Самодержавна політика зросійщення і загострення соціально-політичної кризи у першій половині 60-х років на Волині.

На початку другої половини ХІХ століття царське самодержавство, окрім польського питання, зустрілося на Правобережжі з проблемою життя і розвитку інших етнічних меншин. Насамперед місцева влада намагалася впорядкувати проживання у Південно-Західному краї єврейського етносу. Незважаючи на деяке покращення становища євреїв після приєднання Правобережної України до Росії, вони продовжували жити в містах і містечках замкнутими громадами, на чолі яких стояли глибоко віруючі і авторитетні особи, що ретельно стежили за дотриманням іншими членами громади своєрідного способу життя. Тому євреї майже не піддавалися асиміляції. Традиційні види діяльності, якими вони займалися тривалий час на Волині: орендування, перекупництво, торгівля, посередництво, ремісництво, лікування тощо, широкі зв’язки з одновірцями всередині країни та за кордоном, утворили з єврейства на початку 60-х рр. ХІХ століття специфічний прошарок мешканців, стосунки яких з корінним населенням краю були не завжди безхмарними.

Відомо, що до 1804 року євреї не мали власних прізвищ, а підписувалися лише своїми іменами, або ж до власного імені додавали імена батька, діда і прадіда. Закон Російської імперії, що почав діяти у вказаному році, зобов’язував євреїв вибирати собі прізвища за власним розсудом. Відтоді з’явилися прізвища у євреїв, які називали себе за місцем проживання, родом занять, або ж за якимись іншими специфічними ознаками людини чи тварини на ідиш, івриті або ж російською мовою. Таким чином, у місті Новограді-Волинському та в довколишніх містечках мешкали сім’ї, глави яких мали прізвища Авербух, Аптекман, Ашкіназій, Барак, Бліндер, Березнер, Боксбойм, Бродер, Бутон, Бродецький, Відро, Вайсберг, Варшавський, Вільнер, Вінокур, Гальський, Гендлер, Гендельман, Герцвольф, Гершман, Гірфаль, Глянц, Глікман, Голлендер, Голод, Гольдфарб, Грінштадт, Гриф, Гуз, Дамський, Дихне, Дунайський, Епель, Епштейн, Золото, Зусман, Качко, Каплан, Кац, Кесельман, Клейнер, Клєцер, Кіршон, Коген, Ковадло, Котляр, Корицький, Кресло, Крутоголов, Красногор, Куриця, Купершмід, Кушнір, Ліберфарб, Лейнер, Лейзор, Лис, Літвак, Майзліч, Майстер, Мармер, Межирицький, Мішок, Мучнік, Номеровський, Орепер, Пергамник, Правутинер, Пресман, Пупок, Розенштейн, Рондель, Сапожнік, Сегал, Смоляр, Сокол, Соцький, Соломянік, Степанський, Талер, Ткач, Трахтман, Тросман, Урис, Фішман, Фаєрман, Фельдман, Фрідман, Френкель, Фушман, Хусід, Цайтлін, Цвейман, Цирюльнік, Черніговський, Чорноморський, Чернер, Ческіс, Шварцблат, Шехтер, Шістер, Школьнік, Шлаєн, Шопнік, Шор, Штейн, Штернберг, Ямщик, Янкель. Переважна більшість євреїв міста і повіту знаходилися під впливом релігійно-містичного напрямку, відомого під назвою хасидизм, що значить благочестя.

Засновником цього напрямку, яке мало народні витоки, був знахар Ізраїль Баал Шем-Тов (скорочено Бешт), який, подорожуючи Правобережною Україною, оселився близько 1740 року в містечку Меджибіж, що поблизу від Старокостянтинова. Він лікував людей не лише ліками і травами, але й молитвами, морально-етичними настановами. Завоювавши велику популярність серед простої єврейської маси, Бешт, якого після смерті визнали за святого, невдовзі мав гарячих послідовників. Зокрема у Новоград-Волинському повіті ними були Яків Йосип Шлаєн (?-?) у м.Полонне, Пінхас (?-?) у м.Корець та інші. Хасиди надавали перевагу почуттям та емоціям, у той час як послідовники традиційного іудаїзму більш всього поціновували релігійні догми та обряди. Якщо хасиди проводили свої проповіді народною мовою ідіш, то ортодоксальні іудеї лише давньоєврейською — на івриті. Хасиди здебільшого носили одяг і головні убори чорного кольору. Так, чоловіки носили довгі сюртуки-капоти, капелюхи, а взимку хутряні шапки «штраймл»; прийнято було також відпускати пейси — довгі пасма кучерявого волосся біля скронь. Читання молитов хасиди супроводжували похитуванням тіла і плесканням в долоні. Особливу духовну атмосферу створювали під час спільних суботніх і святкових трапез мелодії-нігунім, що їх хасиди співали без слів. В практику найбільш побожних хасидів входили моління опівночі, які означали гіркий сум внаслідок зруйнування Святого Храму в Єрусалимі.

