Подільської губерній»

Т.Чацький розробив проект «Про стан освіти Волинської губернії», що складався із п’яти розділів. Перші три розділи давали характеристику стану освіти на Волині в кінці ХVIII-на початку ХІХ століття, а решта два розділи містили конкретні рекомендації стосовно реформування освіти в краї. За цим проектом центром освіти всього Правобережжя ставав Кременець, де указом імператора від 24 січня 1803 року (ст.стиль - В.В.) створювалася вища гімназія з підлеглими їй школами. Ця гімназія, перетворена 18 січня 1819 року (ст.стиль - В.В.) в ліцей, згодом відіграла неабияку роль у розбудові освіти не лише на Волині, але й в інших губерніях.

Чацьким особисто було відредаговано складений польськими вченими Г. Коллонтаєм (активним сподвижником Т.Костюшка), І.Потоцьким та Я.Снядецьким проект Статуту для Волинської гімназії, яку було урочисто відкрито у місті Кременець 1 жовтня 1805 (ст.стиль - В.В.) року. Слід підкреслити, що викладацький контингент гімназії майже повністю складався із німців та поляків. При гімназії діяли школи для підготовки хірургів, вчителів, механіків, гувернанток, землемірів, агрономів-садоводів. До навчального процесу в цих школах також залучалися досвідчені польські, німецькі та французькі фахівці. Серед педагогів вказаних навчальних закладів у Кременці слід назвати професора Краківської академії Йозефа Чеха (?-?), який викладав вищу математику і був автором праць «Короткий виклад арифметики» та «Початки теорії Евкліда»; загальну математику читав автор відомих праць «Геометрія практична» та «Логаритми для народних шкіл» Войцех Ярковський (?-?); польсько-литовське і римське право викладав Олександр Міцкевич (?-?); зоологію і ботаніку читав майбутній доктор медицини Вільгельм Бессер (?-?) та інші. Частина з них згодом стали викладачами Житомирської чоловічої гімназії та Київського університету. Випускники Кременецького ліцею, Житомирської гімназії та Київського університету працювали згодом на різних службових посадах у Новоград-Волинському повіті, у тому числі і викладачами навчальних закладів.

Згідно згадуваного указу від 24 січня 1803 року в повітових містах утворювалися повітові школи з восьмирічними навчальними програмами, що наближалися до гімназійних, у звичайних містечках створювалися нижчі школи, що підлягали за звітністю повітовій. Проте за браком коштів цей проект реалізований до кінця не був. Оскільки не знайдено архівних матеріалів про відкриття в м.Новоград-Волинський повітової школи за проектом Чацького, то можна припустити, що подібний навчальний заклад на той час ще не встигли створити. Натомість світське училище існувало на той час у містечку Любар Новоград-Волинського повіту, де стояв військовий гарнізон, а в довколишніх селах було чимало заможної шляхти.

За ініціативою генерального візитатора було організовано серед поміщиків та духовенства Правобережної України додатково збір коштів на відкриття парафіяльних (приходських) шкіл. На кожну парафію планувалося відкрити одну школу. В таких школах мали навчатися діти бідної шляхти, міщан та селян. На утримання шкільних будинків і заробітну плату вчителя виділялися кошти, які добровільно жертвували поміщики і храми, відраховуючи 1/18 частину від своїх щорічних доходів. Нагляд за господарчою діяльністю і вихованням у школах здійснювали представники місцевих громад на чолі із авторитетним поміщиком та священиком, а щодо навчального процесу школи підпорядковувалися повітовим училищам, куди парафіяльний вчитель двічі на рік їздив зі звітом. У 1807 році російським імператором був затверджений статут парафіяльних шкіл, навчання в яких проводилося переважно польською мовою. Але за новим статутом, прийнятим у 1825 році, учні обов’язково мали вивчати російську мову. Щодо навчальних предметів, велика увага приділялася вивченню Закону Божого, церковних книг, арифметики, письма, а також учні вивчали основи історії, географії та класичної літератури. Поруч із дітьми з католицьких сімей у таких школах навчалися також діти із православних сімей та деякі діти із сімей багатих іудеїв. Проте більшість приміщень парафіяльних шкіл на Волині були не пристосовані до навчання, бракувало елементарних підручників та наочного приладдя.

