Розвиток суспільних відносин в кінці ХІХ століття на Волині.

Наступний київський генерал-губернатор Олександр Михайлович Дундуков-Корсаков (1820-1893) показав себе прихильником проведення колонізаційної політики в краї шляхом компромісів, тому його діяльність була більш гнучкою і виваженішою, аніж попередника. Генерал-губернатор знизив темпи конфіскації маєтків, вважаючи, що вона веде до їх швидкого розорення, як внаслідок невмілого господарювання чиновниками, так і після оренди їх євреями. Він виступав за запрошення на державну службу більшої кількості відданих владі поляків, а дрібну шляхту, яка належала до категорії «одинаків», пропонував звільнити від сплати податків. За його сприяння посилилися темпи надання в оренду багатим євреям поміщицьких заводів і фабрик, оскільки Дундуков-Корсуков вважав, що їхні капітали сприятимуть модернізації підприємств і подальшому розвиткові торгівлі.      Він же вимагав припинення колонізації краю німцями-колоністами, оскільки місцеві селяни не витримували з ними господарської конкуренції. Також впровадив систему державного кредитування селянських господарств, щоб ті не потрапляли в економічну залежність від євреїв-лихварів і не віддавали їм за борги свою землю. Генерал-губернатор підтримував лояльну українську інтелігенцію, сприяв її дослідженням історії України, етнографії та фольклору, підтримав заснування найкового товариства Нестора-літописця. Особливо приязні стосунки склалися у нього з Володимиром Антоновичем, якому Дондуков-Корсаков всіляко протегував. Генерал-губернатор неодноразово радився з різних питань з іншими членами громадівського руху. Він не наполягав на адміністративному висланні Павла Чубинського, а Михайлу Драгоманову допоміг отримати закордонний паспорт. Генерал-губернатор вважав, що наукові праці громадівців доводять «русскую принадлежность Юго-Западного края», а заборона їхньої діяльності призведе до поширення української ідеї, яку буде набагато важче контролювати.

Якраз така діяльність Дондукова-Корсакова нівелювала певною мірою спалах у краї українського національного руху, позбавивши можливості його виразників- українських інтелігентів — відмежуватися від російської влади. 70-і роки були одначе плідними для сім’ї Косачів у Новограді-Волинському, оскільки на цей період припадає початок інтенсивного збирання волинського фольклору Ольгою Петрівною Косач (1849-1930), активна робота подружжя на Київську громаду і залучення до роботи з нею нових прихильників української ідеї з числа мешканців міста Новограда-Волинського і повіту.

Поведінка генерал-губернатора не могла не схвилювати тих, хто боявся послаблення завойованих самодержавством на Правобережжі України позицій. Голова Київської археографічної комісії і колишній попечитель Київського навчального округу Михайло Володимирович Юзефович (1802-1889) подав в обхід губернатора доповідну записку Олександру ІІ, у якій критикував свого начальника і наголошував на сепаратизмі українців. На основі цього документа царем у 1876 році видано Емський акт, що забороняв ввозити до Росії, друкувати твори і їх переклади українською мовою, а також ставити сценічні вистави і друкувати лібретто. Дундуков-Корсаков пророче сумнівався в дієвості цього указу і висловив побоювання, що він протиставить самодержавству переважну більшість українського населення. Він також вказав, що у 1880-х роках разом із розвитком на території України народництва розпочався рух, що охопив не лише українське дворянство, але й ширші маси грамотного населення, аж до поповичів і волосних писарів, які вимагають запровадити в початковій школі навчання рідною мовою, проводити нею церковні проповіді, видавати книги, підручники, ставити вистави. Цей рух генерал-губернатор розцінював як ворожий інтересам Росії.

Черговий генерал-губернатор Михайло Іванович Чертков (1829-1905) виконував до переміщення обов’язки Волинського губернатора, де його за переслідування учасників польського повстання прозвали «інквізитором». На новій посаді Чертков переслідував українську інтелігенцію (переміщення П.А.Косача — В.В.), добився збільшення асигнувань на утримання поліції, затверджував смертні вироки учасникам народницького руху. Генерал-губернатор не забував також і себе. Так, Чертков купив у Бердичівському повіті конфіскований маєток (1900 десятин) учасника повстання В.Падлевського, якого розстріляли. Проте й він висловлювався за скасування Емського указу, аби повернути втрачену довіру корінного населення до влади.

Призначений 1881 року генерал-губернатором Олександр Романович Дрентельн (1820-1888) проводив політику, спрямовану на подальше ущімлення громадянських прав українців, поляків, євреїв і німців-колоністів. Так, 5 травня 1883 року вийшов царський маніфест про амністію учасниками польського повстання і щодо місць їх можливого проживання. Царський уряд вирішив, що у Південно-Західному краї ліквідована база для повторення польського національного руху. Проте Дрентельн продовжував вимагати, щоб поліція і підпорядковані генерал-губернаторові владні органи доносили про все, що пов’язано з проявами польськості у краї. Тому не дивно, що 24 грудня 1882 року Волинський губернатор доносив Київському генерал-губернаторові про те, що Новоград-Волинські благородні збори виписують польську газету, а також деякі книги польською мовою.