Виникнення та розвиток хасидизму слід пов’язувати із реакцією народних єврейських мас на ставлення польських, а згодом російських властей до євреїв як до людей другого сорту, про що свідчать численні факти обмеження політичних і громадянських прав цього етносу в тогочасному суспільстві.

У м.Новоград-Волинський тривалий час існувала так звана звягельська династія євреїв- хасидів, початок якої поклав один із синів відомого магіда (вчителя — В.В.) із Золочева Ієхіля Міхеля Голдмана (?-?), який згодом став цадиком (наставником — В.В.) під ім’ям Моше Гольдман (?-1837). Після його смерті наступним цадиком став син Ієхіль-Міхель Гольдман (1788-1856), залишивши після себе третім звягельським цадиком сина Мордехая Гольдмана (1825-1900). Четвертий звягельський цадик Шльома Гольдман (1869-1945) у 1925 році переселився до Палестини, де виникли нові покоління династії звягельських цадиків.

Хасиди вважали цадиків всемогутніми. Люди йшли до нього за порадами і благословінням. Цадик вважав усіх євреїв за рівних: багатих і бідних, грамотних і неграмотних. Хасиди обов’язково відвідували свого наставника в суботу і святкові дні, слухали під час трапез його повчання, разом з ним співали релігійні гімни. З цадиками радилися стосовно сімейних проблем і торгових справ, хвороб та інших нещасть. Частину отриманих від прихожан коштів цадик дарував євреям-біднякам. До цадиків зверталися за порадами навіть місцеві християни.

Кожний приїзд цадика в містечко, де мешкали євреї, знаменувало собою цілу подію. Єврейський етнограф І.Равребе (?-?) так описує приїзд цадика Мойше Мордехеля Тверського (?-?) в невелике містечко Баранівка: «Приезды цадика вносили оживление в хозяйственную жизнь местечек. Лавочники, ожидая бойкой торговли, заготовляли заранее впрок товары. Более удачливые из них пристраивались поставщиками к столу цадика ... Крестьяне из окружающих деревень знали, что надо привозить в местечко побольше продуктов...

В пятницу с утра начиналось великое и томительное ожидание появления цадика. Все жители местечка толпятся по той улице, по которой он должен проехать, впиваясь жадными глазами вдаль, не мчится ли обратно верховой гонец, высланный навстречу гостю.... Среди ожидающей толпы встречаются нередко малороссы с котомками на плечах, пришедшие пешком из деревни лицезреть еврейского святого раввина... И вот гонец летит обратно стрелой. Через несколько минут появляется вдали и колесница цадика, двигающаяся медленно среди приветствующих хасидов. Вдруг раздается встречный гимн, преисполненный оптимизма. Все отправляются вслед за каретой до квартиры, предназначенной для цадика и его свиты...

Хорошо зарабатывают тогда также извозчики, которые, несмотря на угрозы донести об их жадности самому «ребе», дерут с пассажиров-евреев тройные цены за места в своих шарабанах. Почти все дома в местечке превращаются на время в постоялые дворы, где приезжие столуются и ночуют за какие-нибудь 15 — 20 копеек в сутки. Даже нищие делают приличные сборы пожертвований среди богачей. Все оживает, все зарабатывают, у каждого в кармане набирается изрядная сумма денег...».

Віруючі хасиди воздавали почесті своїм цадикам навіть після їх смерті. Над могилами цадиків споруджувався склеп, до якого стікалися маси віруючих для поклоніння. Хасиди вірили, що душі померлих наставників здатні впливати на земне життя і попереджати нещастя. До нинішнього часу збереглися могили померлих Новоград-Волинських цадиків Ієхіля Міхеля та його сина Мордехая на території старої частини єврейського кладовища (по вулиці Коростенській — В.В.).

