Василь-Костянтин Костянтинович Острозький — видатна постать в історії Європи, України і Звяголя.

О.М.Провоторов, член Національної спілки краєзнавців України.

2 лютого 1526 року, 485 років тому, народився Василь-Костянтин Костянтинович Острозький — видатна постать в історії не тільки Великого князівства Литовского і Польщі, але у першу чергу, всієї України в цілому.

Успішний і сміливий полководець, захисник православ’я на східнослов’янських землях, він багато зробив для розвитку культури, освіти, охорони здоров’я, економіки в Україні, у тому числі Звяголя, володарем якого він був 62 роки. Василь-Костянтин був головним провідником ідей Європейських Ренесансу і Реформації (її другої гілки) в Україні.

З усіх володарів міста польсько-литовської доби (п’ять князів Звягльських, сім Острозьких, одинадцять Любомирських, по одному Замойському і Сангушку) - його вклад у відродження і розбудову Звягеля — найбільший.

Як справедливо відмітив О. І.Журко, «його життєва наснага, боротьба і плідна діяльність на благо руського народу завжди перебувала у центрі уваги істориків». Саме «різнобічність» В.-К.Острозького привела до того, що у різні часи історики завжди знаходили «щось своє» в його особі і діяльності, іноді чи «у дусі часу», чи якоїсь «ідеї».

Російські дослідники П. Батюшков, М. Тодорович та інші розглядали його особу як захисника, поборника і мецената православ’я. Польські — як давні, так і сучасні — трактують його особу як дуже впливового польського «схизматика» — магната, який міг, а іноді і створював серйозну загрозу інтересам Корони на «українних» землях, ще і певну конкуренцію ім.

І майже те саме робили М. Грушевський («кит українського магнатства»), М. Максимович, як і інші, додаючи свого «українського перцю», підкреслює протиріччя у його діях. Вони намагались звести його культурно-освітню діяльність чі стремління до укрупнення своїх «лятіфунзій» , до чогось на кшталт російського «чудит барин».

Радянські історики говорили про нього виключно як про феодала з «культурно-освітнім» нахилом. Сучасні українські історики «конфеують» його за метким висловом того ж О. І. Журка у вигляді «традиційно-національних» підходів з «сучасним українським пафосом».

Але, незважаючи на різні підходи, усі визнають величність постаті Василя-Костянтина, і у всіх його особа викликає повагу. Однак такі однобічні підходи до характеру, життя та діяльності, є результатом нерозуміння того, що В.-К. Острозький - не літературний герой, а реальна історична особа, яка мешкала і діяла на терені і в жорстких умовах середньовічних Литви та Польщі; в той час, коли українська нація під впливом козацтва і того ж Василя- Костянтина ще тільки продовжувала формуватись.

Тільки “бідність” рідної історії не дає можливості розглянути цю постать у «рамках» загально - європейських процесів, оцінити його справжнє значення. Реальна історія, може, і не така «красива», як її піар- технологічні рішення, але куди яскравіша і цікавіша.

Василь-Костянтин Костянтинович Острозький народився 2 лютого 1526 року у м. Дубно. При хрещенні він отримав ім’я Василь. Але за прикладом батька, великого гетьмана Литовського Костянтина Івановича, його десь з 15 років почали теж звати Костянтином. Цього ж забажала і його мати, княжна Олександра Олелькович. У чотири роки у 1530 р. він залишився без батька, його виховувала мати у Турові. Усі його маєтки були віддані під опіку його рідному брату (по батькові) Іллі.

На відміну від Василя-Костянтина, Ілля з 11-12 років виховався при королівському дворі. Коли Іля невдало одружився з Беатою Костелецькою, донькою старої коханки короля Зигмунта І Старого, це викликало насмішки і образи з усіх боків. У результаті Іл’я важко захворів і через півроку після одруження помер (19 серпня 1539 р.).

