За час Незалежності
України багато “націонал-налаштованих” авторів намагаються знов міфологізувати
історію власної країни, легендіровати і навіть демонізувати ії. Виникає таке
враження, що цим авторам 75 років радянської міфології і містифікацій було
замало. Переважаючим для них став суто тенденційний (тобто пристрасний або
упереджений, необ’єктивний) підхід і профанація (неуцьке перекручування)
власної історії.
Навколо дійсно жахливої правди про ті ж голодомор, масові репресації, війну – ці автори “наклали” стільки ідеологічного гною, що де взяти зараз стільки “асенізаторів”?
У чому суспільна небезпека такого підходу? Є три аспекти.
Перший аспект – то відповідь на питання «навіщо пересічному мешканцю читати історію?». Це запитання і відповідь на нього зробив ще М.М. Карамзін,
відомий історик-державник:
«Она мирит его с несовершенством видимого порядка вещей , как с обыкновенным явлением во всех веках; утешает в
государственных бедствиях , свидетельствуя, что и прежде бывало подобные, бывали ещё ужаснейшие и ничего… ».
Другий аспект – про нього чітко наголосив наш видатний земляк, не тільки Голова Верховної Ради України, але й академік Національної академії наук України, доктор історичних наук, В.М.Литвин, який публічно закликав оставити історію історикам, не будоражити народ. А тім політикам, які виступають на історичні теми – “зв’язати ззаду руки і запхати кляпа до роту”. Добавимо тільки, що й історики повинні займатись саме дослідженнями а не однім з родів літератури і робити це спокійно, зважено, всебічно, відповідально і професійно, не робити історико-політичних істерик у ЗМІ.
Третій аспект – хіба можливо виховати справжнього патріота своєї Незалежної Батьківщини у вічному істеричному жалю за ії історичне минуле та і роблячи при цьому підміну справжніх цінностей на сфальшовані?
У чому причини створення нового ідеологічного “фронту”? Основних дві.
Перша – не нова. З якою метою була створена у 1846 р. «Комисия, созданная для разбора древних актов», у якій у той час працював молодий Т.Г. Шевченко?
«Цель учреждения заключается в том, чтоб Комисия могла найти и напечатать такие акты и
документы, которые б фактически доказали, в опровержении польского
образа воззрения, что край всегда был русским и православным, что поляки,
владея им, грабили и тиранили народонаселение. Убеждения эти важны по влиянию
на юношество, которое уже не будет увлекаться искаженными польскими сказаннями»
(із доповіді Київського, Волинського і Подільського губернатора Бібікова государю-імператору від 16.01.1847 р.).
Зробить просту заміну слів “руський” на “український” а польській” на “російський і отримуємо сучасну українську
практику. А правда де?
Друга причина. Врешті-решт “річка” з назвою “український націонал-патріотизм” витікає з того ж самого ідеологічного “болота”, що і ”річки” з назвами “німецький націонал-соціалізм” та “італійський фашизм”. Українська “річка” тече “геть самостійно”, хоча і в новому, “демократичному” руслі, але з “старицями”, у тому ж напрямку і з того ж “болота”, що і згадані. Живлять це “болото” три джерела: авторитаризм, тоталітаризм і ксенофобія, тобто зверхність і нетерпимисть до всього чужого, в першу чергу по відношенню до інших націй. “Пити” цю брудну, коричного кольору, отруєну міазмами “болота” “воду”, ми б не рекомендували.
Взагалі патріот (грець. – земляк, співвітчизник) – це людина, яка любить свою Батьківщину і ії народ, відчуває себе відповідальним за ії долю, служить ії інтересам. За Конституцію України – ії народ – усі громадяни України. До чого усі ці “націонал...”. По-перше, це врешті-решт анті конституційно, по-друге - якщо людини патріот України, то вона такі патріот, якщо вона свідома, так таки вона свідома. У видатного патріота, борця за незалежність Америки і Польщі Тадеуша Косцюшко (Тадея Кастюшка) – батько білорус, а мати – українка.