На початку ХІХ століття парафіяльні школи були здебільшого православними, їх відвідували переважно селянські діти. Разом з тим збідніла польська дрібна шляхта, не маючи коштів на домашніх вчителів, та не бажаючи віддавати своїх дітей до «хлопських» сільських початкових шкіл, вимагала нормальних світських навчальних закладів. Ставши головою комісії, що займалася розподілом і продажем майна скасованого єзуїтського ордену на Правобережній Україні, Т.Чацький відкрив на користь парафіяльних училищ для шляхти фундуш на 325 500 карбованців сріблом, внаслідок чого лише у Волинській губернії було створено за короткий час 85 парафіяльних училищ. Чацьким було також організовано і проведено 20 жовтня 1803 року (ст.стиль - В.В.) в м.Луцьк з’їзд місцевої шляхти і духовенства, де він домігся обіцянки вельможного панства і костьолів утримувати при кожному католицькому храмі парафіяльну школу, на яку додатково духовенство жертвувало десяту частину своїх доходів. Таким чином, на зібрані за його ініціативою місцевими дворянами і духовенством кошти було організовано ще 48 початкових навчальних закладів-нових світських шкіл, у тому числі в містечку Любар Новоград-Волинського повіту. Як наслідок, уже в 1805 році на 592404 мешканців Волинського краю припадало 2338 учнів, які відвідували навчальні заклади різного типу. З них парафіяльні школи відвідували 505 хлопчиків і лише 90 дівчаток. На Поділлі і Київщині кількість шкіл і учнів у них була значно меншою.

У м.Новоград-Волинський перша парафіяльна школа відкрилася лише 1825 року, і в ній навчалося всього 25 учнів.

Т.Чацький намагався запровадити в систему навчання принципи гуманізму і високої моралі. Він виступив проти застосування в навчальних закладах тілесних покарань, розробив систему створення учнівського самоврядування для поліпшення дисципліни і порядку та з метою захисту прав учнів. Так, серед учнів старших класів обирали трьох суддів та трьох цензорів, які розбирали випадки непослуху з боку школярів, пропуски ними без поважних причин занять, вживання лайливих слів, погану успішність. Учням заборонялося грати в карти, купувати в кредит і курити. Серед покарань-оголошення публічної догани, позбавлення права носіння учнівської форми у святкові дні, письмове попередження батьків учня та виключення зі школи.

Найбільш активну інтелектуальну роботу щодо створення на Волині шкіл різного типу проводив Гуго Коллонтай (1750-1812). Він не лише уклав проекти впорядкування гімназійних наук у Кременці, але й розробив типові положення Статутів для вчительської семінарії, Інституту гувернанток, повітових і парафіяльних шкіл у краї. Ним було також складено для А. Чарторийського проект організації світських шкіл на території усієї губернії, в проекті чимале місце приділялося утвердженню передових гуманістичних ідей. Світська освіта поєднувалася із відповідним напрямком навчально-виховного процесу та підготовкою їх випускників до практичного життя. Було також розроблено механізм фінансової допомоги держави таким школам.

Гуго Коллонтай тривалий час був главою польської ліберальної партії, захистив дисертацію на звання доктора богослов’я і церковного права, показував себе прихильником ідей французького просвітительства. Реформатор Краківського університету. Під час повстання під проводом Т.Костюшка входив до Польської Народної Ради, де опікувався питаннями фінансів. Після поразки повстання втік до Австрії, де сидів у в’язниці. В 1802 році звільнений завдяки клопотанням Адама Чарторийського і поселився на Волині. Після 1807 року повернувся на територію Польщі, де помер у бідності.

Керуючись рекомендаціями Т.Чацького та Г.Коллонтая, князь Адам Чарторийський для вирішення проблеми підготовки вчительок і гувернанток з метою навчання дітей у домашніх умовах і пансіонатах застосував систему приватних жіночих пансіонатів. Перші з них виникли в Дубно, Житомирі та Любарі, оскільки в цих районах було зосереджено найбільше багатих землевласників. У селі Романів Новоград-Волинського повіту граф Ільїнський заснував перший у Російській імперії інститут-пансіонат для глухонімих дівчаток. Для цього він виділив ще 40 000 карбованців на виплату пенсій дванадцяти бідним шляхтянкам і створення посагу для кожної із них.

Піднесення освіти на Волині зумовлювалося не лише створенням мережі світських шкіл, доступних насамперед для дітей місцевої української та польської шляхти, але й культивуванням у цих закладах польського патріотизму і польської культурної гегемонії. За 22 роки попечительської діяльності А.Чарторийського культура і освіта в краї досягли більших успіхів, аніж за сто попередніх років, коли Волинь перебувала у складі Польщі. Проте становище української селянської маси мало змінилося: діти селян були позбавлені елементарної освіти; вони, як і їхні батьки, пригнічувалися морально і фізично земельними багатіями та церквою, перспективи щодо подальшого життя селянських дітей були невтішними.