За протекцією коханця тещі покійного брата - короля маєтки Василя відійшли під опіку Беаті. Це змусило його, не досягнувши 16-річного віку (коли він за заповітом повинен був вступити у спадщину), у ранньому віці вперше проявити свій характер. У 1540 році., весь 1541 рік (перший вирок короля 11.01, останній «полюбовний» вирок 20.12), він боровся за достроковий вступ у спадщину. Крім того, він добився опіки над своєю печально-знаменитою двоюрідною сестрою Гальшкою Острозькою, яка народилась після смерті батька. (вже у січні 1543 року).

У 1544 році Василь-Костянтин брав активну участь у боротьбі проти татар. Його успіхи у битвах і близькі контакти з Радзивилом привернули увагу до нього з боку короля Зигмунта ІІ Августа. Наприкінці 1550 року Василь-Костянтин отримав староство володимирське і маршальство землі Волинської. Його одруження з дочкою великого коронного гетьмана Софією Тарнавською, крім великого посагу, дозволило йому ввійти в коло найзаможніших та найвпливовіших польських (великопольських) родів.

Але його головною турботою було забезпечення спокою «українних» земель. Вже у 1553 році він зіткнувся з князем Дмитром Байдою-Вишневецьким (який потім перейшов на московську службу), котрий з козацьким ватагом «лупил» Волинь, і це, крім відбиття постійних набігів татар. У 1559 році він вже стає київським воєводою і в перші роки багато зусиль прикладає до зміцнення київського замку. Але він це робив за казенний кошт, на зміцнення державних замків свої гроші не витрачав. Головну увагу він приділяв своїм містам і містечкам (кількість яких досягла наприкінці життя 65), у тому числі і свому Звяголю, самому північно-східному форпосту його «лятіфундій». На місці дерев’яного замку на мурованих підвалинах,він добудовав його мурованим. Замок був освячений 11 червня 1595 року.

Крім того Василь-Костянтин був не тільки найкрупнішим українським, а й польським (великопольським) і навіть чеським магнатом. Але навіть дружина нарікала йому, що він за справами своїх володінь забував про неї і, як вона писала, що «він не бачить того, що і за ним вона є Полька», тобто версія про його полонізацію не має під собою ніякого грунту. Під час Люблінської унії 1569 року він повів себе досить індеферентно, бо розумів, що в «українних» землях надія тільки починала своє формування, тобто будь-який супротив не мав би у народі підтримку. Фактом є те, що він під час унії виступив зі збройним загоном чисельністю більше 20 тисяч «литвинов». Досить неординарна поведінка Василя- Костянтина під час уній і досі викликає багато запитань у істориків.

Треба відмітити, що старий князь добився для Волині відстрочення її приєднання до унії. До речі, Звягольська волость з 1521 року входила до складу не Волинських, а Київських земель.Але як воєвода київський він досить спокійно склав присягу королю і зайняв чільне місце у сенаті. На той час його займали справи чергової «війни домової», пов’язані зі смертю його тестя, маєтності якого у «Великій Польщі» він успадкував у 1567 році. Його збройна боротьба за Тарнов продовжувалась до 1572 року.

Вже у 1573 році Василь-Костянтин брав участь у виборі нового короля (будучи сторонником Фірлея, а не Баторія). Але на «елекційній» сесії він домагався у першу чергу свободи «українних» земель. У тому ж році він вперше успішно взяв участь у боротьбі з Туреччиною. Князь намагався знайти більш ретельного господаря, яким виявися для Галиччини Габсбург. Саме його він також «номинував» на польську корону у 1575 році. В той же час Василь-Костянтин намагався з сином Янушем приєднати Тарнов до Волині. Також у 1578 році врятував Київ від окупації та знищення (викупом).

Але звісно, увесь цей час він тримав військо, готове до оборони східно-південних кордонів і неодноразово «вальчив» з татарами, турками, московітами і іноді — з козаками. Але саме у той час постать В.-К. Острозького постає консолідуючою навколо процесу формування української нації. Досягнувши похилого віку (у 1586 році — 60 років), важко переживши зраду православ’ю двох синів — Януша і Костянтина, потім і смерть останнього (у 1588 році), втрату доньки Катерини (у 1579 році) і любимої сестри Гальшки (у 1582 році), Василь-Костянтин продовжував знаходитися у центрі подій на теренах Центральної і Східної Європи, в першу чергу, звісно, в Україні, беручи у них активну участь.