До чого усі ці “націонал...”. Зрозуміло, що одна нація домагається своїх преференції серед інших націй. Хто б не хотів? Але мова їде про соборність держави, і держава ця – Україна.
Дуже повчальною є перша “бандерівська” конституція. В ній наш земляк з Житомира відразу задекларував про те, що Україна є авторитарною, тоталітарною державою, на чолі якої стоїть вождь (читай – фірер). Вождь відповідає тільки перед Богом, історію і власним сумлінням, є і про мононаціональність майбутній держави. Відразу думка – де народ України, демократія де? Кажуть, таки були часи... Ні, час тут не до чого. У нас просто в першу чергу, як думали, так і думають - як стати гетьманом. Реальна турбота про народ, як завжди, – залишається великою проблемою...
Все інше - просто український рімейк за мотивами байки дідуся Крилова, щось на кшталт “Вічно потерпіла націонал-патріотично налаштована українська собака Маська, яку кляті москалі перетворили на Моську, націонал-свідомо і патріотично лає на дохлого імперського слона”. Мораль цій байці загальновідома, та і “слон” вже 20 років як помер.
“Цікавою” є “вовтузня” навколо особи Сталіна, ці постійні намагання, вибачте за вислів, “реанімувати дохлу муху” та ще і з різною метою. Одних – щоб “літала”, інших – щоб як можна урочистій “прихлопнути”, знов “реанімувати” і знов “прихлопнути”. Шановні – труп той “мухи” давно обернувся на прах, а якщо у когось вона і досі “дзинчить у носі” то справа тут зовсім ні в “дохлій мусі” - а у мозках тих, у чому носі вона і досі “дзиґотить”.
З приводу останього згадався один анекдот, як студенти ховали декана – “шість разів на біс закопували”. То теж давно на могилі того декана стоїть півторатонна каменюка, але хтось мабуть і досі не залишає спроб “бісирувати” далі. А голову підіймає не сталінізм, а неонацизм.
Зміна влади, за один крок зупинили введення кримінальної відповідальності вже за антиукраїнську агітацію і пропаганду. Це питання вже стояло на часі у “націонал-патріотичних романтиків”, навіть важливішим за вступ до ЄС. То про яку свободу слова і демократію їде мова?
Взагалі, відмітимо – історія завжди розставляє все на свої місця. Тобто підводить підсумок. Якій підсумок перебування України у складі СРСР, чи були ті жертви і страждання, яки поніс і переніс український народ, особливо у перші 34 роки радянської влади, - у підсумку марними? Звісно ні.
Перебування у складі СРСР закінчилось отриманням Україною у легітимний спосіб, мирним шляхом (!) головного – Незалежності. Було накопичені стільки матеріальних багатств, що і досі, на 21 році Незалежності, іх не можуть до кінця поділити і розікрасти (чи навпаки).
Легітимність і мирний шлях отримання Незалежності були забезпечені як верхівкою правлячою тоді Компартії України, так і в першу чергу саме незупинною ходою мирового історичного процесу, його логікою. Адже минуле століття – епоха розпаду імперій. Як ними почалось, так і закінчилось. Хтось скаже – “ми ж боролись!” – як і коли боролись, тому і напоролись. А час усе розставив на свої місця. З’явилась дійсно реальна можливість – спромоглись і зробили.
Але про деякі міфи.Війна.
Міф перший. Дійсно у
перші місяці війни на заході України масово, в інших регіонах дуже обмежено,
німці були помилково прийняті за “визволителів”. Але швидко з’ясувалось, що це
геть не так. Про справжні наміри німців документи ми вже публікували.
Нам часто-густо розповідають і показують про те, як у червні 1941 р. «хлібом і
сіллю, з радістю, квітами і сльозами» зустрічали нацистів в Західній Україні.
Але, при цьому нам нічого не кажуть про те, що так само у вересні 1939 р.