Хасиди та ортодокси-іудеї, звісно, між собою ворогували. Але у них також був спільний ворог — євреї, які надавали перевагу світському способу життя і вихованню, так звані маскілім (просвітителі — В.В.), які висміювали релігійний фанатизм і забобонність хасидів. Маскілім вважали, що цадики, перешкоджаючи впровадженню світської освіти, шкідливо впливають на єврейські маси. Бували випадки, коли маскілім писали доноси на цадиків царській владі.

В середині ХІХ століття кількість єврейського населення Південно-Західного краю сягало понад 500 тисяч осіб. Організоване у кагали, воно становило своєрідну автономію з власним репресивно-судовим, господарським і духовним управлінням. Із розвитком кустарного і промислового виробництва та збільшенням єврейських сімей питома вага євреїв-кустарів і євреїв-робітників серед корінного населення також постійно збільшувалася; економічне значення цієї групи населення і його вплив на життя всього краю все більш зростало.

З огляду на демографічні і соціально-економічні зміни царський уряд виробив власну концепцію імперської присутності росіян у Південно-Західному краї для захисту місцевих селян від соціально-економічної поведінки місцевого єврейського етносу. З цією метою за пропозицією генерал-губернатора ліквідовувалися кагали, забезпечувався контроль влади за коробковими та свічковими зборами євреїв; євреям заборонили мешкати у селах, змусивши переселитися у міста і містечка; вкотре було ухвалено заборону євреям утримувати питні (горілчані і винні) відкупи, створювалася під наглядом держави окрема мережа єврейських шкіл (як правило, релігійного характеру — В.В.), у якій було дозволено викладати на івриті або ідиш. Було прийнято навіть закон, згідно з яким євреям похилого віку дозволялося (за плату — В.В.) носити старий національний одяг. При канцелярії генерал-губернатора, а згодом і в губерніях була введена посада «вченого єврея», на яку призначалися лояльні до влади авторитетні єврейські рабини, що звільнялися від податків та інших повинностей.

Разом з тим поступки євреям з боку царської влади щодо їх соціально-політичного, культурно-освітнього і духовного розвитку були непослідовними і носили у значній мірі дискримінаційний характер у порівнянні з правами російського православного населення. Влада намагалася асимілювати євреїв на Правобережжі України. А це змушувало частину молоді, виховану на ідеях хасидизму, шукати власних шляхів для вираження протесту, зокрема і через участь у нелегальній антидержавній діяльності.

Загострилася ситуація на початку 60-х років і в українському селі. 19 лютого 1861 року (ст.стиль — В.В.) цар Олександр ІІ (1818-1881) підписав «Маніфест про відміну кріпосного права» та «Положення про селян, які звільняються від кріпосної залежності», що складалося із 17 різних законодавчих актів. Вказані документи закріпляли за селянами Правобережної України, в тому числі Волині, всю землю, якою вони користувалися відповідно до інвентарних правил 1847 і 1848 рр. За додаткову частину землі селяни повинні були платити згідно її оціночної вартості викуп державі, а та виплачувала поміщику, якому належала земля. З 30 липня 1863 року (ст.стиль — В.В.) на основі чергового царського указу викуп став обов’язковим, а величина викупних платежів зменшувалася для селян на 20 відсотків. Термін погашення платежів розтягувався до 49 років.

На практиці ситуація з аграрною реформою 1861 року була досить безрадісною. Так, за цією реформою, у відповідності до викупного акта, 176 ревізьких селянських душ із Яруня Новоград-Волинського повіту мали викупити 695 десятин землі, з яких 27 десятин були непридатними для сільськогосподарських робіт. У володінні місцевої поміщиці залишалося 147 десятин родючої землі, та ще 92 десятини числилося за церквою. Проте більшість селян не мала грошей для сплати за землю, а тому її скупили чиновники, лихварі та німецькі колоністи, які в масовому порядку переселялися на Волинь із Царства Польського. Киянські селяни того ж повіту хотіли викупити у місцевої поміщиці Марії Семіонтковської 90 десятин землі, за що мали сплатити 3799 карбованців 11 копійок (з розрахунку 818 карбованців 07 копійок щорічного внеску). У володінні ж поміщиці залишалося 1741 десятина землі. Селяни 90 дворів також залишалися працювати на поміщицьких землях. Селяни Миропільської волості відмовилися платити за надання в користування поміщицьких земель, оскільки викупна ціна (від 13 до 14 карбованців за десятину) набагато перевищувала їх справжню вартість, до того ж землі часто були малопродуктивні. За уставною грамотою баранівським селянам виділено 710 десятин землі, з яких 86 десятин були непридатними для сільськогосподарського обробітку. За цю землю вони платили, залазячи в борги, щорічно 1742 карбованці 68 копійок поміщиці Гагаріній, за якою ще залишалося 338 десятин. За указом 1863 року сума платежів була зменшена на 20%, але й цю суму селяни не змогли сплатити. За інвентарними правилами селянам з села Камінь належало 3346 десятин землі, у тому числі 1911 десятин лісу. Але місцевий поміщик граф Іллінський передав їм лише 1699 десятин, за які колишні кріпаки повинні були платити впродовж 49 років 1359 карбованців 70 капійок щорічно. Селяни отримали від графа землі, що були розкидані по 107 різних ділянках, і в які клином врізалися поміщицькі землі.

