Листопадове повстання поляків і його наслідки на Волині.

Польському Патріотичному товариству вдалося уникнути після поразки декабристського руху серйозних втрат. Тому більшість його таємних членів взяли участь у Листопадовому повстанні 1830-1831 рр. На початок цього повстання великий вплив мала Липнева революція 1830 року у Франції, внаслідок якої було ліквідовано династію Бурбонів. Франція стала республікою. Основними причинами повстання стало порушення російським царатом дарованої імператором Олександом І у 1815 році Конституції Королівства Польського, придушення ліберальної польської опозиції, запровадження на польській території цензури та репресивно-поліцейських порядків. Безпосередньою ж причиною були чутки, що польських солдат, начеб-то, мають відправити у Францію для придушення революції.

17 листопада 1930 року (ст. стиль - В.В.) група патріотично налаштованої шляхти напала на казарми розташованих у Варшаві російських військ і замок царського намісника, польська столиця перейшла до рук повстанців. Невдовзі вся Польща була охоплена повстанням. 18 грудня 1830 року польський сейм затвердив диктатором генерала Юзефа Хлопіцького (?-?), а після того, як він зрікся своїх обов’язків, було утворено Національний уряд на чолі із князем Адамом Чарторийським, що мав авторитет на польській території та в Європі. Національний уряд схвалив програму боротьби за відновлення Польської держави у межах 1772 року, а сейм оголосив про усунення російського царя Миколи І з польського престолу.

Чарторийський Адам (1770-1861) походив із відомої і багатої князівської родини. Мав великий вплив на російського імператора Олександра І, обіймав з 1804 по 1806 роки в російському уряді посаду міністра іноземних справ. Після чого тривалий час був радником царя із польських питань. Намагався добитися об’єднання поділених територій Польщі з метою створення єдиної держави. Представляючи інтереси частини магнатів, із наростанням репресій проти поляків перейшов до табору ліберальної опозиції. Під час Листопадового повстання очолював Національний уряд. Після поразки повстання жив у Парижі в еміграції, очолюючи консервативно-аристократичне крило польської політичної опозиції і намагаючись залучити до боротьби проти Росії західноєвропейські держави. У зв’язку із Кримською війною 1853-1856 років підтримав проект Міхала Чайковського, за яким передбачалося утворення на теренах Наддніпрянщини козацької держави, що мала б увійти на основі федеративного устрою до складу Польської держави.

Навесні 1831 року повстання перекинулося у Литву, Білорусію та на Правобережну Україну. Указом російського правлячого Сенату у Волинській і Подільській губерніях було одразу ж оголошено воєнний стан. У квітні на територію Волині вступив корпус польського генерала Юзефа Дверніцького (1779-1857), аби активізувати дії тутешніх повстанців. На перешкоді стали царські війська, які у збройних сутичках знесилили корпус, внаслідок чого він відійшов у Галичину, де й був роззброєний австрійською армією. На території Звягельщини бойові дії проводив загін під керівництвом Кароля Ружицького (?-?). Відомо, що частина магнатів і заможної шляхти Новоград-Волинського повіту підтримали повстання або своєю безпосередньою участю у ньому, або ж коштами, спорядженням і дворовими людьми. Серед таких слід назвати повітового предводителя дворянства (маршалка) Юзефата Стемпковського (?-?), князів Станіслава (?-?) і Вацлава (?-?) Яблоновських, Юзефа Чарторийського (?-?), графів Юзефа (?-?) і Германа (?-?) Потоцьких, шляхтичів Івана Вороновича (?-?), якому належали села Великий і Малий Правутин), Мартина Вележинського (?-?), який мав у власності с. Котелянку, брати Мартин (?-?) і Міхал (?-?) Краєвські з с. Паволочка, брати Стефан (?-?) і Ксаверій (?-?) Порчинські з с.Любомирки та інших учасників повстання.

