Повстання під проводом Тадеуша Косцюшка (Костюшка).

 


Переважна більшість патріотично налаштованої дрібної та середньої шляхти вважала Правобережну Україну, у тому числі і Волинь, споконвічними польськими землями і не хотіла миритися із присутністю тут Росії внаслідок другого (1793 р.) поділу Польщі. Відповідно царський уряд поставив собі за мету підірвати вплив шляхти і католицизму, зокрема, греко-католицької церкви, на корінне населення Волині, підкоривши його історичні духовно-культурні засади державній Руській правосланій церкві, а згодом ліквідувати шляхту як панівний клас і основних землевласників краю. Царизм прагнув із часом асимілювати польську і українську еліти, а також всіма доступними засобами насадити російський елемент.

 

Наслідки такого протиборства не забарилися. Наприкінці зими 1994 року розпочалося широке повстання у Польщі під проводом генералів Яна Генрика Домбровського (1755-1818), Антонія Юзефа Мадалінського (1739-1805) та інших керівників повстання; всіх повсталих об’єднав великий польський патріот, військовий і державний діяч Тадеуш Анджей Косцюшко (Костюшко: 1746-1817).

 

6 квітня повстала Варшава, а 12 квітня Вільно. Російські гарнізони, що стояли у цих містах, були розбиті повстанцями, які перенесли свої військові дії на Правобережну Україну. Відомий шляхтич Ян Охоцький (? — ?) та його агенти проводили на Волині агітаційну роботу, збирали кошти, зброю і військове спорядження на потреби повстання. Окремі звягельські шляхтичі разом із слугами і селянами-католиками взяли також активну участь у цьому повстанні. Серед бунтівних багатих магнатів, які мали численні маєтки та промислові підприємства на теренах Звягельщини, слід назвати графів Браніцьких, Потоцьких Чарторийських, Яблоновських. Проти бунтівників царська влада змушена була знову послати популярного серед офіцерів і «нижніх чинів» російської армії бойового генерала О.В.Суворова.

 

Відомий російський генерал з підпорядкованими йому військами у третій декаді серпня пройшов по території Волині від Острога до Ковеля, роззброюючи дорогою ненадійні польські військові формування та повстанців, встановлюючи у містах гарнізони російської армії. Невеликий загін російських солдатів під командуванням офіцера був посланий ним також у місто Звягель. Заскочений завдяки воєнному таланту Суворова зненацька польський гарнізон у містечку Кобрин (нині центр однойменного району Брестської області Білорусі) здався майже без єдиного пострілу. У вересні-жовтні війська Суворова провели ряд вдалих військових операцій проти повсталих, внаслідок чого ті зазнали жорстоких поразок. 28 жовтня Суворовим була взята Прага, передмістя Варшави, що вирішило долю польської столиці. Тадеуш Косцюшко був узятий у полон.

 

Перемога над польськими повстанцями принесла бойовому російському генералові фельдмаршальський жезл, нові землі та тисячі душ кріпаків на території колишньої Польщі. Значних земельних наділів на території Правобережної України удостоїлися інші російські генерали — соратники Суворова, учасники придушення польського повстання: майбутній генерал-аншеф Вільгельм Христофорович Дерфельден (1735-1819), майбутній генерал-фельдмаршал і Київський генерал-губернатор граф Іван Петрович Салтиков (1730-1805), а генерал М.І.Кутузов, якому особисто симпатизувала російська імператриця, отримав у володіння землі і маєтності в містечку Горошки (нині Володарськ-Волинський), яке називалося з 1912 по 1917 рр. Кутузово.

 

Наслідком поразки повстання став третій (1795 р.) і остаточний поділ Польщі, після чого вона припинила державне існування. Під владою Росії опинилися переважно землі з непольським етнічним населенням, але основну масу великих землевласників становили польська шляхта і магнати. Польський національно-визвольний рух на Правобережній Україні, і зокрема на Волині, перейшов у глибоке підпілля. Керівництво рухом здійснювалося із Франції емігрантськими колами, які розробляли плани відновлення незалежності Польщі як держави за допомогою французького уряду. У Франції розпочалося створення польських легіонів, що воювали на боці Наполеона І Бонапарта (1769-1821) в Іспанії, Італії та на острові Гаїті. Проголошене Францією після розгрому 1807 року Прусії на частині польських земель «Варшавське князівство» отримало свою Конституцію — так званий «Кодекс Наполеона», згідно з яким запроваджувались громадянська рівність усіх мешканців князівства і особиста свобода селян, що отримали право звільнятися від панщини за викуп і набувати у свою власність землю. Ідеї громадянської рівності і свободи, що проникали на Волинь, знаходили відгук не тільки серед місцевої шляхти, але й серед залежних від неї селян та дворових людей, ремісників і учнівської молоді.

 

Наприкінці ХVIII — на початку ХІХ ст. наш край зазнав суттєвих змін у своєму історичному розвитку, в якому доля та інтереси різних станів корінного українського населення формувалися попервах на польсько-російських протиріччях, а згодом залежали від волі і державницької політики царської адміністрації. Високі керівники місцевих адміністрацій, ставленики самодержавства, задля проведення його колоніальної політики на Волині, опираючись на війська, оточували себе каральними органами, ідеологічними установами та шукали підтримки серед місцевої знаті. Так, у серпні 1796 року було утворено Волинську палату кримінального суду та палату цивільного суду, що частково взяли під контроль роботу магістратів. Формувалася нова місцева поліція, віддана самодержавству. Облаштовувалися і розширювалися в’язниці. Великі пільги і переваги отримала у краї керована із Москви Правлячим синодом Руська православна церква, покликана виконувати в містах і селах роль головного ідеолога та носія офіційної (російської) культури. Разом з тим, дбаючи про «чистоту і канонічність православної віри», імператор Павло І у 1800 році заборонив будівництво храмів на території усієї України в дусі «українського», або «козацького бароко», якому притаманні підкреслена урочистість, поміркована декоративність та спокійність форм, а велів будувати церкви лише у московському синодальному стилі, з куполами у вигляді круглого шатра. Царська влада, маючи за приклади національно-визвольний рух гайдамаків та повстання у кінці ХVІІІ століття на Правобережній Україні польських патріотів, робила все можливе з метою недопущення у майбутньому подібних могутніх виступів, здатних розхитати підвалини існуючого самодержавства.