Відміна кріпосного права характеризувалася непослідовністю і незавершеністю однієї із головних реформ ХІХ століття в Російській імперії. Вона звільнила селян від особистої залежності від поміщика, але не від економічної. Селяни за викуп наділялися у спадкове і безстрокове користування землею, що закріплювалася за ними, але більшість із них не мали вдосталь коштів для придбання родючої землі. Реформа 1861 року зберігала поміщицьке землеволодіння, черезсмужжя, що часто було джерелом сварок, вона зобов’язувала селян відправляти різні повинності: рекрутську, підводну (для роз’їздів поліції та місцевої адміністрації, перевезення військового спорядження, арештантів тощо), квартирну і т. под. Тому серед переважної більшості сільської маси реформа викликала розчарування і невдоволення, що виливалися у виступи сільської бідноти.

Зокрема, 20 жовтня 1866 року (ст.стиль — В.В.) поміщиця Уварова повідомляла генерал-губернаторові, що під час заворушень селяни хазяйнували у її маєтку, наче у своєму власному, і не відбували ніяких повинностей. А через деякий час вона ж сповіщає Волинському губернаторові про те, що «...Селяни, кимось підбурювані, дедалі наполегливіше заявляють про своє право на мої власні землі».

Магнати на Волині мали завжди проблеми з чиншовиками, незважаючи на те, що належали разом з ними здебільшого до однієї церкви. Ці проблеми загострилися з впровадженням аграрної реформи. Коріння чиншового права бере свій початок ще з часів Речі Посполитої і після входження цих земель до складу Російської імперії отримало підтвердження на основі підписаного царем закону від 25 червня 1840 року (ст.стиль — В.В.). Суть цього права полягала в тому, що чиншовики, переважну більшість яких складала дрібна шляхта, якій відмовили у приналежності до дворянства і перевели в розряд однодворців, орендували землі у поміщиків за орендну плату (чинш); величина ж чиншу не могла змінюватися за бажанням останніх. Землевласних не мав також права зігнати чиншовика з орендованої ним землі. Але чиншовик, окрім грошових виплат, відпрацьовував за погодженням ще й натуральні повинності у землевласника. Так, чиншовики у Гульському маєтку Новоград-Волинського повіту відпрацьовували за користування вигоном у поміщицькому лісі на поміщицю Л.Б.Яблоновську (?-?) за словесною угодою додатково 12 днів на рік, по шість днів влітку і взимку. Однак поміщиця зауважила, що кількість відпрацьовуваних днів не покриває збитки і заборонила чиншовикам користуватися вигоном. Чиншовики поскаржилися на поміщицю. Суперечку між поміщицею і чиншовиками розглядав повітовий суд.

Черговий Київський генерал-губернатор Іларіон Іларіонович Васильчиков (1805-1862) уважно відслідковував поведінку української інтелігенції, зокрема цікавився діяльністю створеної у 1861 році в Києві «Громади». До її складу входили вчені-історики і етнографи Володимир Боніфатійович Антонович (1830(1834)-1908), Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895), Федір Кіндратович Вовк (1847-1918), Павло Платонович Чубинський (1839-1884), композитор Микола Віталійович Лисенко (1842-1912), письменники Михайло Петрович Старицький (1840-1904), Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838-1918) та інші (серед них і Петро Антонович Косач (1841-1909), яких прозвали українофілами. Губернатор наказав створити спеціальну слідчу комісію під головуванням старшого чиновника із особливих доручень. Комісія повинна була з’ясувати, наскільки небезпечним для царської влади є «хлопоманство» українофілів. Під особливою підозрою була діяльність В.Б.Антоновича, за походженням польського дворянина із Київської губернії. Викликаний для розмови, Антонович зумів переконати комісію у тому, що «хлопомани» нічим російській владі не загрожують, а сприяють її утвердженню, допомагають позбутися думки, що це край є нібито «споконвічна польська провінція.» Васильчиков, аби зміцнити антипольські настрої, не покарав українофілів, а, спираючись на їхні наукові здобутки, намагався використати їх в інтересах зміцнення російської присутності на Україні. Він вважав український національний рух у даний час слабким і нездатним протиставити себе зросійщенню. Проте за Антоновичем був встановлений нагляд, і згодом у його квартирі жандарми і поліція неодноразово робили обшуки.