Впродовж наступних 20 років царській владі вдалося значно зменшити польський вплив у краї та польське землеволодіння. Однак поплатилася своїми маєтками насамперед середня і дрібна шляхта, яка брала активну участь у Січневому повстанні, католицька церква та уніатські чернечі ордени. Крупні магнати-землевласники, такі як Валєвські, Іллінські, Потоцькі, Сангушки та деякі інші зберегли на Волині свої маєтності. За площею землеволодінь, що належали російським землевласникам, у губернії переважав Новоград-Волинський повіт (40% від наявного числа площ), але завдячуючи Уваровим та Гагаріним, які набули своїх маєтностей ще на початку ХІХ століття. А всього із 61 крупного землевласника російської категорії в повіті в кінці 80-х років ХІХ століття було 14 українців, 5 греків, 2 німці.

На вимогу Дрентельна був прийнятий 14 березня 1887 року (ст.стиль. — В.В.) закон, за яким іноземцям не дозволялося купувати землю, що зумовило масовий перехід на Волині німців і чехів-колоністів у російське підданство. Було чимало скарг з їх боку, проте всі звернення колоністів до столиці поверталися в канцелярію генерал-губернатора для розгляду і реагування. В Новоград-Волинському повіті у цей час посилилися еміграційні тенденції з боку колоністів, невдоволених змінами у своєму становищі. Ці пристрасті вилилися у сільські сходи колоністів, де висловлювалися протести і недовіра владі. Місцевим властям прийшлося прикласти чимало зусиль, аби вгамувати розпалені пристрасті.

Дрентельн неодноразово підкреслював, що підтримка будь-яких українофільських ініціатив є невигідною для самодержавства, а тому виступав за всіляке обмеження культурного і духовного розвитку корінного населення краю. Саме за його підтримки Олександр ІІІ видав 1888 року указ про заборону вживання української мови в офіційних установах і використання українських імен при хрещеннях.

Під час перебування Київським генерал-губернатором Олексія Павловича Ігнатьєва (1842-1906) значну увагу було приділено з метою недопущення підйому національних рухів питанню асиміляції. Так, він скасував заборону на укладання таких шлюбів. При цьому шлюби могли укладатися і між громадянами — прихильниками різних конфесій. У поселеннях іноземців вводилася російська система місцевого правління, а школи підлягали Київському навчальному округу з обов’язковим вивченням російської мови. Для кращого поширення російської мови, на думку можновладців, повинна була слугувати і прийнята 1895 року заборона щодо видання українських книг для дітей. А тому місцем друкування українських книг, журналів і газет стала для усіх українців австро-угорська Галичина, де не було таких жорстоких законів.

Як реакція на обмеження самодержавством політичних свобод і утиски громадянських прав, нездатність його ефективно вирішити соціально-економічні проблеми переважної більшості населення краю, у другій половині 70-х першій половині 80-х років в м. Житомир активно діяли інтернаціональні за складом групи народників під керівництвом М.С. Абрамовича та В.І. Віленца, студента Петербурзького технологічного інституту; братів Аполлона і Пилипа Немоловських; І Басова, які прагнули поширити свій вплив на повітові міста, у тому числі і Новоград-Волинський. У самому Новограді-Волинському в 90-х роках серед єврейської молоді модними стали ідеї сіонізму, першими прихильниками яких стали члени просвітницького гуртка на чолі з Мордехаєм Зеєвом Фейєрбергом (1974-1899).

Після аграрної реформи у 70-90-х роках ХІХ століття почали розвиватися на Волині капіталістичні відносини. На селі йшов процес класового розшарування на заможну сільську буржуазію, селян з наділами і безземельних селян та найманих сільськогосподарських робітників. Повільне зростання кількості промислових підприємств призводило до надлишків робочої сили. Багато селян переселилися на південь України або в Сибір.      Так, якщо в Ємільчиному Новоград-Волинського повіту у 1899 році було 560 дворів і 2743 мешканці, то через сім років залишилося 306 дворів і 1835 мешканців. Лише в 90-х роках пришвидшилися темпи виникнення нових підприємств, здатних поглинути деякий надлишок робітників при їх жорстокій експлуатації. Поміщики також перейшли на капіталістичний спосіб ведення сільського господарства як більш продуктивний і посилили експлуатацію найманих робітників. На цей період припадає також чимало виступів сільського населення, що набували досить виразного політичного забарвлення.

Так, у селі Кропивня Новоград-Волинського повіту селяни відмовилися виконувати 1879 року рішення мирового судді щодо повернення поміщикові захоплених земель, вважаючи це рішення несправедливим. У селі Ялишеве цього ж повіту у 1876 році відбулася сутичка між судовими чиновниками і селянами-чиншовиками, які не хотіли уступити земель, що ними вони користувалися. Чиновники втекли, а натомість прийшла поліція. За вироком суду 14 учасників селянського заворушення було вислано із села. Аналогічні виступи чиншовиків пройшли наступного року в селах Гута-Адашівка і Довбиш; через два роки — у селах Бубни і Жабокрицька Гута. У 90-х роках на Волині розповсюджуються соціал-демократичні ідеї, і набуває поширення пролетарський рух.