«хлібом і сіллю, з радістю...сльозами» ті ж самі люди зустрічали... Червону
Армію. Чому? Тому що якщо у 1939 році ентузіазм мас мав національний характер,
то як 1941 – у більшій мірі економічний.
Нас це як раз не дівує – у майже 90 відсотків населення регіону одним махом відняли землю, худобу і засоби виробництва. Звісно вітали будь-яку нову владу. Тобто, не будь прискореної колективізації в Західній Україні, мабуть до кінця війни про ОУН і УПА як більш-менш масове явище на західноукраїнських землях ми навряд щось почули. Приклад – Прибалтика, де лісові брати з’явились лише після війни, з початком колективізації.
Взагалі, демографічно,
у той час Західна Україна – це польсько-єврейські міста і містечка з невеликим
прошарком (до 10%) українського населення – в оточенні українських сіл (звісно,
крім Волині). Чи то євреї у містах радісно вітали німців?
В цьому є і місцевий “колорит”. Один з наших авторів, образно кажучи, 400 сторинок своєї праці ганьбить і лає колгоспи і все, що було з ними пов’язано. А вже на 401 сториці пишіть, які файні хлопці були німці – зберегли таки ті ж колгоспи. Але відновили тільки в Україні, Галичина у той час до ії складу знов не входила... І це була одна з причин виникнення УПА саме у Західній Волині.
Взагалі нас дуже дівує і сучасна західна документалистіка про війну. В них постійно закидають Сталіну захоплення східних польських теренів. Чому саме вони “сором’язливо” мовчать про те, що це у першу чергу саме західноукраїнський терен, захоплений поляками лише за 20 років до того?
Міф другий, місцевий – “Гульська міна”. Майже усі автори прорив німців скрізь Гульськ бачать виключно “через амбразуру” доту Я. Кардаша на Панський горі. То дійсно “міна” під тих “дослідників”. Вони стверджують, що взагалі - даремно захисники білися за ту “кляту” владу, яка їх “фактично кинула на вірну загибель, залишивши одних”. Що вони, серед яких більшість “приписники” з місцевих, вірно зробили – “здались у полон, завдяки чому усі уцілили”, що даремно Сталін “вбухав” мільйони у ту споруду, бо 56 захисників бились всього добу.
Це як у відому анекдоті: “Такої розпусти Париж ще не бачив...”. По-перше, вартість будівництва сусіднього Летичевського Уру з 406 споруд склала 16 623 521 крб., у нашому Урі таких споруд було лише 210. Питання – де один з авторів узяв – “вартість одного доту складала мільйон крб.”? Посилання на архів – то вартість будівництва однієї школи... Фахівці відразу впізнали за описом і споруду і джерело (не вказане автором). Це збудована за індивідуальним проектом споруда у Білорусії(!) а джерело – черговий опус Суворова-Кутузова Різуна. Питання – при чому тут наш УР і хіба це джерело? Давно пора зрозуміти - нові часи, усе змінилось – Бузина (Олесь) давно у Киїєві а в городі – дядько, в тиху від дружини глушить самогон, якщо тільки не на заробітках у Росії.
По-друге і головне. Якщо вірити цім авторам, то, то були не червоноармійці, а якісь справжні переважно українські “спартанці”. Це ж треба – 56 бійців при двох гарматах і восьми станкових кулеметах на цілу добу затримали на напрямку головного удару наступ цілої німецької танкової дивізії (13-ї) з майже 16 тисячами особового складу, більш ніж півтораста танків, півтораста бронетранспортерів, з 190 гарматами і мінометами! Самим авторам не смішно писати за Гульські “Фермопіли”?
