Селянсько-козацьке повстання «Коліївщина» і рух конфедератів.

 


Обраний шляхтою і католицьким духовенством на Звягельський Римо-католицький костел польський престол король Станіслав — Август Понятовський (1732-1798) вважався фаворитом (і коханцем) російської імператриці Катерини ІІ. Проте для вирішення державних справ в інтересах Польщі у її короля не було ні власних здібностей, ні серйозної підтримки всередині країни, у межах якої проживало чимало православних українців і білорусів, а також лютеран; усіх їх у тій чи іншій мірі пристісняла духовно панівна в Польщі католицька церква. Скориставшись численними скаргами іновірців, російська імператриця і король Прусії Фрідріх ІІ Великий (1712-1786) рішуче вимагали рівності прав іновірців-дисидентів і католиків. Виконуючи побажання вельможних осіб, російський генерал князь Микола Васильович Рєпнін (1734-1801), опираючись на присутні у Польщі десять тисяч російських солдатів, змусив польський сейм прийняти необхідний закон «Про дисидентів», який юридично урівнював у правах католиків з прихильниками інших віросповідань. Тих, хто найбільше протестував, він заарештував і відправив під конвоєм у Росію.

 

Як наслідок таких дій з боку Росії, 29 лютого 1768 року в містечку Бар Кам’янецький (Поділля), на з’їзді польської шляхти Адамом Станіславом (Сігізмундом) Красинським (1714-1800), католицьким єпископом, адвокатом Казімежом Пулавським (1745-1798), який став генералом (він емігрував згодом до Північної Америки, брав участь у війні за її суверенітет і загинув; названий національним героєм США), та іншими відомими захисниками католицизму був утворений союз, спрямований проти рішень польського сейму. Цей союз відомий в історії як «Барська конфедерація». Вона скасувала рішення сейму і оголосила про позбавлення польського короля престолу, оскільки була рішуче налаштована проти його проросійської політики. Створений конфедератами у Барі так званий «Орден кавалерів Святого Хреста» мав програму, яка відзначалася релігійною войовничістю та ортодоксальною нетерпимістю стосовно інших конфесій. Конфедерати почали жорстоко переслідувати православних українців і білорусів Правобережної України, нищили їх духовне і культурне середовище, церкви, руйнували монастирі, знущались над православними священиками.

 

Для боротьби з конфедератами російський уряд послав на Правобережну Україну війська. Серед українського населення поширювалися чутки, що цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту», у якій буцім-то закликала місцеве корінне населення знищувати польську шляхту та разом із росіянами боронити свою віру, традиції і звичаї.

 

Українське селянство і козацтво, опираючись на прадавні етносоціальні цінності, (а такі цінності дуже глибокі, глибшими, за висновком відомого філософа П’єра Тейяра де Шардена, є лише гени), вбачало у польських конфедератах своїх віковічних гнобителів і руйнівників традиційної духовної культури. Тому у відповідь Правобережною Україною у 1768 році прокотилася хвиля повстання українців під керівництвом запорізького козака Максима Залізняка (початок 40-х рр. ХVІІІ ст. — ?) і селянина Семена Неживого (1744 — ?), які були родом із Лівобережної України, та відставного сотника Івана Гонти (?— 1768) (останній був родом із села Росошок на Уманщині, що належало графам Потоцьким.) Повсталі, які називали себе гайдамаками, окрім польської шляхти, винищували євреїв-лихварів, корчмарів та католицьке духовенство, запідозрених у зв’язках із конфедератами. Палали сотні хуторів, сіл та містечок Волині і Поділля, жертвами повстанського руху стали десятки тисяч невинних людей з обох боків. До повстання, відомого у народі як «Коліївщина» (від слова колоти), примкнуло чимало селян і міщан Звягельщини, воно загрожувало перекинутися на Лівобережну Україну. Окрім духовного звільнення з-під преса католицизму, повсталі висували вимоги переділу шляхетної землі і маєтків, шанування їх національної належності і незалежного культурного розвитку.

 

Проте російська цариця, як і всі самодержці, боялася народного повстання більше, аніж руху конфедератів, а тому проявила з польською шляхтою кастову солідарність: послані в Україну для боротьби з конфедератами додаткові російські війська під командуванням генерал-аншефа Петра Кречєтнікова допомогли польському королю придушити гайдамацьке повстання. Максим Залізняк та Іван Гонта із своїми людьми були по-зрадницьки захоплені підрозділом російської армії полковника Гур’єва (? — ?). Семен Неживий під час мирних перемовин був також підступно заарештований командиром російського прикордонного гусарського полку полковником Чорбою (? — ?), а його загін знищений під час опору російським військам. Івана Гонту як підданого Польщі було видано полякам, які стратили його після жорстоких катувань поблизу міста Могилів-Подільський. Максима Залізняка та Семена Неживого покарано привселюдно батогами і відправлено на каторгу у Нерчинські копальні.