Відомий історик і педагог ХІХ століття Яків Миколайович Шульгін (1851-1911) розглядав позитивно діяльність Т.Чацького та Г.Коллонтая як фундаторів світської освіти на Правобережній Україні. Проте царські власті вбачали у діяльності Т. Чацького і його соратників намагання полонізувати регіон, а тому після придушення 1831 року чергового польського повстання на Волині цим новаціям було покладено край. За вказівкою царського уряду в Житомирі, Овручі, Старокостянтинові та в інших містах губернії були закриті повітові та міські училища, що відзначалися пропольським викладанням та вихованням.

Популярний на той час російський історик і літератор П.Н.Батюшков (?-?) у своїй книзі «Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края» писав про цей період реформ на освітянській ниві так: «Опасной для России была польская затея Адама Чарторийского и сподвижника его Фаддея Чацкого: подготовить в будущем восстановление Польши посредством образования польского юношества и ополячения русского населения в Юго-Западной России.... Образование для Чарторийского было не целью для просвещения и благосостояния народа, а средством для ополячения русского населения края, утверждения польской народности и распространения впоследствии пределов Польши. Та же задача проводилась и в народных школах, где польский язык имел неизмеримое преимущество перед русским...»

З призначенням у 1828 році міністром народної освіти професійного військового князя Карла Андрійовича Лівена (?-?) освітянським новаціям А.Чарторийського настав кінець. У навчальних закладах отаборилися казарменні стосунки, сувора дисципліна і беззаперечне виконання вказівок керівництва. Більш вимогливо влада почала підходити також до призначення в світські навчальні заклади вчительських кадрів. За освітнім статутом, прийнятим 8 грудня 1828 року (ст.стиль - В.В.), на кожного чиновника, який служив у дирекції народних училищ, заводився «Формулярний (послужний-В.В.) список про службу», що містив 15 різних граф. У них відображалися основні етапи проходження відповідною особою царської служби, містилися дані про наявність майна і капіталів, отримані нагороди і стягнення, соціальний стан, віросповідання, а також відомості про близьких членів сім’ї.

Керівництвом імперського Міністерства народної освіти було визначено три основні складові світської освіти на Правобережній Україні: вірність самодержавству, прихильність до російського православ’я і всебічна русифікація наявної системи навчання та виховання. Одначе деякі складені раніше проекти, які передбачали розвиток мережі світської освіти, продовжували існувати й надалі, хоча і в зміненому вигляді.

Навчальні заклади світського типу у 30-х роках ХІХ століття поділялися на чотири розряди: приходські (в селах і містах), повітові (у містах), губернські (гімназійні) училища та університети. Разом із військовими училищами, пансіонатами, приватними і церковно-монастирськими школами та домашніми вчителями-практиками вони служили у царській імперії для здобуття молоддю освіти. Відповідно до рівня певного навчального закладу освіта також була різнорівнева, що відкривало її випускникам шляхи для тієї чи іншої кар’єри. Так, у 1832 році у Новоград-Волинському повіті нараховувалося 1223 дворянина, 4890 дрібних шляхтичів, понад 1700 купців, які прагнули дати своїм дітям відповідної до свого становища і часу якісної освіти, з чим неодноразово зверталися до повітових і губернських властей. Існуюча в місті парафіяльна школа їх не влаштовувала.

29 квітня 1832 року (ст.стиль - В.В.) царськими властями було дано згоду на відкриття у місті Новограді-Волинському повітового чотирикласного та приходського трикласного училищ. А 12 жовтня того ж року з’явився лист міністра народної освіти, у якому той сповіщав про прийняте рішення перенести училище із Любара в місто Новоград-Волинський і на його базі утворити повітове дворянське училище, якому підпорядковувались би іще сім приходських училищ Волинської губернії: у самому Новограді-Волинському, у містечках Полонному, Степані, Топорищах, Троянові та в інших.

Проте царська бюрократична машина не поспішала із відкриттям світського навчального закладу у місті над Случчю. Задіяні з цією метою Міністерства внутрішніх справ і освіти, Київський генерал-губернатор і адміністрація Волинської губернії неодноразово перевіряли доцільність відкриття такої школи, що змушувало міські і повітові власті робити відповідні письмові демарші.

Так, у Житомирському державному архіві зберігається лист від 1 травня 1833 року (ст.стиль - В.В.) Новоград-Волинського повітового предводителя дворянства до віце-губернатора Волинської губернії, у якому сповіщалося, що «...больше двух тысяч дворян в городе и уезде не имеют средств воспитывать своих детей. Поэтому следует открыть в городе Новоград-Волынске уездное дворянское училище, на которое по распоряжению Министерства финансов отпущенная сумма уже находится в уездном казначействе».

