Новоград-Волинський у 1920-х роках.


Леонід Коган , Віктор Ваховський.

 



Відповідно до умов перемир’я від 18 жовтня 1920 р., польська армія, яка за декілька тижнів перед цим оволоділа Новоградом-Волинським, вимушена була залишити його. На зміну полякам в місто вступила Червона Армія. Підписання мирного договору між поляками і більшовиками закріпило його становище у складі Радянської держави. В адміністративному відношенні він продовжував залишатися повітовим містом Волинської губернії, з 1923 р. став райцентром у складі Житомирської, а з 1925 р. – Волинської округи.

 

У рамках встановлення революційного порядку був створений повітовий ревком. Він размістився в двоповерховому будинку Шульца на Корецькій вулиці. 9 листопада 1920 р. його керівництво звернулося до всіх радянських і громадських установ на місцях з вимогою негайно приступити до праці. Нова влада наказала відновити навчання в школах і приймати радянські грошові знаки як засоби платежу.(1)

 

Уродженець Новограда-Волинського Й.Фельдман описує в своїх спогадах своєрідність товарно-грошових відносин того часу: «Вначале крестьяне ещё принимали старые царские кредитки. Но скоро они стали отказываться он них, если обнаруживали малейшую потёртость в месте сгиба. Затем они их перестали принимать вовсе. Советские деньги, которые появились взамен их, катастрофически обесценивались с каждым днём. Их выпускали сначала в рублях, затем их номинальная стоимость обозначалась в сотнях, а затем в тысячах, в миллионах рублей. Их не успевали печатать, и скоро миллионные купюры появились с надпечатками стоимости, выражавшейся в миллиардах. Коробок спичек стоил на базаре 3 миллиарда ... Деньгам этим никто не доверял, крестьяне на базаре их принимать отказывались совершенно ... В Новоградволынске до введения «золотого рубля» ... самой твёрдой, надёжной «валютой» на базаре была соль! Да, обычная поваренная соль, хорошо знакомая всем как один из самых дешёвых продуктов питания, была возведена обстоятельствами в ранг самой надёжной, стабильной валюты. Практически это делалось так: соль развешивалась на фунты или части фунта, клалась в матерчатые мешочки или просто узелки, которые становились предметом обмена, заменявшего деньги. То, что соль становилась мокрой, а материя мешочка становилась грязной, не мешало обмену ...»(2)

 

З 25 листопада до ревкому перейшла вся громадянська влада в місті та повіті.(3) Ці перетворення із задоволенням відзначила житомирська газета «Известия»:

«Жизнь в Новоградволынске входит в нормальную колею. В городе организован ревком; начали функционировать и другие Советские учреждения. Вчера в Новоградволынск выехала вновь сформированная в Житомире Новоградволынская милиция»(4).

 

30 листопада було обрано також тимчасовий повітовий бїльшовицький партійний комітет (5).

 

Повним ходом йшла продрозверстка.10 грудня 1920 р. у місті відкрито худобо- та сіноприймальний пункти (6). На I селянському з'їзді Новоград-Волинського повiту, який відбувся 25 грудня 1920 р., було, зокрема, вирішено:

«2.Одiбрати лишнi землi у кулакiв, де переважає норму на їдока, обернути її в загальний фонд для надiлення безземельних i малоземельних селян i середнякiв.
3.Одiбрати у кулакiв лишнi сiльськогосподарскi машини та живий iнвентар ...
5а.Негайно вiдiбрати вiд населення племенну худобу, котра була розграбована в нетрудових господарствах i передати таку в розпорядження земвiддiлу (7).»