Наслідком просвітительської діяльності української інтелігенції стало закриття в 1862 році українських недільних шкіл, де корінна інтелігенція на безкоштовній основі навчала українських дітей, а в 1863 році вийшов таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Петра Олександровича Валуєва (1815-1890) про заборону видавати підручники, літературу для читання і релігійні книжки українською мовою, якої «не было, нет и быть не может...», та щоб «обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке, и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено.» За «українофільську діяльність» активний діяч Громади Павло Чубинський був засланий на сім років до Архангельська.

З цієї нагоди Михайло Драгоманов, критикуючи діяльність царських можновладців на Правобережній Україні, 1863 року під псевдонімом Українець писав у суспільно-політичній літературній газеті «Слово», що виходила у Львові і мала русофільське спрямування, в статті «З України» так: «Всякий Німець вдесятеро кращий за Суздальського слов’янина, Турок ніколи так підло не душить Сербів, Монгол стільки зла не робив нашій народності, скільки тепер робить Петербургський уряд та Вєлікорусскоє общество... Як тільки хто примітив, що ви Українець, вас зараз же беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як по пошті перехватять письмо, писане по-українськи, як ви співаєте українську пісню, або як заговорите зі знакомим або із сім’єю на улиці по-українськи. Після того кожного року вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір. Так сего року вислані: учитель Стромин, інженер Лобода, адвокат Кониський, учитель Шевич, кандидат Чубинський і багато інших. Робиться се без суду, і вини не об’являють... 18-літній хлопець Володимир Синегуб сидить уже півроку за те, що учив на селі парубків співати старі козацькі пісні... За українську одежу посадять вас у поліцію або поб’ють на улиці, За українську мову не дадуть вам ніколи служби... Чи є де земля од Китая до Патагонії, од нової Голландії до Канади, де було б прєступленієм говорити своєю мовою, де було б заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою, якою у сім’ї говорить 14 млн. народу?».

Проведення аграрної реформи на селі і відміна кріпосного права зумовили проникнення ідей свободи навіть у такий надійний оплот самодержавства, яким була армія. Архівні матеріали зафіксували в 1862 році побиття нижніми чинами 8-ї артилерійської бригади, що дислокувалася у Новограді-Волинському, унтер-офіцера Семенова.

І.І.Васильчиков, добре розуміючи малодієвість лише поліцейських заходів для утвердження на Правобережжі царської влади, вдався до більш гнучкої політики. Він підтримав клопотання волинського губернського предводителя дворянства стосовно зняття обмежень на участь у виборах тим дворянам, які були учасниками Листопадового повстання. Діти польських дворян згідно спеціальних правил приймалися з 1852 року на пільговій основі до гімназій, і за успіхи у вивченні російської мови їм одразу ж присвоювався після закінчення гімназії за умови прийняття на цивільну службу державний чин ХІV-го класу. З 1847 року було дозволено брати на службу і учасників Листопадового польського повстання, хоча й під особисту відповідальність генерал-губернатора. Місцева шляхта під час Східної (Кримської) війни активно залучалася до заготівлі на потреби російської армії хліба і фуражу, комплектування кіньми і волами транспортних загонів, організації шпиталів, збирання коштів.