Що ж було насправді? Було не одна, а дві “міни”, яки вже два роки перед тім змінили назву на “вогневі групи”. Одна на Панської горі, друга - на городище стародавнього Гольська. Вони були приблизно рівні за вогневою потужністю і чисельністю гарнізону, тільки в другої гармати піднімались “на гору” і стріляли з відкритих вогневих позицій. Було і польове наповнення Гульського ротного підрайону оборони. Воно складалось з підрозділів необстріляного, “з коліс” 722 стрілецького полку 206 стрілецької дивізії і 1-го дивізіону 458 артполку. Тобто, разом, Гульськ обороняли до 1,5 тис. бійців і біля 20 гармат. Але розтягнуті вони були від залізничного мосту аж до Тальків
Чому було таке мале польове наповнення і чому воно все ж було? Було тверде керівництво військами генералом Потаповим і відсутність цього ж у генерала Музиченка. Перший виконав директиву фронту, другий – не зміг. А саме його війська 6-ї, а не 5 армії - повинні були захищати місто і Гульськ, але пробитись не змогли. І це не дивує – ще 29 червня була направлена директива фронту генералу Музиченко про дуже значні недоліки у керуванні військами армії, про відволікання значних сил на ... прикриття штабів.
Але подвиг наших бійців є очевидним – більш ніж на добу вони затримали наступ хоч і не у сто - але в десять разів тільки у людях і за артилерію переважаючого противника, за танки, БТР і підтримку авіації і мови немає. І саме з цієї доби офіційно почалась Київська оборнітельна операція.
На самої Панський горі свого часу ми особисто з школярами із Червоноармійська відкопали перших трьох парламентарів від гарнізону, страчених німцями. У той самий час, поруч, покійний П.П. Шмуневський з курсантами ЖВВУРЕ відкопав останки страченого біля головного входу важкопораненого у ноги ком. кульроти ст. лейтенанта Чернявського. На початку нульових років останки ще одного воїна ми знайшли у тамбурі того ж входу. На жаль не вдалось знайти останки страченого там саме політрука роти Макарова (прокурора міста), виданого одним з “приписників”. Під самою Панською горою біля першій же хати ми знайшли останки ще шестьох.
За кількістю перепоховань і перепохованих (більше сотні воїнів) Гульськ, якщо може і не “переплюнув” Федорівку, то має “рівний рахунок”. Два воїна були перепоховані навіть на Батьківщині, у Казахстані і у Кіровський області Росії. Ось так “усі здались у полон і внаслідок цього ніхто не загинув і не був поранений” – тобто “слава німцям – переможцям”
Що до “залишили на одинці на вірну загибель”. Відразу після прориву командування 5 армії організувало ряд контратак, яки з підходом головних сил армії переросли у контрнаступ. Вже 8 липня, у ході другої контратаки знов прибулому, тобто необстріляному батальйону Т-34 з 86 танкового полку майбутнього Героя Радянського Союзу капітана В.М. Горєлова вдалось збити німців у Броників з шосе і у ході переслідування вирватися у Гульськ. Але на жаль, на околицях села вони попали у протитанкову засідку і втратив 14 танків - змушені були відійти, врятувавши з підбитих вісім машин. Крім того командуючий фронтом генерал Кирпонос направив на знищення переправи майже усю фронтову авіацію.
Більш-менш повна картина боїв у нашому батальйонному районі оборони за наявними у розпорядженні на той час матеріалами була наведена ще 2007 р. М.О. Короленко у газеті “Звягель-інформ”. Ця стаття з джерельною базою була надрукована і в матеріалах нашої тогорічної конференції. Але вона не влаштувала інших авторів, бо будучи історично вірною, вона не була “вірною” в ідеологічному плані. Дійсно, як таке можна було написати – радянські воїни панічно не бігли з “повними від жаху штанцями” і не здавались у полон - вони таки чомусь упорна опирались і чомусь, ще на додаток, робили це на терені нашого міста і району? Ґвалт.
За минувши чотири роки, за нашим проханням і списком, Л.Г. Когану вдалось відшукати у Німеччині німецькі документи і спогади щодо боїв на Звягольщіні, а по 25 мотопіхотної дивізії і опублікувати (з нашою суто технічної допомоги) дуже цікаві і важливі матеріали. Що до інших – сказались недостатність його військових знань і труднощі військового перекладу, але він давним-давно розмістив свій варіант перекладу і оригінал на нашому сайті.