Деякі з них підтримала повстанський загін Вільгельма Головінського (?-?), який діяв на півночі Волині і навіть захопив 17 травня Овруч, але через три дні під селом Васьковичі зазнав поразки внаслідок бою з російською військовою частиною на чолі з полковником Севастьяновим (?-?); частина місцевої шляхти брала участь у повстанні у складі загону Кароля Ружицького (?-?), створеного в Житомирському повіті. Загін мав окремі збройні сутички із урядовими військами, але після бою біля села Молочки, перебуваючи під загрозою повного знищення, змушений був відступити у Галичину, де був роззброєний, а повстанці інтерновані. Під час відступу К.Ружицький проявив неабияке вміння, аби не наражати людей свого загону на нову небезпеку.

27 серпня 1831 року (ст. стиль - В.В.) російські війська під командуванням генерал-фельдмаршала І.Ф.Паскевича, незважаючи на запеклий опір, штурмом взяли Варшаву і швидко очистили від повстанців належні Росії території колишньої Польської держави.

Паскевич Іван Федорович (1782-1856)-українець, родом із заможної козацької родини на Полтавщині. Активний учасник Вітчизняної війни 1812 року і закордонних походів 1813-1814 рр., де командував дивізією. Окрім ліквідації Листопадового повстання в Польщі, керував також придушенням Угорської революції 1848-1949 рр.; активно проводив реакційну політику російського царату на підкорених територіях.

Царській військовій адміністрації вдалося також сформувати з українців кінні козачі полки, що успішно діяли проти повстанців на території Правобережної України у складі російських каральних військ.

У боях із польськими повстанцями у Волинській губернії брав участь також герой Вітчизняної війни 1812 року Д.В.Давидов, який отримав за участь у придушенні повстання чин генерал-лейтенанта.

Давидов Денис Васильович (1784-1839)-дворянин, походив із династії російських військових. Брав участь у боях російської армії в Прусії (1806-1807 рр.), Фінляндії (1808), Туреччини (1809-1810 рр.), Вітчизняній війні і закордонних походах проти Наполеона, в Персії (1826). Відомий організатор партизанського руху, авангардних і ар’єргардних боїв. Визнаний ліричний поет, сатирик, публіцист і військовий мемуарист. Похований на території Новодівичого монастиря в Москві.

Лише за офіційними даними участь у повстанні на Волині взяло 2332 особи, майже 75% складала шляхта. Селян і дворових людей серед повстанців було близько четвертої частини. Отже, за соціальним станом, повстання опиралося на Волині здебільшого на польську шляхту та ополячених магнатів. Воно підтримувалося також польською інтелігенцією: викладачами навчальних закладів, які стали осередками відродження польської національної ідеї, частиною польських офіцерів, які служили в російській армії, та католицькою церквою. Метою Листопадового повстання стало намагання реставрувати старий суспільний лад у Польщі, що існував до 1772 року. Тому його мета не відповідала у повній мірі новим тенденціям соціально-політичного і економічного розвитку, що його переживало тодішнє польське суспільство; через це повстання було заздалегідь приречене на поразку. Українські селяни здебільшого також не підтримували повстанців, оскільки вбачали у польській шляхті своїх споконвічних гнобителів, утискувачів православної віри, традицій і культури. А тому нерідко самі ж українські селяни допомагали властям виявляти повстанців, сховища їхньої зброї та амуніції, отримуючи за це від влади певні заохочення.

Відомий німецький філософ Фрідріх Енгельс (1820—1895), оцінюючи у своїй статті «Про польське питання» польські події 1830—1831 рр., писав: «Повстання 1830 року не було ні національною революцією (воно залишило за бортом три чверті Польщі), ні соціальною або політичною революцією; воно нічого не змінювало у внутрішньому становищі народу; це була консервативна революція».

Поруч із польським національно-визвольним рухом, що охопив Волинь, частина мешканців Новоград-Волинського повіту брала участь в антифеодальному русі під проводом Устима Яковича Кармалюка (1787—1835). Так, у 1831 році 24 мешканці містечка Любара Новоград-Волинського повіту було притягнуто до слідства по справі Устима Кармалюка, ув’язненого на той час у тюремній башті Кам’янець-Подільської фортеці.