 

Селяни масовим порядком забивали худобу. Губревком відреагував на це наказом від 7 грудня 1920 р., який під загрозою Ревтрибуналу забороняв приватним особам закупівлю та забїй худоби в містах та містечках Волинської губернії. Трохи пізніше повітревком дозволив забій під наглядом ветлікаря лише на бойні біля річки Смолки (8). На облік було взято транспортні засоби, склади, що належать підприємствам і приватним особам (9). Новоград-Волинський Уопродком провів реєстрацію усіх корів і наказав жителям міста і околиць під загрозою реквізиції худоби «немедленно доставить в 5-дневный срок на склад Здравотдела молоко ... по расчёту 12 стаканов в неделю и получить в Здравотделе квитанции в сдаче молока за всё время (10).» З метою постачання населення Новограда-Волинського продуктами харчування та іншими предметами першої необхідності було створено Єдине Робітничо-Селянське Споживче Товариство. Місто поділили на шість розподільчих пунктів, кожний з яких обслуговував певний мікрорайон. Кожний міський житель мусив стати членом товариства і приписатися до відповідного розподільчого пункту. Домкоми (будинкові комітети) проводили реєстрацію населення (11).

 

У роки першої світової війни у місті й повіті виявилася велика кількість біженців з прифронтових регіонів. Незабаром передбачалася їхнє повернення на батьківщину (до Польщі, Литви, Латвії та Естонії). 22 лютого їм було наказано у семиденний строк подати заяву про бажання виїзду (12). Ревком неодноразово загрожував розстрілами «контрреволюціонерам і ворогам робітничо-селянської влади», які поширюють чутки про поновлення війни з Польщею і залишення міста Радянською владою. Аналогічне покарання чекало на «невідомих темних осіб», що зривають розклеєні накази різних установ (13).

 

Прикордонне положення міста призвело до високої концентрації в ньому збройних сил. Тут розквартирувалася 130-а Богунська бригада, яка займала в місті багато будинків під казарми, канцелярії, обслуговуючі установи. По вулицях ходив патруль, багато об’єктів охороняла варта. Ходіння по місту дозволялося до 23 годин (з 10 квітня 1921 р. – до 24 годин). Особи, що з’явилися після вказаного часу, підлягали арешту й відправлялися на примусові роботи (14). Повітовий військкомат, який знаходився тоді в колишньому будинку дворянина Уварова на Житомирській вулиці, наказав населенню у дводенний термін добровільно здати зброю та військове спорядження: за кожну гвинтівку мали видати 500-800 крб. Передбачалася також винагорода в¬ід 300 до 1200 крб. для осіб, які вкажуть на переховувачів і місця складу зброї (15).
На облік було взято військовозобов’язаних 1880-1903 років народження (16). Майже щодня оголошувалася мобілізація робітників і службовців певних професій: залізничників, теслярів, ковалів, статистиків, контролерів, медпрацівників, ветперсоналу, колишніх офіцерів, фельдфебелів та ін. Одночасно призивалася на військову службу молодь, що народилася у 1896-1900 рр. З цією метою при військкоматі було створено так званий мобвідділ (вул.Тюремна №9). Відповідальність за несвоєчасну явку призовників покладалася на членів їхніх родин, керівників підприємств і установ, а також на будинкові комітети (17). Молодь 1902-1904 р.н. була розбита за місцем проживання на 10 груп і мусила проходити курс допризовної військової підготовки (18).

 

Важливе стратегічне положення міста привертало до нього увагу вищих керівників Радянської України. Їхні приїзди висвітлювались у місцевій пресі:

«5 сентября на долю Новоград-Волынска выпало счастье чествовать дорогих гостей: Председателя Совнаркома Украины т.Раковского, Командующего войсками Украины и Крыма т. Фрунзе, члена Р.В.С. К.В.О. т.Затонского и др.

