Кирило-мефодіївське братство і Волинь у 40—50-х рр. ХІХ століття.

Щоб зміцнити російську присутність у Південно-Західному краї, генерал-губернаторами застосовувалися різні методи з метою використання українського православного селянства, для якого польський пан уособлював соціальне гноблення, в інтересах царської імперії. Київський генерал-губернатор Д.Г.Бібіков організував збирання даних про жорстоке поводження поміщиків із православними селянами та про селянські самогубства, кількість яких була великою. Так, кріпак М.Ткачук із села Ярунь Новоград-Волинського повіту взяв на панському дворі невелику в’язку соломи, аби залатати дірку у стрісі на даху своєї хати. Це помітив економ і так його привселюдно побив, що той довго хворів, втратив зір і до кінця життя залишився калікою. А в 1844 році управитель Уваровського маєтку в Межирічках (нині смт.Ємільчино — В.В.) жорстоко побив вагітну кріпачку Марію Лозко лише за те, що вона не хотіла віддавати старшу доньку у служниці до місцевого поміщика, побоюючись, що він її збезчестить.

Тутешні селяни на противагу російських не могли навіть сподіватися на захист сільської громади, оскільки в умовах кріпосництва це була марна справа. Як наслідок, з 15 жовтня 1848 року (ст. стиль — В.В.), згідно урядового рішення генерал-губернатор набув права контролю судових справ про перевищення поміщиками своєї влади над селянами, а з наступного року отримав право накладати опіку на маєтки, власники яких жорстоко поводилися із своїми кріпаками. Генерал-губернатор навіть запропонував частині лояльних до влади українських поміщиків з Полтавської губернії посісти адміністративні посади у 32 конфіскованих маєтках Волинської губернії. За сприяння генерал-губернатора державні селяни активно переводилися на оброк (податок грошима чи натурою, що його стягували з кріпаків поміщики замість відпрацювання на панщині), а для поміщицьких селян укладалися згідно нового «Положення про інвентарні правила» від 29 грудня 1848 року (ст. стиль — В.В.) інвентарні грамоти, що регламентували стосунки кріпаків та їх господарів.

Зокрема, панщину селяни повинні були відробляти за земельні наділи, що їм відводилися при сприянні держави із поміщицьких запасів, що означало майже безкоштовну працю волинського кріпака від трьох до п’яти-шести днів щотижня на поміщика. Відбувати панщину заборонялося лише у святкові дні. При цьому селяни для визначення розміру панщини поділялися на тяглових (які мали робочу худобу — В.В.), піших (без робочої худоби) і городників, що мали присадибні наділи.

Тяглове господарство згідно вказаних Правил повинно було відробляти щотижня три дні панщини з тяглом та один день жіночий; напівтяглове — два дні піших і один день жіночий. Окрім того, всі працездатні селянські двори (тяглові, напівтяглові і піші) повинні були відбувати кожного року у період збирання врожаю по 12 літніх днів за плату (від 5 до 15 копійок на працюючого — В.В.). Селяни, які не мали ні землі, ні будинків, платили чинш від 75 копійок до 2 карбованців 50 копійок. Городники працювали на панщині 24 дні у рік. Окрім того, селяни вказаних категорій повинні були відбувати щороку 8 «будівельних днів» і нести 24 караули (охорону панського обійстя та села — В.В.).

Однак суттєвих змін на краще в житті місцевих селян не сталося, оскільки практично був відсутній належний контроль з боку держави за правильним виконанням записаних в інвентарних грамотах правил, а поміщики могли на свій розсуд зменшувати селянські наділи і збільшувати тривалість панщини. Так, у Новоград-Волинському повіті поміщик Грушецький із Барашів збільшив у кінці 40-х років ХІХ століття панщину до 5 днів на тиждень, а також збільшив норми виробітку на душу; у селі Камінь Романівської волості місцевий поміщик зменшив земельні наділи селян на 205 десятин проти площі, визначеної інвентарними правилами, а розмір чиншу залишив незмінним.

З селян-кріпаків дерли три шкури і православні поміщики. Так, згідно з інвентарними правилами 1847 року за селянами-кріпаками містечка Баранівка рахувалося близько 981 десятини землі на 177 селянських дворів, з яких лише 15 були тягловими, 89 пішими і 73 господаря вважалися городниками. За користування землею селяни сплачували поміщиці Гагаріній 1740 карбованців щорічно оброку. Сума надто непосильна для селян цілого містечка. Тож не дивно, що баранівські селяни збунтувалися. 8 березня 1848 року (ст. стиль — В.В.) Новоград-Волинський повітовий справник доповідав генерал-губернаторові про непокору місцевих селян і просив для їх утихомирення прислати війська.

З часом кількість безземельних селян зростала, вони перетворювалися у дворових людей і закріпачених селян-робітників, які залучалися до виробництва промислової продукції на поміщицьких підприємствах. Окрім панщини, кріпаки виконували також рекрутську повинність; з числа молодих селянських хлопців відбиралося майбутнє гарматне м’ясо, ладне загинути будь-коли «во славу царського дому».