Устим Кармалюк (Карманюк), родом із с.Головчинці Літинського повіту Подільської губернії, за походженням селянин, за бунтарські нахили був відданий 1812 року в солдати. Наступного року самовільно покинув казарму уланського полку в Кама’янці-Подільському та повернувся в рідні місця, де очолив повстанський рух проти дворянства і російської адміністрації. У 1830—1835 рр. селянський рух під проводом Кармалюка охопив Поділля та суміжні повіти Волинської і Київської губерній. У повстанні брали участь понад 20 тисяч чоловік, які впродовж цього часу здійснили сотні нападів на поміщицькі маєтки, і більшу частину захоплених у поміщиків грошей та майна роздавали біднякам. Кармалюка чотири рази заарештовували і засуджували до каторжних робіт у Сибіру, та він кожного разу втікав і знову ставав на чолі повстанців, поки не був убитий із засідки шляхтичем Рутковським (?—?). За висновками деяких сучасних дослідників, цей рух з часом утратив свою соціальну мотивацію і перетворився посуті в розбійні напади озброєних селянських загонів з метою грабунків та крадіжок панського і державного майна. Проте образ Устима Кармалюка як народного месника відобразили у своїх творах Марко Вовчок, Михайло Старицький, Тарас Шевченко та інші українські письменники.

Після придушення повстання царським урядом взято курс на активне зросійщення Правобережної України. З цією метою 24 лютого 1832 року (ст. стиль — В.В.) було засноване Київське генерал-губернаторство у складі Волинської, Київської і Подільської губерній, а першим генерал-губернатором став Волинський губернатор генерал-ад’ютант граф В.В.Лєвашов (1783—1848), який перевіз із Житомира до Києва свою канцелярію. Відтоді Київ став центром наступу на польський елемент у краї.

За вимогою генерал-губернатора губернські ліквідаційні комісії одразу ж посилили діяльність щодо відчуження на користь держави маєтків учасників повстання. Були розроблені положення секвестру (заборони чи обмеження, що їх накладали державні чиновники на право користуватися приватним майном — В.В.). Згідно указу російського Сенату від 4 червня 1831 року (ст. стиль — В.В.) проголошувався акт «всемилостивейшего прощения обывателей», які хотіли б засвідчити добровільно своїм підписом покаяння і дати обіцянку про «непоколебимую впредь верность». Оскільки репресії російського самодержавства були спрямовані насамперед на знищення опору дрібної шляхти, то за указом Миколи І «О разборе шляхты в западных губерниях и об устройстве сего рода людей» від 19 жовтня 1831 року (ст. стиль — В.В.) частина шляхти переводилася в нові соціальні стани — однодворці та громадяни, перестаючи таким чином вважатися дворянами.

Введенням вживання у судочинстві і в освітніх закладах російської мови як обов’язкової державної також суттєво обмежувався польський вплив на місцеві справи. З серпня 1831 року було закрито практично всі польські школи на Волині разом із відомим ліцеєм у м. Кременець; були конфісковані католицькі монастирі, а Почаївський, що був уніатським, передано Руській православній церкві. Згідно імператорських указів від 15 квітня і 4 грудня 1840 року (ст. стиль — В.В.), прийнятих на вимогу нового генерал-губернатора Дмитра Гавриловича Бібікова (1792-1870), на посади засідателів у повітові суди призначалися відставні офіцери російської армії. На меті малося сформувати місцевий бюрократичний апарат із чиновників російського походження. Продовжувалася ревізія польської шляхти з метою створення лояльного до самодержавства прошарку, який передбачалося асимілювати через військову і цивільну службу; нелояльна шляхта не допускалася до участі в місцевому управлінні. Впродовж чотирьох років створена в січні 1840 року Центральна ревізійна комісія для розгляду діяльності дворянських губернських зібрань на підставі своїх рішень скасувала належність до дворянства 81 тисячі шляхтичів, статус яких понизився до рівня податного стану.