 

В 7 часов вечера при огромном стечении народа на Конной площади в присутствии гостей состоялся парад N-му Кавалерийскому полку, вызвавшему своей молодцеватостью и хорошей выправкой восхищение присутствующих. В 10 часов вечера в театре им.Троцкого при небывалом многолюдном собрании состоялось торжественное заседание. С докладом о международном положении выступил т.Раковский, о хозяйственном положении Совреспублики т.Фрунзе и о внутреннем положении т.Затонский. После заседания пребывающей в г.Новоград-Волынске группой Главполитпросвета дан был в честь гостей спектакль на украинском языке. На другой день т.Раковский, Фрунзе и другие объехали пограничные пункты, где знакомились с постановкой дела охраны границы (19).»

 

Населення міста скоротилося протягом попередніх років майже вдвічі внаслідок нескінченних війн, репресій, епідемії тифу та еміграції. Особливо важким було становище тих родин, чиї житла згоріли після катастрофічної пожежі 1919 р. «Те семьи, которые жили в районах, избежавших пожара, – згадує Й.М.Фельдман, ещё могли кое-как держаться за счёт обмена на базаре остатков домашнего имущества на продовольствие у крестьян. Погорельцы, к которым принадлежали мы, были лишены и этой возможности. Кроме того, всё – от табуретки до кастрюли – надо было приобретать заново. Мама пекла, шила для других, делала всё, чтобы мы не голодали. Мы просто тогда не понимали мужества нашей мамы, её самоотверженности, доходившей до героизма ... Стабильность положения отца, как советского служащего, не означала стабильности пусть даже скромного жизненного уровня. Получал он зарплату, в основном, советскими деньгами, за которые почти ничего нельзя было купить, и, очень нерегулярно, «паёк» натурой, которым мама пыталась кормить семью ... Я долгое время носил перешитые мамой из папиных брюк «галифе», тогдашнюю моду большинства мальчишек, в подражание конникам Будённого. Носил я их постоянно, не меняя, не столько из желания форсить, а просто потому, что других брюк у меня не было. Когда они в коленях протёрлись до дыр, а сзади стали блестеть как зеркало, мама была вынуждена нашить на них, тоже, как у кавалеристов, «леи». Но так как другой материи у нас не было, она содрала обивку дивана и обшила ею брюки. Материя была слишком пёстрой даже для того времени, и я запротестовал. И я впервые в жизни увидел, как сильно может сердиться наша мама. «Достанешь другую материю, тогда заменю», – сказала она и заплакала ... Я одел свои брюки с красочными «леями» и больше к этому вопросу не возвращался (20).»

 

26 лютого 1921 р. повітревком наказав Центродому через підлеглих будинкових комітетів здійснити у 7-денний строк обвал мурів усіх згорілих будинків, які загрожують громадській безпеці, та очистити тротуари від цегли й сміття. Перед цим вони були зобов’язані протягом 24 годин закрити тротуари біля таких будинків шляхом установлення відповідних загорож (21).

 

Ще наприкінці 1920 р. робилися спроби запровадити революційну топоніміку: Корецьку вулицю назвали шосе ім.Щорса, Гутинську – вул.Будьонного, а Житомирську – Радянською. Але цей захід не мав успіху. 27 червня 1921 р. Новоград-Волинський повітвиконком оголосив наказ про перейменування 22 вулиць, провулків і площ міста. Відтоді Корецька вул. стала вул.Леніна, Велика Гутинська – Радянською, Полонська – Червоноармійською, Житомирська – Міжнародною, Соборна – Шевченка, Рибакова – Урицького, Велика Тюремна – Волі, Мала Тюремна – Пролетарською, Велика Звіринська – Володарського, Мала Звіринська – Петровського, Бульварна – Лютого, Велика Суслівська – Свердлова, Мала Суслівська – Першотравневою, Тамарівська – Рози Люксембург, Завадська – Карла Лібкнехта, Княжеська – Бухарінською, Велика Варшавська – Жовтневою, Мала Варшавська – Лютневою, Садова – Iвана Франка, Медовий пров. – вул.Лесі Українки, Кінна площа – Червоною площею, а Сінна площа – вул.III Iнтернацiоналу. Незважаючи на це, у побуті й навіть на офіційному рівні широко використувалися також старі назви. Подібний подвійний стандарт існував у назві міста. У часи Директорії йому повернули колишню назву Звягель. Повітревком у січні-лютому 1921 р. клопотав про перейменування Новограда-Волинського у Звягель перед Волгубревкомом, але останній не погодився (22). Незважаючи на це, приблизно до 1927 р. у багатьох офіційних документах і газетних репортажах місто називається Звягелем. Так, наприклад, у посвідченні №119 відділу місцевого господарства Житомирського окрвиконкому від 18 липня 1925 р., де йде мова про денаціоналізоване домоволодіння ч.5 на Полонській вул., записано: «... міститься у м.Звягелі (23).» Паралельні назви зустрічаються у статистичних відомостях про населення Волинської округи за 1923-25 рр.(24). В іншому документі 1925 р. про розподіл населення округи місто назване Новоградом-Волинським, а район – Звягельським (25). А текст штампу повітвиконкому мав такий вигляд: «Звягельський (Новоград-Волинський) повітовий виконавчий комітет робітничих, селянських та червоноармійських депутатів Волинської губернії.1921 р. м.Звягель (26).»

