Волинь і Звягельщина під час війни 1812 року з наполеонівською Францією.

Волинь на початку ХІХ століття продовжувалася залишатися місцем розташування значних військових сил царської імперії. Так, у місті Луцьку з лютого по травень 1812 року знаходився штаб 2-ї Західної російської армії під командуванням генерала Петра Івановича Багратіона (1765–1812), видатного полководця суворовської школи. В Житомирі та в інших містах губернії, зокрема у Новограді-Волинському, також розміщувалися військові гарнізони. Згодом 2-у армію перевели у Південну Литву, а на її місце прибула 3-я російська армія у кількості 45-48 тисяч чоловік під командуванням генерала Олександра Петровича Тормасова (1752–1819), покликана у майбутній війні прикрити від наполеонівських військ Волинь і Київський напрямок.

Головними причинами нападу Наполеона на Росію були насамперед економічні. Росія для наполеонівської Франції являла великий інтерес завдяки значним людським і матеріальним ресурсам. Великі території царської імперії були ще мало досліджені і вважалися ласим шматочком для підкорення з боку молодої французької промислової буржуазії та військової знаті. Використовуючи вражаючі результати воєнних перемог Наполеона в Європі і беручи до уваги загарбницьку політику царизму, спрямовану на поневолення народів Польщі і Прибалтики, правлячі кола Франції були впевнені у швидкій перемозі.

12 червня (24 червня за старим стилем – В.В.) 1812 року французька армія таємно переправилася через річку Неман. Перейшовши без оголошення війни кордон Російської імперії, вона рушила на Москву. Частина її військ (австрійський корпус під командуванням генерала Шварценберга), ведучи бої із 3-ю російською армією, захопила Західну частину Волинської губернії, зокрема Володимирський, Ковельський, Любомльський і частину Луцького повітів. Місцеві міщани і селяни зазнавали всіляких утисків від окупантів, їх садиби були пограбовані. В одному із своїх листів у штаб діючої армії генерал О.Тормасов таким чином охарактеризував ситуацію, що склалася на окупованих територіях краю: «Край цей переходом австрійських та саксонських військ зовсім пограбований, скрізь пустка; жителі...сховались у лісах та болотах, де перебуваючи, перетинають сполучення між військами, нападають на транспорти та партії, хапають кур’єрів»

На Волині вторгнення наполеонівських військ більша частина заможної шляхти зустріла з надією на можливе відродження як самостійної держави Речі Посполитої і повернення у її лоно усього краю. Частина шляхтичів із дворовими людьми, відповідаючи на заклик волинського шляхтича Чайковського (?–?), рушила таємними стежками на допомогу наполеонівським військам, у складі яких був цілий польський корпус під командуванням генералів Юзефа Понятовського (1763–1813), маршала Франції з 1813 року, племінника короля Станіслава Августа і Яна Генрика Домбровського (1755–1818), колишнього учасника повстання 1794 року. Французьке вторгнення вітала частина польського духовенства і залежні від нього миряни, сподіваючись на те, що на Волині католицька церква знову займе панівне становище. Натомість окремі православні установи і клірики тікали з повітів, аж земля за ними гула. Так, накивали п’ятами Корецький протоієрей Гаврило Симонович та православний священик із Повчино Дмитро Яворський із сім’ями. Аж у Молдавію утекла жіноча братія Корецького монастиря, прихопивши із собою 1202 руб. 16 копійок сріблом і 1150 руб. 91 коп. асигнаціями, причому в монастирі «божі сестри» покинули престарілих черницю Марфу, ризничну Параскеву і кухарку Марію Суховську.

Однак більшість корінного населення Волині поставилися до війни із наполеонівським нашестям як до своєї кревної справи. Як справедливо відзначалося у часописі «Волынские епархиальные ведомости», «Если можно было рассчитывать на поддержку Волыни, то только со стороны той части ее населения, которая хотя и не выдавалась своему общественному подчинению, но была сильна именно сознанием необходимости действовать теперь заодно с Великой Россией…»9 До армії та в партизанські загони йшли українські селяни, міщани і козаки, сподіваючись у майбутньому покращення долі або звільнення від кріпацтва. Частина дрібної і малопомістної шляхти також воювала у складі російської армії. За чотири місяці лише волинські партизани вбили, поранили та полонили тисячі ворожих солдатів і офіцерів, знищили чимало обозів із продовольством, фуражем та військовим спорядженням, заволоділи великою кількістю різної зброї.

Хід воєнної кампанії 1812 року показав, що з боку Наполеона війна носила відвертий загарбницький характер і здійснювалася різноплемінною армією, бойові і моральні якості якої були іншими, аніж у період французької революції. Для Росії війна стала національно-визвольною, яка поставила по одну сторону супротиву ворогу як панівні, так і експлуатовані класи: адже йшлося про майбутнє існування східнослов’янських народів, їх православної віри та права на самобутність. Тому в Росії проти загарбників піднявся весь православний народ, всюди панував дух справжнього патріотизму.