Тобто, мало мати матеріали - треба розібратись в них, ще щось в них побачити і реалізувати. Це є завжди є проблемою навіть і усіх спецслужб.
Так з’ясувалась картина бою у районі другої вогневої групи, на городищі. Німці вирішили “як завжди з нальоту” захопити залізничний міст, викотили на берег плавзасоби, вийшов з ними десант. І тут зненацька вдарила наша артилерія – усі плавзасоби були розбиті вщент, поліг і десант, “усі, хто був на березі, загинули”. З'ясувалось ще декілька дуже цікавих деталей до картини бою, які демонструють його бойову напругу, деякі моменти від слідкувати деколи майже погодинно.
В цілому німці досить високо оцінили стійкість і упорний опір наших військ у боях на Звягольщіні, у т.ч. і у Гульську. Це можна побачити у щоденниках і по нагородженням. Так майбутній кавалер Золотого Німецького хреста, капітан Альберт Брукс, за мужність і рішучість під час другої(!) спроби захоплення залізничного мосту у Гульську, де був поранений в руку – отримав аж Рицарський хрест.
Були нагородженні і з нашого боку – орден Леніна посмертно отримав німець з Наддніпрянщини П.П. Цернікель, два навідника отримали ордени Бойового Червоного прапору, зам. політрука Абрам кін за деблокування Дотів отримав орден Червоної Зірки. Усі вони з 5-ї протитанкової артбригади, сформованої у нашому місті у травні 1941 р.
Затятий опір наших бійців викликав не меншу затятість німецьких солдат, як то кажуть “найшла коса на каміння”. Але у підсумку, з підходом до полю бою німецьких піхотних корпусів - сили виявились дуже не рівними. Але 5-а армія ще до 17 липня на Звягольщіні і до 21 серпня вела бої поруч, у 40-100 км, за більш сучасний Коростенський УР, не давав ворогу розгорнути головні сили для наступу на Київ. Ось така історична, але “ідеологічно невірна”, правда. Хоча чого тут більше, ідеології чи простого незнання, некомпетентності - часом трудно розрізнити.
Міф третій – про холокост на наших теренах. Нам вже доводилось писати на цю тему, що добавити? Чому це викликало таку несподівану реакцію цих авторів? З точку зору “націонал-свідомості” як це так – повезло, голодомору, масових розстрілів під час Великого терору у місті не було, а холокост був. Тобто мало того, що євреям знов “повезло” а тут ще з’ясовується, що перед вступом до ЄС пологається і українцям за той холокост публічно вибачитесь! Як казав покійний В.С. Черномирдін: “У кого що свербить, то хай то і чухає”. Якщо когось дійсно інтересує ця тема, може для початку звернутись через Інтернет до Празького воєнного архіву і за певну платню – отримати відповідні копії документів штабу рейхсфюрера СС і 1 мотопіхотної бригади СС. Таким же чином можна отримати у Бундесархіві Бундесверу (ВАВ) копії документів нашої фельдкомендатури, якщо звісно знаєш ії номер.
Взагалі, для нас дуже дивним виглядає, коли за джерела піклується такий автор як В.В.Вітренко, у якого в його розділі історії міста, тобто там де вони обов’язкові, на 125 сторинок – не вказано жодного джерела і що? Отож “хлопці”, це ж треба - кому ще прийде у голову назвати власну фальсифікацію, а фактично спробу дифамації ... “Як створюються фальсифікації і міфи”?
Але і ще один скрашений атеїст назвав статтю “Про боже і небоже”? А взагалі – що то за дурня – друкувати у газеті список використаних джерел?
Міф четвертий – про військовополонених і репресованих. Здасться – який зв’язок? Деякі автори намагаються “впарити” усім, що поховання у нашому міському паркі військовополонених – “насправді” масові поховання репресованих 1937-38 рр. Буцімто у Вінниці у 1943 р. у міському парку німці такі поховання знайшли так і у нас таке повинно бути, у парку. Про Бузину у Киїєві ми вже казали виші. Як можна не знати елементарних речей?