 

У 1923 р. у місті нараховувалося 28 вулиць та 8 провулків. Його умовні кордони проходили по річках Случ на сході та Смолка на півдні, а також по залізниці на заході й півночі. У другій половині 1920-х рр. територія розширилася за рахунок колишнього поміщицького володіння Ново-Звягель на правому березі Случі. Обидва берега річки сполучав дерев’яний міст на чотирьох кам’яних биках 40 сажен завдовжки по Житомирському шосе. Ще один міст, через річку Смолку, залізний, на двох кам’яних биках, 12 сажен завдовжки, був розташований на шляху до містечка Рогачева. Поблизу пивзаводу діяла паромна переправа (27).
Населення Новограда-Волинського становило у 1922 р. 12858 чол.,(28) а у 1929 р. – 15595 чол.(29) За даними перепису 1926 р., серед 12309 жителів було

4364 українців,
  513 росіян,
6497 євреїв,
  355 поляків,
  486 німців,
    20 чехів,
    27 білорусів,
    27 представників інших національностей (30).

 

На той час у місті діяли Преображенська православна, Троїцька православна, римо-католицька, кладовищенсько-старообрядницька, євангельсько-лютеранська, а також 11 іудейських релігійних громад (31). Хоча ці релігійні громади були офіційно зареєстровані, влада ніяк не могла змиритися з їхнім існуванням. 25 липня 1923 р. вийшла постанова Волгубвиконкому про заборону домашніх синагог (32). Активна атеїстична пропаганда проводилася в культурних і освітніх закладах.

 

Випускник єврейської трудової школи №1 Я.Рєзник згадує:

«Накануне первого дня [еврейской] Пасхи, вечером, когда начинался торжественный обряд Седер с обязательной мацой вместо хлеба, в школе устраивали большие сборы за чашкой чая с хлебом и с ломтиками свиного сала или кружочками украинской колбасы. Директор говорил об истории пасхального религиозного Седера, открывали диспут на антирелигиозные темы. Это был настоящий «красный Седер», а лакомую еду – бутерброды с колбасой и салом – ученики оценили («вкуснятина!») и облизывали пальчики (33).»

 