Поразка Листопадового повстання не означала кінець польського національно-визвольного руху на Правобережній Україні. В червні 1835 року на Волинь нелегально прибув учасник згаданого повстання Шимон Конарський (1808—1839). Перебуваючи в еміграції у Франції, він був одним із засновників організації «Молода Польща» та видавав часопис «Північ», який пропагував ідеї революційного союзу слов’янських народів на чолі з демократичною Польщею задля ліквідації самодержавних режимів в Австрії, Прусії та Росії та утворення спільної слов’янської республіки. На території Волині Ш. Конарський заснував мережу таємного товариства «Співдружність польського народу», яке встановили зв’язки із товариством «Віра, надія, любов», створеного учасником повстання Каспером Мошковським (?—?), який у свій час воював проти російських військ у складі корпусу генерала Дверницького, за що відданий до суду а потім амністований за станом здоров’я. Він мешкав на той час у Житомирі. До таємного товариства належали офіцери російської армії польської національності, викладачі і вчителі, лікарі, студенти і гімназисти, навіть жінки. Влітку 1836 року обидві організації об’єдналися і почали готувати повстання. Члени об’єднаного товариства вербували нових спільників, шукали і переховували зброю, підготували і розповсюдили інструкцію-посібник «Про можливість і користь партизанської війни.» Шимон Конарський та його спільники усвідомлювали залучення до визвольної боротьби селянства, проте скасування кріпацтва вони пов’язували із доброю волею самих поміщиків. Віддаючи шану декабристам, Ш.Конарський, звертаючись до своїх однодумців, писав: «Хіба ви думаєте, що мученицька кров Рилєєвих, Муравйових і Пєстелів упала на каміння? Воістину ні! Незабаром юна Росія пробудиться, заграє гімн свободи!»

У Новоград-Волинському повіті був утворений учасниками нелегального товариства так званий «обводовий збір», керівники якого проводили підготовку до тривалої партизанської війни, готували і ховали зброю та необхідні припаси, розповсюджували агітаційну літературу, налагоджували зв’язки з іншими організаціями.

Невдовзі властям стало відомо про діяльність Товариства. У лютому 1838 року під час перебування у Вільно було заарештовано Ш. Конарського, а потім і решту членів організації. У відповідності до «Алфавітного переліку осіб, причетних до справи про таємні товариства в губерніях Київській. Волинській і Подільській», в організації нараховувалося 146 учасників. Шимон Конарський за вироком військового суду був у 1839 році розстріляний, 37 осіб засуджено до каторжних робіт у Сибіру, 40 віддано у солдати, ще 40 вислано на поселення у віддалені губернії, 31 особа залишилася під гласним наглядом поліції. В центральні губернії було також вислано 9 жінок, учасників таємного товариства. Його члени, студенти Київського університету, були виключені із списків навчального закладу, а з січня по вересень 1839 року заняття у ньому взагалі не проводилися. До студентів університету, членів нелегального Товариства, належав і колишній випускник Житомирської гімназії Едмунд Порчинський із села Любомирки Новоград-Волинського повіту, близькі родичі якого брали участь у Листопадовому повстанні.

Великого значення з метою послаблення польського впливу на суспільне життя місцевого населення відводилося властями всебічному посиленню ролі державної Руської православної церкви на території Волині і Поділля, витісненню католицизму і підкорення Московській патріархії залишків українського православ’я. У 1832 на території Правобережної України було скасовано уніатський чернечий орден отців-василіан, що діяв також у місті Новограді-Волинському та на території однойменного повіту, деяких ченців ордену заслано до Сибіру. Під тиском політичних обставин 21 уніатський священик разом із ієрархами церкви А.Зубком (?—?), В.Лужинським (?—?) та Й.Семашком (?—?) звернулися від імені 2,5 мільйонів віруючих-уніатів до царського уряду із заявою про перехід до православ’я. Проти виступив лише уніатський митрополит Й.Булгак (?—?). Коли ж у 1838 році він помер, його посада не була заміщена внаслідок заборони обирати нового митрополита, а в 1839 році уніатська церква на Правобережжі України під гаслом «акту злуки» була остаточно приєднана до Руської православної церкви. Лише на Волині кількість приєднаних сягала ста тисяч осіб. Були у той час повністю ліквідовані рештки уніатських общин і на території Новоград-Волинського повіту.