У козацьких виступах К. Косинського, Г.Лободи та С. Наливайка він був ключовою фігурою. Хоча, за слушною думкою М. Грушевського, вони не мали характеру національно-визвольних змагань. Як польський шляхтич, Кшиштоф Косинський був обраний гетьманом реєстрового козацтва? Цезачаток «традицій» сучасної української “демократії”. Тесть, його рідний брат, три рідних брати його дружини — княжни Маруші Ружинської — були гетьманами реєстрового козацтва чи кошовими отаманами війська Запорізького — усі 10 років перед його гетьманством. Документи свідчать про те, що на першому етапі причиною виступу К. Косинського була його «зачіпка» з Острозьким, у першу чергу зі старшим сином Янушем (Білоцерківським, Богуславським старостою, волинським воєводою) за велику пусту маєтність Рокитну.

Це була фундація «традицій» вже сучасних земельних відносин. К.Косинський, отримавши для цільового використання державну землю («королівщину»), замість її цільового використання просто поділив її на ділянки і почав вигідно її розпродувати «особам козацьким». Коли Я. Острозький дізнався про це, він добився повернення цих земель до «королівщини», після чого разом з черкаським старостою О.Вишневецьким її на двох приватизували. І почались середньовічні «разборки»! Чому козаки пішли за К. Косинським? Знову фундація чергових сучасних «традицій»: велика заборгованість по зарплатні і її низький розмір (брак коштів у казні); постійне скорочення штатів (тобто чисельності козацького війська; скорочення пільг та й усі «добросовісні придбачі» цих земель «особи козацькі».Як писав до козаків К. Косинський: «більше чекати не будемо: мусимо самі промишляти».

Причин перших успіхів козаків і подальшого розростання конфлікту було:декілька по-перше, Корона до самого кінця козацької розрухи вважала це особистою справою Острозьких, по-друге, приватне військо обох Острозьких у більшості складалось з козаків, по-третє, В.-К. Острозький бажав, як завжди, закінчити справу мирно. Після битви під Пяткою він відпустив К.Косинського з рештою війська, взявши з них присягу собі і королю. Присягу К.Косинський виконав, але дуже своєрідно. Вже через три місяці він пішов з військом до Черкас розбиратися з другим керівником — О.Вишневецьким, де К. Косинський безславно і загинув під час «відпочинку» у корчмі разом зі своїм почетом. Чому козаки й цього разу пішлм за ним? Знов тільки тому, що мали свій, дуже великий список “зауважень” до черкаського старости.

Щоб не порушувати присяги, К.Косинський перед цим підмовив татар «пошарпати» маєтності Острозьких на Волині. “Наводка” була точною, місцева шляхта з військом була на якомусь черговому «з’їзді». Орда набрала великого полону — «пішла й шаблі, вийнятої проти них, не побачивши». Чи брали участь звягеляне у цих «національно-визвольних» змаганнях за Рокитнянську пустош Косинського з Острозькими? Безумовно тільки у складі «посполітого рушення» Острозьких. Після цього Януш (з інших причин) був призначений каштеляном краківським (одна з найвищих посад Речі Посполитої), а його молодший брат, православний Олександр, заступив на його місце — Волинського воєводи.

Василь-Костянтин у ці роки очолював боротьбу проти унії. Поляки здавен вважають його інспіратором “козацьких розрух” у 1595-96 роках пвд проводом гетмана Г.Лободи з полковником С.Наливайком. Як і у випадку с К.Косинським, приводів до підозр було декілька. Северин Наливайко довгий час був сотником надвірної козацької хоругви князя, зі служби він відпросився у В.-К. Острозького після битви під Пяткою, щоб «розрахуватися» з якимсь брацлавським Калиновським, який закатував його батька. Його брат, Дем’ян Наливайко, був членом знаменитого Острозького науково-літературного гуртка. Приязні стосунки були у князя із Г. Лободою; під час цих подій маєтки Острозьких козаки «не лупили»; цільові наїзди козаків на маєтності зрадників-єпископів (у наїзді на Кир. Терлецького був помічений Д. Наливайко), і Лободи на луцького старосту Семашка. Повертаючись з Угорщини, Наливайко повернув саме на західну Волинь. Що після розгрому повстання багатьох наливайківців бачили у полках князя.