У середині 20-х років була зроблена спроба перетворити синагогу колишньої єшиви в комсомольський клуб. З цією метою туди послали групу комсомольців. Але старі євреї затулили своїми спинами орн-койдеш і не дали винести звідти священні сувої Тори. Юнаки не знали, що робити далі, і відступили. Протягом кількох тижнів члени громади днювали й ночували в своїй молитовні, поки їх, нарешті, не залишили у спокої (34). Але у 1929 р. адмінвідділ Волинського окрвиконкому постановив закрити синагогу колишньої єшиви та Чорнобильську синагогу. Це рішення виправдовували тим, що «трудяще єврейське населеня міста порушило справу про закриття ... двох синагог» (35). За іншою постановою Окрадмінвідділу, була розірвана угода з релігійною громадою синагоги по Міжнародній вул. ч.82 за організацію в її приміщенні хедеру (релігійної школи для хлопчиків) (36). Цього ж року були закриті церква Св.Тріїці, а також церква Різдва Пресвятої Богородиці на кладовищі Троїцького приходу (37). Через всілякі утиски релігійної діяльності цадик-рабин Шлейме Гольдман переселився у 1925 р. на Святу Землю, а пастор Рудольф Дерінгер виїхав у 1929 р. до Німеччини.

 

Слід зауважити, що приблизно до 1927 р. охорона радянсько-польського кордону була не дуже суворою. За певний хабар можна було навіть перетнути його і у супроводі польських прикордонників придбати необхідні товари у «домах гандльових». Ця контрабанда служила додатковим джерелом доходів для багатьох звягельських візників. Нерідкими були спроби нелегально втікти за кордон. Для цього користувалися послугами місцевих селян-провідників і йшли через заболочені ліси. Був випадок, коли мешканець Новограда-Волинського Купершмід під час переходу кордону відморозив обидві ноги, які у нього в Корецькій лікарні прийшлося ампутувати (38).

 

Кожна з конфесій мала своє кладовище або окрему ділянку для поховання: христянське кладовище Преображенського приходу з православною, католицькою, лютеранською і старообрядницькою ділянками на Ярунському шляху та єврейське кладовище біля залізничної станції. Комісія погребального товариства євреїв Новограда-Волинського, що обстежила у 1921 р. єврейське кладовище, знайшла його у занедбаному стані: огорожа і пам’ятники зняті та знищені, територія являє собою пасовище для худоби. Передбачалося поставити огорожу й побудувати нову сторожку (39). Кладовище Тріїцького приходу (поблизу пивзаводу) було заповнене. В зв’язку з цим парафіяни Тріїцької церкви просили у лютому 1921 р. повітовий комгосп відвести під кладовище ділянку землі біля шкіряного заводу Файгенгольца по Малій Гутинській вулиці. Комгосп підтримав цю пропозицію і просив скласти кошторис огорожі й сторожки цього кладовища (40). Подальша доля цієї ініціативи невідома. Iснували також старі цвинтарі: християнський (між теперішніми вулицями Шевченка та Куйбишева) і єврейський (в районі вул.Коцюбинського, поблизу лівого берега Случі), але вони вже давно були закриті для поховань. Деякі історичні та архітектурні пам’ятки Новограда-Волинського можна побачити на фотографіях Жолтовського 1929 р.: мури фортеці, Троїцьку церкву, каплицю на старому християнському кладовищі, костьол, синагогу і будинок на ринку (41).
Троицкая церковь 1929г. Дом на базаре 1929г.

 

Одним з перших кроків нової влади була націоналізація приватних та громадських будинків, промислових підприємств, банків, торгівельних закладів тощо. Житлово-реквізиційний підвідділ при повітовому управлінні комунального господарства видавав ордери радянським організаціям та їхнім співробітникам для заселення квартир і будинків, власники яких вимушені були «потіснитися» або взагалі залишити своє житло (42). Крім цього, реквізицією займалися військові та міліція, які пред’являли власні ордери. Про це свідчать накази голови повітревкому та начальника гарнізону, що забороняють іншим установам реквізувати майно і квартири громадян без дозволу житлово-реквізиційного підвідділу (43). 18 січня 1921 р. було оголошено про створенні при комгоспі особливої комісії по розподілу електроенергії серед городян. Бажаючі користуватися електричним світлом мали у п’ятиденний строк подати комісії відповідну заяву, решта вимикалася з мережі (44).