Звісно, згідно до спецінструкції ГУДБ НКВС проводилась конспірація розстрілів і місць поховань. Але головна мета той конспірації була інша -- «в інтересах слідства» - щоб так звані «спільники» “не могли перекласти свою вину на вже страченого та вигороджувати живих”. Саме тому слідчий апарат був зосереджений тільки у обласних центрах і саме тому саме в обласних центрах проводились усі страти (за рідкім винятком).
Питання - коли це наше місто було, як Винниця чи Житомир – обласним центром? Обидва відомих у нашому місті розстріли (3 - терен РВ НКВС + 25, нині терен КЕЧ) проводили спеціальні слідче-оперативні групи облуправління НКВС. Усі інші репресовані – страчені і поховані у Житомирі, поховання іх давним-давно відомі.
І знов “у городі дядько...”. “Як це так, на Західної Україні перед приходом німців стратили всіх політичних в’язнів, то “звісно” і у нас таких стратили теж”. Шановні “дослідники” – по-перше – ми не Західна Україна, по-друге - звідки у нашої в’язниці взялись політичні в’язні? Одні кримінальники, “господарники” і “побутовики”, політичних, “в інтересах слідства” для конспірації “слідче-оперативних заходів” до етапу, в основному, тримали у шести камерах попереднього ув’язнення у підвалі РВ НКВС (вони чудово збереглись до наших часів).
Куди дійсно зникли у липні 1941 р. в’язні з нашої тюрми? Відповідь на це питання давним-давно знайшов наш колега-пошуковець з Овруча Я.Я. Грищуком. З в’язнів з усієї області було сформовано два ешелони, які спробували пробитися на Схід. Але вони застрягли за Овручем і з підходом німців, на місці, біля колії, дійсно були розстріляні. Саме це місце і знайшли колегі-пошуковці.
Звісно є питання – велика кількість страчених у тюрмі. Але і на це питання була знайдена відповідь. Наприкінці травня – початку червня 1943 р. на базі нашої в’язниці був створений концтабір під відкритим небом, де утримувалось до 8 тис. осіб, злісно ухилившихся від трудової мобілізації (втекли з ешелонів, збірних пунктів, переховувались і т.п.). Значно частина з них була страчена.
Міф п’ятий. Що стосується УПА – як почався ії “бойовий шлях” з “героїчних” етнічних чисток на Волині, яки переросли в міжнаціональну різню, смертю десятків тисяч мирних громадян України, поляків і українців - так ізавершився смертю ще десятків тисяч українців і висилкою сотень тисяч до Сибіру. Останні вісім років перетворили у принципі безперспективний збройний опір – “бандерівщину” у “бендерівщину”, тобто основним гаслом ії провідників став безсмертний вислів великого комбінатора: “Запад нам поможет. Крепитесь”. Захід дійсно міг “допомогти” – скинувши на Україну пару десятків атомних бомб (за планом “Дропшот”). Але, у ти часи був приклад, вдалий і мирний... і був він не на Заході, а саме на Сході – Махатма Ганді.
Основна діяльність ОУН-УПА звісно проходила на Західної Україні і у Східній Польщі. Да і історія більшої частини цього терену з 1772 по 1939 роки була складовою частиною історії Австро-Угорщини і Польщі, тобто суттєво відміною від історії Великої України. Тому і масово шанують ветеранів УПА тільки у західній частини України, тобто – шанують рідні. І саме тому Покрова у такий інтерпретації – суто регіональне свято. Так саме як у нас місцевим є День Визволення міста. Вся Україна на Покрову шанує пам’ять про славне українське козацтво!
Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії іх соціального захисту” передбачено, що якщо галицько-волинські партизани (члени ОУН-УПА) можуть підтвердити, в установленому законом порядку, свою участь в бойових діях проти німців і є реабілітованими – вони визнаються учасниками бойових дій. Інші реабілітовані члени ОУН-УПА, мають майже ті самі пільги по іншому Закону, як жертви репресій. Все інше, навіть не політика - політиканство.
У нас тільки дві особи, ще за Кучми, по першій редакції Закону встигли отримати статус учасника бойових дій.. Але в першої редакції була відсутня норма про безпосередню участь членів ОУН-УПА у бойових діях проти німців. В нині діючий – така норма є і діє вже 19 років. То чого бідкатися? Той хто не воював проти нацистів, згідно діючого міжнародного права – просто колишні учасники незаконних збройних формувань або терористичних організацій, Поза залежності від гасел, у сучасному світі насильство не вітається.
Ми досі не розуміємо, навіщо було відрізати голови під Красилівкою і “брати у ножі” двох жінок (11 і 6 ран) і п’ятьох дітей той ж Теклі Талько під Теснівкою, все у 1943 р., за німців. І такій “слід” аж до Дніпра. Це що, похідна колона УПА – чи ескадрон смерті у якомусь Гондурасі?
Навіщо було влаштовувати масовий фізичний і моральний терор проти цивільних фахівців, направлених зі Східної України (“східняків”), на роботу у Західну? І це у важкі повоєнні часи. Оце така “соборність”? Саме тому агресивні намагання “героїзації” ОУН-УПА і ії провідників звісно не знайшло підтримки у абсолютної більшості і викликають обурення. Звісно і платформою для єднання це бути не може.
Треба не вічно бідкатися з приводу важкої долі свого народу у минулому ( знати і пам’ятати – треба!), а займатись розбудовою Незалежної Україні, щоб пересічному українцю жилось добре у власній Державі, щоб він відчував себе нею захищеним. На превеликий жаль, на сьогоднішній день, це так і залишається мрією.
Треба розуміти, що з “вічно потерпілого” - справжнього патріота України не виховати. Можна виховати тільки “націонал-патріотичного романтика” – а це і є реальна загроза існуванню Незалежної Держави, ії сталого розвітку. Від такого “романтизму” до екстремізму – півкроку. Чому – треба ж якось помститесь за “історичну образу”! У нас вже з’являється і те, що в юнології ще 40 років назад отримало назву “провотаріат”. Це похідна від двох слів – провокація і пролетар.
Для того, щоб виховати справжнього патріота України, молодь потрібно виховувати не в дусі жалоби, а в дусі гордості за свій народ, за те, що він, понісши величезні втрати, переживши жахливі страждання, після декількох спроб все ж таки зумів вибороти свою Незалежність. Тільки не треба додавати до правди «добрива» у вигляді ідеологічного гною і свідомої, тобто “ідеологічно вірної”, брехні. З цього нічого, крім бур’яну, не виросте, а він тільки задушить усі культурні паростки, їх і так вже душить економічні негаразди і наркотики
Треба врешті-решт перестати шукати у всьому геть до культури і фізкультури, релігії і медицини - “політику”, шукати ії навіть у сортирі. Заходять до вбиральні – і відразу у штанях починають шукати “руку Москви”. Складається враження, навіть, вибачте, на унітаз сідають суто з “ідеологічних” міркувань. А ще не дай Бог шлях перейде кішка-єврейка чи стіни червоного кольору – штани відразу будуть повними “націонал-свідомістю”. Нових міфів і легенд, нових “Фермопіл” чи у Гульську чи під Бродами - нам не треба.
І не треба плутати історію з істерію, влаштовувати істерики, треба спокійно, всебічно, повно, максимально об’єктивно ії вивчати і пропагувати. Рідну історію треба кохати, а не ґвалтувати з особистих чи “суспільних” різнобічних примх Гвалтють “бідні” – і плачуть, плачуть і гвалтють... прямо у калюжі власних сліз. Наголосимо ще раз – знати і пам’ятати – треба. Але робити політику на трагедії, вибачте просто огидно.