Кріпаки сплачували панам данину також натурою: вони постачали до поміщицького столу з власного господарства курей, гусей, качок, овець, молоко, сметану, сир, мед, яйця та вовну, збирали в поміщицькому лісі для панів їстівні гриби, ягоди і горіхи, приносили зроблене в умовах домашнього ткацтва полотно, гаптування і прядиво, виконували різні господарські роботи — перевозили збіжжя до комори з панського поля, з лісу везли до маєтку дрова, лагодили сільські вулиці, шляхи, мости, копали канави і колодязі, добували пісок, камінь, глину та інші будівельні матеріали.

Місцеві селяни-кріпаки не мали змоги навіть вчасно засіяти свої ниви, доглянути і зібрати врожай, наткати полотна сім’ї на одіж, полагодити ретельно хату. Тому часто зубожілі селяни кидали свої сім’ї і домівки та втікали світ за очі, або ж відмовлялися виконувати феодальні повинності, вбивали поміщиків та управителів їхніх маєтків, підпалювали поміщицькі будинки і промислові підприємства. У період з 1825 по 1849 рік на Волині мали місце 225 виступів селян проти кріпосного права. Частину масових виступів кріпаків придушували не лише поліція, але й війська.

У Новоград-Волинському повіті збільшилася кількість зумисних підпалів панських маєтків, підприємств і садиб як реакція на тяжке становище сільської бідноти. Так, в лютому 1850 року 17-річний селянин Іван Шах (?—?) підпалив поміщицьку фабрику в селі Пилиповичі Новоград-Волинського повіту; фабрика повністю згоріла.

Кріпацтво стало на Правобережжі історичним анахронізмом, воно перешкоджало подальшому соціально-економічному і культурному розвитку, негативно впливало на історичну пам’ять корінного населення краю.

Зосередившись на проблемах кріпацтва і протидії засиллю польської шляхти і католицької церкви у краї, Д.Г.Бібіков не звернув увагу на те, що на Правобережній Україні почалося формування нової світоглядної позиції, носієм якої стала українська прогресивна молодь, об’єднана з січня 1848 року в Слов’янське братство Кирила і Мефодія. Генерал-губернатор був вражений тим, що це Братство виникло у нього під боком, з ініціативи співробітників очолюваної ним «Временной комиссии для разбора древних актов в Киеве».

Ініціаторами створення Братства виступили Василь Михайлович Білозерський (1825—1899), автор «Записки» — пояснень до Статуту братства, Микола Іванович Гулак (1822—1899), який належав до радикального крила організації, Микола Іванович Костомаров (1817—1885), автор програмних документів Кирило-Мефодіївського братства, зокрема «Книги буття українського народу», Пантелеймон Олександрович Куліш (1819—1897), Опанас Маркович (1822—1867). У квітні 1846 року до Братства вступив поет і художник Тарас Григорович Шевченко (1814—1861), який належав до його радикального крила. В основу діяльності Братства було покладено ідеї українського національного відродження і панславізму. Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завдянням побудову майбутнього суспільства на принципах християнської моралі, шляхом здійснення глибоких господарчих і культурно-освітніх реформ із збереженням та подальшим розвитком національних мов, культур, освіти і духовних засад, створення на принципах рівності демократичної федерації слов’янських народів на чолі з Україною, знищення царизму і ліквідації кріпосного права, встановлення демократичних прав і свобод для всіх громадян майбутньої федерації.

  Члени організації проводили активну громадсько-політичну діяльність, поширюючи ідеї Братства через розповсюдження його програмних документів, листівок, займалися науково-викладацькою і краєзнавчою роботою, збирали кошти і друкували свої книги, пропагували мету і завдання організації під час лекцій в навчальних закладах та під час різних зібрань. Так, за завданням Київської археографічної комісії, восени 1846 року місто Новоград-Волинський і сусіднє село Гульськ відвідав Т.Г.Шевченко, де він знайшов наочний матеріал для написання відомої поеми «Варнак», і, безумовно, проводив пропаганду визвольних ідей під час зустрічей з різними людьми, які симпатизували цим ідеям. У березні 1847 року за доносом провокатора діяльність Братства була викрита, а його члени заарештовані і після тривалого слідства, що проводилося у Петербурзі, постали перед судом. Найтяжче було покарано Тараса Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з суворою забороною писати й малювати.

Після викриття Братства чиновниками канцелярії генерал-губернатора здійснювався постійний цензурний нагляд за місцевими та іноземними виданнями, за лекціями професорів Київського університету та інституту шляхетних панянок. Викладачі і вчителі шкільних закладів повинні були давати письмову присягу на вірність царському дому і зобов’язувалися боротися (насамперед методом інформування репресивних органів) з будь-якими відомими їм ворожими проявами відносно самодержавства.