Однак у 1860 — на початку 1861 року у краї мало місце нове піднесення польського патріотичного руху, приурочене до 30-ї річниці Листопадового повстання. Серед шляхти і польського населення краю розповсюджувалися листівки з рекомендаціями бойкотувати бали і розваги, носити жалобний одяг, готуватися до повстання проти царизму. Такі листівки знаходила поліція не лише в Житомирі, але й по всій губернії, зокрема і в Новоград-Волинському повіті. У березні 1861 року в міському костьолі здійснено панахиду за загиблими учасниками Листопадового постання, на якій була присутня місцева польска знать. Потім відбувся хресний хід навколо храму. Відспівування жертв повстання проводилося і в сільських костьолах. У Житомирі аналогічні панахиди супроводжувалися встановленням вночі 21 вересня (ст.стиль — В.В.) жалобного хреста на Соборній площі, прикрашеного вінками із живих квітів, з написом «На пам’ять про вбитих поляків 1861 року.» Після чого наступного дня відбулася чисельна маніфестація, яка була за наказом губернатора Волині розігнана за допомогою війська і жандармів. У Житомирі було оголошено воєнний стан.

Не обмежуючись інформацією, що надходила від жандармерії і поліції про політичні події на території краю, генерал-губернатор віддав наказ про організацію на Житомирській та Радзивилівській митницях таємної перевірки приватного листування польської шляхти, що дало змогу владі вчасно розкрити підготовку до Січневого повстання 1963 року і заздалегідь вжити додаткових заходів для його придушення. Проте новий генерал-губернатор генерал-ад’ютант Микола Миколайович Аннєнков (1800-1865), який замінив померлого в кінці 1962 року Васильчикова і не встиг добре познайомитися з краєм, проявив певну неоперативність.

На кінець 1861 року у польському національному русісклалися два табори: «білі», що представляли консервативну частину польської шляхти, яка виступала за ведення тактики «пасивної опозиції», кінцевим результатом якої б стало здобуття Польщею автономії в межах 1772 року, та «червоні», що включали в себе різні прошарки населення і ставили на мету організацію збройного повстання для відновлення незалежності Польщі як суверенної держави в межах 1772 року. «Червоні» утворили Центраальний Національний Комітет (ЦНК), який організував таємні комітети з метою організації повстання не лише на території Царства Польського, але й у Південно-Західному краї, у тому числі і на Волині.

10 січня 1863 року (ст.стиль — В.В.) ЦНК проголосив початок повстання і розпочав бойові дії проти російських військ. У лютому того ж року Комітет звернувся із закликом до українських селян стосовно підтримки повстання, але ті його не підтримали. В загоні Едмунда Ружицького (1824-1897), вихідця із Житомирського повіту, який з квітня 1863 року вів бойові дії на території Житомирського і Новоград-Волинського повітів, воювала насамперед місцева шляхта. Царський уряд у придушенні збройного виступу поляків зробив ставку на місцеве українське селянство, яку вбачало в повстанні черговий наступ польських панів на свою віру і свободи, хоча б якими куцими вони не були. Владою заохочувалося створення сільської озброєної варти для протидії повстанцям, за розшук учасників повстання, їх складів із зброєю та продовольством селян наділяли безкоштовно землею, найбільш активним волосним і сільським старшинам була пожалувана медаль «За усердие».

Тим часом чисельність загону Е.Ружицького досягла тисячі чоловік. Він захопив містечко Полонне Новоград-Волинського повіту і вирушив на Миропіль, де відбувся перший тяжкий бій з урядовими військами. Повстанці втратили багато людей і змушені були рейдувати по Волині та Поділлю, переслідувані царськими військами і зазнаючи нових втрат, поки 19 червня (ст.стиль — В.В.) не відійшли на австрійську територію в районі містечка Радзивілова. Однак більша частина дрібної шляхти, однодвірців та селян-католиків на Волині повстання не підтримали.

Так, один із мимовільних учасників повстання, Ян Цирил Незабитовський, дрібний шляхтич, який служив домашнім учителем, повертаючись після великодніх свят із своїм племінником Климентієм з Кременецького повіту додому, біля Любара Новоград-Волинського повіту був оточений невеликим загоном повстанців. Як описує Ян Цирил: «...Двое из них слезли из своих лошадей, сели на мой воз и погнали к обозу, где выпрягли моих лошадей из моего воза и запрягли в свой, при котором их лошади были усталые. Я же извинялся тем, что еду на работу, но они на то не обращали внимания, и так я с ними прибыл в м.Полонное Новоград-Волынского уезда, где имел я способность в первый раз увидеть Рожицкого (Ружицького — В.В.); тогда я ему жаловался за насилие, но он отвратился и отошел, ничего не ответив, и я принужден был остаться с ними, простояв в м. Полонне три дня... После перестрелки с войсками возле Мирополя опять завернули в Полонное, после того ходили в продолжении десяти дней по каким-то селениям...»