Тут же знаходиться лист міністра внутрішніх справ Волинському губернаторові, датований 7 травня 1833 року (ст.стиль - В.В.); у листі міністр вимагає повідомити, скільки світських училищ, на думку пана губернатора Волині, потрібно відкрити в губернії замість училищ, якими опікувалася Римо-католицька церква. Чітко простежується, що царські власті взяли курс на різке обмеження отримання на місцях дітьми із польських та православних сімей початкової і середньої світської освіти саме під патронатом католицької церкви. Місцеві власті, більша частина яких складалася з польсько-української шляхти, змушені були також виконувати державну програму витіснення католицизму із світських шкіл і заміну його православ’ям. При цьому лояльних владі поляків та українців «підпирали» православні росіяни, нерідко колишні військові офіцери, які мали відповідну освіту.

Так, тривалий час у 30-40-х роках ХІХ століття почесним наглядачем Новоград-Волинського повітового дворянського та приходського училищ був місцевий предводитель дворянства Фома Врочинський (?-?), римо-католицького віросповідання, який мав за плечима п’ятикласне повітове училище. А штатним наглядачем училищ був росіянин Григорій Андрєєв (?-?), православного віросповідання, із обер-офіцерської сім’ї, який закінчив Харківську гімназію.

8 січня 1836 року (ст.стиль - В.В.) Новоград-Волинське повітове чотирикласне училище було перейменоване у дворянське повітове училище, що значно підвищило статус отриманої його випускниками освіти. У місті стояв військовий гарнізон, переважна більшість офіцерів та їх дітей були православного віросповідання, як і деяка частина місцевого чиновництва. Це також мало на увазі Міністерство освіти, що переймалося протидією католицизму і вихованням інтелігенції, відданої ідейно царському дому та російському православ’ю. На організацію дворянського повітового училища казна відпустила 2150 карбованців сріблом. Для цього залучалися кошти ліквідованих католицьких та уніатських храмів, релігійних громад і монастирів, а також цільові пожертви населення. Зокрема, на потреби переведеного із Любара училища пожертвувано було 375 карбованців, суму на той час немалу. Приходське училище утримувалося також за рахунок ліквідованих на Волині уніатських храмів і частково за рахунок коштів місцевого костьолу, яке щорічно виділяло на нього 45 карбованців. 100 карбованців сріблом виділяла на приходське училище Новоград-Волинська міська дума.

Спеціального будинку для обох училищ за браком коштів тоді не будували, приходилося наймати будівлі за відповідну плату у багатих городян. Отож обидва училища знаходилися в будинку чиновника 7-го класу Бєлого (?-?); за наймане приміщення казна платила його власнику за кожний навчальний заклад відповідно 300 і 160 карбованців сріблом. Брак будівель став причиною дискусії на місцевому рівні щодо необхідності переведення Новоград-Волинського повітового дворянського училища в містечко Полонне, де були відповідні приміщення.

За штатним розкладом повітове приходське училище мало штатного наглядача (ним був одночасно штатний наглядач повітового дворянського училища), одного вчителя, який читав основні світські предмети, помічника учителя і законоучителя. До приходського училища приймали дітей віком від семи років, навчання у ньому тривало три роки. Воно готувало поповнення для дворянського повітового училища. Як правило, серед учнів були лише хлопчики. Навчання було платним. У повітовому училищі давалися елементарні знання з арифметики, читання, письма і Закону Божого. За розпорядженням Київського генерал-губернатора та Примірного Статуту училищ, затвердженого у 1828 році, уроки проводилися в училищі винятково російською мовою. Польською мовою місцевий настоятель католицького храму проводив лише уроки Закону Божого для дітей із сімей католиків.

Навчання в Новоград-Волинському приходському училищі тривало шість днів на тиждень з восьмої до сімнадцятої години, неділя була вихідним днем.У розкладі стояли дві пари уроків до обіду і дві пари уроків після обіду; один урок тривав 45 хвилин, а пара уроків-90 хвилин. Перерву сповіщав мідний дзвоник, який давав за наказом вчителя технічний працівник (сторож-В.В.). Щотижня молодші учні мали 4 пари арифметики, 4-читання, 4-Закону Божого, 2-читання рукописів, 6-письма і 2-читання Біблії. Усі предмети викладав один вчитель, йому допомагав помічник, а місцеві священики читали Закон Божий. Причому «батюшка» з міської православної церкви проводив заняття для дітей православного віросповідання, а ксьондз із місцевого костьолу-для дітей католицького віросповідання. Учитель приходського училища, який закінчив гімназію, отримував щороку 100 карбованців та мав казенну квартиру, його помічник мав 70 карбованців, а святі отці вдовольнялися за «богоугодні труди» 15 карбованцями. (В Полонському приходському училищі вчитель-предметник, який закінчив повітове училище, отримував лише 45 карбованців щорічно.)