Безумовно те, що Василь-Костянтин підтримував виступ Г. Лободи і С. Наливайка, але пасивно, лише іноді втручаючись у його перебіг. Бо саме напередодні унії на Волині і Білорусії загострились відносини між шляхтичами-католиками і холопами-православними. В цілому виступ Г.Лободи і С.Наливайка не мав характеру національно-релігійних змагань — у своїх листах до короля вони обидва називають це «пійти на королівський хліб». У 1597 році після виступу у сеймі на захист православ’я проти унії, його ошельмували — закидали йому змову з Наливайком і навіть зрадницьке порозуміння з Туреччиною (справа Константинопольського екзарха Ницефора Доскала).

У тому році почались дискусії у Вільно про створення своєї унії - православних і протестантів (вершина Реформації). У 1599 році навить був підписаний акт про створення конфедерації православних і протестантів. Підозріла смерть у 1603 році відразу двох провідників конфедерації, сина Василя-Костянтина Олександра (у грудні) і зятя, Віленського воєводи, протестанта Кшиштофа Миколая Радзивила, дуже негативно позначилась на цьому процесі.

Цікавим була його участь в лодіях “Смутного времени”. У 1602 році він прийнял у себе майбутнього царя Лжедмитра I. Старий князь навіть подарував йому одну з книг власної типографіїї з дарчим написом: «Григорию — царевичу Московскому». У березні 1603 року старий князь розділив маєтності між синами. При розділі Острога ледве не дійшло до збройних сутичок між братами. Звягель відійшов Олександру, а після його смерті — в опіку його дружини Анни Косткі.

Помер Василь-Костянтин 29 лютого 1608 року в Острозі, де і був похований у замковій Богоявленській церкві. Лише 1621 р. Звягель перейшов у володіння його онуки — скандально “знаменитої” Анни-Алоїзи. Але що зробив за ці роки діяч Європейського маштабу Василь-Костянтин Острозький для свого маленького Звяголя (Звягеля)? Це:
- торгівля - кількість ринкових домів збільшилась удвічі;
- економіка - з’явилось два млини;
- релігія - у 1582 році перша згадка про наявність вже двох церкв у місті, у 1596 році протопоп Звягельський Никольський вже член Брестського Собору;
- освіта - започаткована школа;
- охорона здоров’я - заснована лікарня («дім шпитальний»);
- соціальний захист - виділені наділи для інвалідів (сліпців і калік) — вул. Калікська;
- оборона - побудований мурований замок у стилі пізнього Ренесансу, залишки якого — єдиний слід його діянь, що вимагають бережливого і уважного до них ставлення.

Вінцем його трудів стала культурно-національна діяльність. В першу чергу саме вона зробила Василя- Костянтина найвидатнійшим національним діячем епохі Відродження. Перетворення у ті часи Острога у духовну колиску української нації — центр Європейського Ренесансу це перетворення України у повноцінного учасника загально-європейського процесу, процесу Ренесансу, що має непересічне значення.

Його просвітницьке значення — започатковано першу школу вищого ступеня (у 1578 році, братські школи у Львові у 1586 році, Києві — у 1615 році), науково-літературна фундація «острозького кружка», де зібрались майже усі діячі культури, науки України і не тільки; книговидавниче — видання першої азбуки і знаменитої Острозької Біблії (накладом не менше 1000 примірників, об’єм 1256 сторінок).

Зусилля Василя-Костянтина у формуванні української нації навколо саме православ’я також мають важливе значення. За рішенням помісного собору Української церкви Київського патріархату він канонізовано як благовірний. Скульптура Василя-Константина – елемент знаменитого пам’ятника “Тисячоліття Росії” у Великому Новгороді. Велична постать Василя-Костянтина Острозького навічно ввійшла в історію України, Звяголя і в цілому всієї Європи.