Незабитовський пише, що через декілька днів повстанці, яких переслідували царські війська, відступили до австро-російського кордону, який перейшли поблизу села Польчинці, після чого були роззброєні цісарською вартою і заарештовані. Учасників загону розмістили згодом по різних в’язницях і фортецях Австро-Угорщини, сам Ян Незабитовський сидів в одній із фортець у Моравії (Чехії — В.В.).

Чимало документів у Житомирському державному архіві доносять до сьогоднішнього часу прізвища місцевих активних учасників повстання. Так, Новоград-Волинський повітовий справник доповідав губернським властям у третій декаді червня про те, що на фільварку в с.Харковець, який належить «мятежному помещику Климентию Жураковскому, шайкой мятежника Ружицкого оставлено на Харковецких полях лошадей с потертыми седлами и неспособных к верховой езде, а взамен у помещика взято свежих и хороших.» Справник прохав губернатора про дозвіл щодо передачі для потреб його поліцейської команди трьох коней із восьми, що їх залишили бунтівники.

Ще одна із архівних справ, яка називається «Об однодворце Игнатии Козицком и прикосновенных к оному дворянину 28 человек, содержащихся в Житомирском тюремном замке», доносить до сьогоднішнього часу прізвища учасників повстання з Новоград-Волинського повіту: Ігнатія Козицького, Франца Красновського, Ігнатія Корчевського, Климентія і Вікентія Захаревичів, а також однодвірців Жукостинського, Душка, Труб’янського, Камінського, Юрковського, Янковського. Попереднє слідство щодо названих осіб проводив Новоград-Волинський повітовий справник. Для всебічного розслідування участі названих осіб у повстанні та винесення по цій справі відповідної ухвали в місті Житомир було утворено воєннопольовий суд. Характерно, що рушійною силою зазначеного повстання, як і виступу за національну незалежність Польщі тридцятирічної давності, відомого як Листопадове повстання, була дрібна шляхта, переведена царською владою до розряду однодвірців.

Російський уряд жорстоко розправився з учасниками Січневого повстання: сотні поляків було страчено, тисячі заслані до Сибіру або ж віддані в діючу армію, їхнє майно конфісковано. Були повністю ліквідовані залишки державної автономії на території колишньої Польщі. Завдяки указам Сенату від 23 вересня 1864 року та 19 січня 1866 року (ст.стиль — В.В.) в Південно-Західному краї припинявся розгляд справ щодо підтвердження дворянського походження. А згідно указу від 5 березня 1865 року встановлювалася низка пільг та переваг з метою заохочення російських чи іноземних покупців, «изъявивших желание приобрести в Западных губерниях недвижимое имение с публичных торгов или по добровольному соглашению с владельцем польского происхождения.» Покупцям з цією метою надавалися державою грошові позики; якщо ж маєток попереднього власника мав борги, то їх виплата відкладалася на певний термін; купцям першої та другої гільдій, які придбали маєтки польських повстанців, надавалося звання потомственного почесного громадянина, а це означало просування їх по станово-ієрархічній драбині. З метою використання євреїв на противагу польському землеволодінню їм було дозволено ще у 1935 році володіти незаселеними маєтностями (переважно лісовими масивами — В.В.), а з метою активного продажу маєтків бунтівників ще у 1962 році їм було дозволено володіти землями та угіддями. В 1864 році євреїв було позбавлено права землеволодіння на Правобережній Україні та обмежено проживання в селі. Але до цього часу євреї встигли скупити лише на Волині близько 30 тисяч десятин, причому не лише у поляків, але й у росіян.

Влада з метою стабілізації ситуації заохочувала також до переселення німців, причому як з Німеччини, так і з території Царства Польського. Німці не підтримали Січневого повстання, виявивши таким чином лояльність до царського уряду, а тому почувалися в Польщі вельми незатишно. До того ж у 1867 році в Царстві Польському землеробам відмінили усі пільги, якими користувалися і німецькі поселенці. Аде згідно із законом 1867 року особи протестанського віросповідання були урівнені на Правобережній Україні в правах з особами російського православного походження щодо купівлі землі, окрім соціально-політичних мотивів, переселення німців на Волинь носило насамперед яскраво виражений сільськогосподарський характер. Так, німецькі переселенці одержували із запасів конфіскованих в учасників повстання маєтностей на пільгових умовах у довгострокову оренду землю, в середньому близько 18 гектарів на кожного дорослого поселенця, що складалася не тільки з ріллі, але й з пасовища, сіножаті, лісу і навіть болота, з правом подальшого викупу у власність. Польські поміщики на Волині частіше продавали свою землю німецьким колоністам, оскільки ті здебільшого одразу ж виплачували необхідну суму.