Так, проявом національно-визвольного характеру війни 1812 року в Російській імперії стало формування народного ополчення. Незважаючи на те, що опубліковані царем Олександром І два маніфести від 18 і 30 липня 1812 року про створення народного ополчення були адресовані насамперед дворянству, вони знайшли широкий відгук серед селян, ремісників та інтелігенції не тільки центральної частини Росії, але й Правобережної України. Зокрема, за короткий час майже 30 тисяч ратників земського ополчення, серед яких чимало представників місцевого населення, було розквартировано у містах Житомирі, Новограді-Волинському, Овручі на інших населених пунктах Волинської губернії, де вони прискорено проходили військову підготовку. На території Новоград-Волинського повіту, як і по всій губернії, відбирали до діючої армії коней, волів, ладили вози і упряж, збирали продовольство. В самому місті та в селі Чижівці на місцевих чавуноливарних заводах було організовано лиття легких гармат, мортир і виготовлення до них ядер.

Багато організаторської роботи провели Волинський цивільний губернатор, таємний радник і сенатор Михайло Іванович Кумбурлєй (?–?), Волинський віце-губернатор, колезький радник Олександр Дмитрович Хрущов (?–?), губернський маршалок граф Вацлав Ганський (?–?), які опікувалися губернським рекрутським комітетом. Єпископ Волинський Даниїл (?–?) допомагав місцевим властям, збираючи на війну пожертви.

Серед рекрутів, які в 1914 році брали участь у війні з Наполеоном, архівні документи доносять імена Федора Павловича Захарчука, 20 років, із с. Мар’янин, Григорія Андрійовича Остапчука, 20 років, із села Жолобного, Юхима Афанасійовича Харченка, 18 років, із с.Чорниці, Івана Омеляновича Бобира і Григорія Івановича В’юна із с.Гульськ, Івана Федоровича Грицюка, 20 років, з містечка Баранівки, а також жителів міста Новограда-Волинського Стефанія Максимовича Бондарчука, 30 років, Данила Петровича Лукомського, 18 років, Войцеха Жлобинського, 18 років, Франца Уса, 28 років, Кіндрата Івановича Лукомського, 28 років, Францішка Степановича Міньковського, 22 років.

Влітку 1812 року із жителів Правобережної України було сформовано чотири кінні полки, у яких знайшлося місце і для волинян. Полки влилися в 3-ю російську армію, яка після кількісного зміцнення за рахунок перекинутих із турецького фронту військ адмірала Павла Васильовича Чичагова (1767–1849), у жовтні місяці під його командуванням перейшла в наступ. Наполеонівські війська були розбиті в районі Устилуг–Володимир-Волинський, а їх рештки поспішно відступили на територію Польщі. Армія П.В.Чичагова брала участь у вигнанні наполеонівських військ з території Російської імперії і в остаточному їх знищенні в районах Мінська, Борисова (під час переправи через річку Березина), Гродно.

Сміливо діяв особовий склад Волинського уланського полку. За спогадами героя війни, відомого партизана і літератора, відважного полковника (згодом генерал–лейтенанта) Дениса Васильовича Давидова (1784-1839) серед його бойових побратимів, яких він цінував, – підполковник (згодом генерал-майор) Волинського уланського полку Степан Семенович Храповицький (?-?).

Активним учасником визвольної війни з Наполеоном був власник Ново-Звягельського маєтку генерал Ф.П.Уваров (1773–1824). У «Щоденнику партизанських дій 1812 року» Дениса Давидова неодноразово згадується його ім’я. Зокрема, стосовно боїв під Вязьмою записано таке: «...Князь (Кутузов – В.В.), 21-го находился близ Вязьми… Он выслал к этому городу гвардейскую кавалерию с генерал-адъютантом Уваровым…Федор Петрович Уваров, отличавшийся рыцарским благородством и мужеством, пользовался всегда полным благоволением государя (Олександра І – В.В.), которому не раз говаривал: «выслушайте, ваше величество, со вниманием все то, что я вам скажу; это принадлежит не мне, а людям, несравненно меня умнейшим».

Сформований на базі Житомирського, Звягельського, Київського і Радомисльського повітів, Житомирський полк брав активну участь у Бородінській битві, захищаючи Курганну батарею, відому як редут Раєвського (Раєвський Микола Миколайович (1771–1829) – генерал, під час Вітчизняної війни 1812 року командував корпусом, вирізнявся особистою мужністю і хоробрістю, співчував ідеям декабристів – В.В.) У фондах Московського військово-історичного музею «Бородінська панорама» зберігається список офіцерів, унтер-офіцерів і рядових цього полку, удостоєних нагород за виявлені військову доблесть і мужність під час битви.

Головнокомандувач російською армією М.І.Кутузов, який зустрів початок нападу у своєму маєтку в Горошках (нині Володарськ-Волинський), після поразки Наполеона 1812 року звернувся до солдатів, офіцерів, генералів Російської армії, партизанів і ополченців. У своєму зверненні видатний російський полководець писав: «Каждый из вас есть спаситель Отечества. Россия приветствует вас сим именем. Стремительное преследование неприятеля и необыкновенные труды, предъятые вами в сем быстром походе, изумляют все народы и приносят вам бессмертную славу».

Ці слова беззастережно стосуються тих жителів міста Новограда-Волинського і повіту, хто в історичному 1812 році брав участь у боротьбі із наполеонівським нашестям.