 

Правобережна Україна і більша частина Білорусії вкрилися шибенецями та палями, на яких висіли учасники народного повстання. Серед них були також міщани і селяни Звягеля та довколишніх сіл. Збереглися прізвища тих місцевих повстанців, яких було піддано різним покаранням: Антонюк, Бабій, Бандура, Буковський, Вознюк, Войтківський, Голуб, Груша, Деркач, Дідух, Євтушенко, Євтушок, Жабровець, Жук, Журавель, Змієвський, Данильчук, Ковальчук, Кучер, Мосійчук, Пастушенко, Поліщук, Рибак, Сальчук, Степанюк, Хвіст, Швець, Шило, Юрчук, Янчук та інші.

 

Владою сформовані спеціальні команди карателів, які шукали повстанців, арештовували їх і привозили до Житомира на суд військової комісії, яку очолювали київський воєвода Юзеф Стемпковський (?— ?) та житомирський суддя Дубровський. (? — ?). Щотижня десятки захоплених гайдамаків, а також повсталих селян і міщан, які приєдналися до повстання, екзекутори привозили у містечко Кодню поблизу Житомира, де піддавали жорстоким тортурам, а потім багатьох із них привселюдно страчували. Кожному десятому учаснику повстання робили «пам’ятний знак» на тілі, себто відрубували праву руку і ліву ногу. Населенню суворо заборонялося турбуватися про помічених таким знаком людей, а тому багато із них загинуло невдовзі від втрати крові чи голодної смерті. Всього ж у Кодні було страчено близько трьох тисяч повсталих козаків, селян і міщан. Від тих страшних часів пішло чимало народних висловів і побажань, які довго побутували і на Звягельщині: «Щоб тебе свята Кодня та не минула!», «Щоб тебе на Кодні стяли» (відрубали голову — В.В) тощо.

 

Після придушення селянсько-козацького повстання 1768 року анархія і безладдя, що роздирали Польщу, досягли свого апогею. Серед конфедератів не було єдності, зріла недовіра один до одного. Росія, війська якої допомогли придушити повстання, вимагала відповідної компенсації у вигляді посилення свого впливу на Правобережжі та територіальних поступок під приводом захисту місцевого православ’я. Загони конфедератів змушені були опиратися російським військам, що розпочали з ними війну і ставали гарнізонами у волинських та подільських містах, де місцева шляхта підтримувала конфедератів. Не стало виключенням у цьому процесі і місто Звягель.

 

Серед військових командирів, які опікувалися російськими військами під час війни з польськими конфедератами, слід назвати видатного російського полководця, майбутнього генералісімуса Олександра Васильовича Суворова (1730-1800). Ця кампанія у Польщі принесла йому звання генерал-майора, а також ордени Святої Анни, Олександра Невського та Георгія Побідоносця 3-го ступеня.

 

Фрагмент карти-схеми Звягеля 1798 року У 1789 році на Волині відбулися масові заворушення, що стали відомі як «Волинська тривога». Це були за своїм характером антифеодальні виступи міщан і селян, що співпали з початком Французької буржуазної революції, відгуки якої докотилися до Волинського краю. Міська біднота Житомира, Звягеля, Луцька та інших міст Волині збирала таємні збори, на яких обиралися депутати на загальнопольську нараду, що мала за прикладом революційної Франції виробити вимоги городян щодо збереженя їх прав і привілеїв. Ці вимоги мали бути пред’явлені згодом сейму, прозваному за свій термін роботи «чотирирічним» (працював з 1788 по 1792 рр.), на якому була зроблена спроба реформування внутрішнього устрою Речі Посполитої. Проте в роботі цього сейму була не зацікавлена Росія, тому вона таємно підтримувала рух на захист православного населення Правобережної України.

 

Духовними натхненниками цього руху стали православні ієрархи, бродячі монахи та російські купці. Так, Слуцький архимандрит і водночас єпископ православної єпархії на Правобережній Україні Віктор Садковський (17? — 17?/18?) під час відвідування православних храмів у дорученій йому єпархії відверто підбурював православних селян і міщан проти польської шляхти, місцевих властей і католицької церкви. Польський уряд видав наказ про арешт Садковського та видворення за межі території Польщі бродячих православних монахів і купців. Проте на Волині все ж відбулися спонтанні виступи селян і ремісників. В окремих селах, таких як село Невіркове (нині Рівненська область), повстало сотні селян і дворових людей, які вбили жорстокого поміщика, його охорону та розграбували його маєток. Була послана державна озброєна варта; повсталих селян заарештували і понад тридцять із них привселюдно покарали на смерть.

 

Перелякана шляхта почала готуватися до самооборони, проводячи мобілізацію і створюючи озброєні загони місцевої міліції. До неї записувалися, окрім шляхти, відставні офіцери, солдати і навіть євреї-міщани, які потерпали внаслідок повстання. Такий загін було створено і в м.Звягель та у деяких великих довколишніх містечках. Лише ціною великих зусиль польській шляхті укупі з католицькою церквою та урядовими військами вдалося попередити черговий великий виступ міської бідноти і селян у краї.