Царська влада намагалася утворити на території генерал-губернаторства мережу німецьких сіл, населення яких було б завжди лояльне до самодержавства, а тому заохочувала переселенців до їх заснувань. Купуючи землю в залежності від її якості по 10-16 царських карбованців за десятину, німці селилися не лише на хуторах, але й утворювали поселення-колонії, де обов’язково будували кірху та школу. Тому головний потік масової німецької міграції на Волинь припадає на 60 — першу половину 80-х років. У цей час утворюються дочірні колонії, які завдячували своїми назвами або прізвищам місцевих поміщиків, чи іменам членів їх родин, у яких колоністи придбали землю. Так утворилися в Новоград-Волинському повіті колонії Дерманка (від прізвища Дерманов), Марушівка (від імені дружини поміщика Мєзенцева), Мечиславівка та Мар’янін (імена польських поміщиків), Владіміровка, Сергєєвка (імена поміщиків Уварових). Проте часто своїм поселенням німецькі колоністи давали (либонь, з надією на краще майбутнє), і поетичні назви: Гаймталь, Зегенсталь, Грюнталь тощо.

Позитивним наслідком німецької колонізації на Волині було також виникнення нових сільськогосподарських площ на лісових та заболочених місцях, утворення нових шляхів, активне впровадження в сільське господарство механізації та продуктивних технологій у землеробстві, садівництві, тваринництві і бджільництві. Розвивалися нові ремесла, що пожвавило конкуренцію щодо кустарів-євреїв та корінного населення, яке займалося кустарними промислами.

На початку 60-х років з метою реалізації аграрної реформи і обмеження польського землеволодіння у краї був заснований інститут мирових посередників, що було використано генерал-губернатором для протегування висуненню на ці посади відставних російських офіцерів та збільшення платні місцевим чиновникам на державній службі. Так, мировим суддею Новоград-Волинської округи було призначено учасника Кримської війни, відставного флотського лейтенанта Гаврила Дмитровича Чаплинського (?-?).

Новий генерал-губернатор Олександр Павлович Бєзак (1801-1869) з метою пришвидшення декласації польської шляхти збільшив кількісно в губерніях склад поліції та послав додатково 30 київських чиновників православного віросповідання мировими посередниками і головами повітових з’їздів. Таким чином головою Новоград-Волинського повітового з’їзду мирових посередників, а пізніше і повітовим предводителем дворянства, став П.А.Косач, який прибув до міста 14 серпня 1866 року (ст.стиль - В.В.). Генерал-губернатор добився, аби чиновники та військові, що показали старанність на службі, могли за пільговими цінами придбати маєтності бунтівників, які були передані до казни. Завдячуючи цьому, Петро Антонович придбав у найближчі роки чимало сотень десятин землі, потурбувавшись таким чином про майбутнє своїх дітей. Земля здавалася ним в оренду, або поступово продавалася, а гроші витрачалися на потреби сім’ї.

Архівні документи свідчать про приятельські стосунки між Г.Д.Чаплинським і П.А.Косачем. Так, вони обоє були 30 січня 1874 року (ст.стиль — В.В.) боярами на весіллі молодшого чиновника для особливих доручень при Кам’янець-Подільському губернаторові, колезького реєстратора К.І.Тимашевського, а серед хрещених доньки Г.Д.Чаплиського, яка народилася у липні 1873 року і охрещена в міському Преображенському соборі 21 числа того ж місяця з іменем Варвара, була «голови мирового з’їзду Петра Антоновича Косача дружина Ольга Петрівна».

П.А.Косач і його дружина, українці за походженням, були тими освіченими людьми, які підтримували добрі стосунки з громадянами російської і польської національностей і створювали позитивний авторитет існуючій владі.

Отже, царській адміністрації Південно-Західного краю під час боротьби з поляками в середині ХІХ століття вдалося ефективно використати українське селянство, дворянство та інтелігенцію, а також протиставити єврейський та німецький етноси. Ефективно використовувалися також війська, карально-репресивні органи та Руська православна церква. Прикладом цього служить місто Новоград-Волинський та однойменний повіт.