 

Навесні 1921 р., після проголошення НЕПу, повітревком передає свої повноваження повітвиконкому, який стає головним органом місцевої влади. У 1925 р. створена міська рада (45). В 1922 р. управління комунального господарства виконкому здає в аренду націоналізовані будинки, чиї власники загинули або залишили місто. У багатьох випадках головною умовою договору був ремонт житла за рахунок наймача. Комунгосп, у свою чергу, Каплица на старом кладбище 1929г. гарантував, що будинок у найближчі п’ять років не підлягатиме реквізиції та «ущільненню» (46). Розпочалася також здача в аренду приміщень для дрібної торгівлі та ділянок землі під забудову. Завдяки цьому, у зруйнованій центральній частині міста протягом кількох років виникли сотні приватних одноповерхових (переважно дерев’яних) будинків. На Базарній площі будується понад 30 крамниць мануфактурних та бакалейних товарів (47). Був прорізаний і забудований новий провулок між вулицями Шкільною та Шевченко (пізніше став називатися вулицей Комсомольською). У 1922 р. був відремонтований міст через ріку Случ (48). у 1927 р. споружено нове протипожежне депо з високою каланчею по вул.Міжнародній. Каланча Городяни користувалися річковою водою, яка на той час була досить чистою (лише влітку трохи забрудненою), придатною для пиття. У 1923 р. в місті знаходилося дві громадські криниці та невелика кількість приватних криниць, вода в них була несмачною. Велика скупченність створювала антисанітарні умови на вулицях Тріїцькій, Варшавській, Ковальській і на Базарній площі. Ще один базар, крім Базарної площі, був щопонеділка на Кінній площі. Дві лазні, Ковальську і Тріїцьку, арендувала єврейська громада, а лазню Бистрицького арендував Юрчак. У місті було лише 20 телефонних абонентів. У двох лікарнях – 1-ій радянській ім.Семашко (колишній земській) і 2-ій радянській ім.Гуревича (колишній єврейській) разом нараховувалося 90 ліжок (49). У 1924 р. їх об’єднали. У колишньому будинку Напхана на вул.Міжнародній ч.20 розмістилася поліклініка,(50) а на Завадській вул. ч.18 – будинок інвалідів (51).

 

Успіхи у відновленні міста відзначає губернська газета «Волынский пролетарий»:

«На днях мне по делам службы пришлось быть в Новоградволынске, в этом разрушенном, сожжённом и погромленном петлюровскими бандами городе. Город представлял тогда удручающую печальную картину опустошения и разрушения. Новоград теперь не тот. Жизнь сейчас и весь вид города совершенно изменились. Строительство в полном разгаре: все уцелевшие от разрушения дома ремонтируются самым капитальным образом. Воздвигаются новые постройки - каменные и деревянные. А между тем о денационализации домостроений здесь ещё не говорят. Базарные лавки перестраиваются заново по одному типу и плану, разработанному Комхозом, который издал приказ закончить все постройки не позже ноября. И скоро на развалинах кошмарного прошлого вырастет новый, чистенький город. Близость города к границе отражается на его торговле, которая сейчас очень развилась; больших, правда, магазинов нет, но есть довольно крупные кооперативы, как Рабкоп, МПО и Пограндив ... Благодаря авто-грузовому сообщению здесь получают ежедневно «Волынский пролетарий» а также киевские и московские газеты. Газеты раскупаются довольно быстро. Как видно, стимул для поднятия хозяйства и восстановления промышленности найден, и в этом отношении новая экономическая политика (НЭП) вполне оправдала себя. Но самое отрадное впечатление производит оживление, в связи с подвозом продналога выполняющимся сейчас весьма успешно. Беспрерывный шум стоит в воздухе от проезжающих подвод днем и ночью. Улицы Житомирская и Корецкая настолько запружены подводами, что по ним трудно пробраться. Крестьянство спешит как можно скорее сдать продналог и выполнить свой долг перед Рабоче-Крестьянской властью (52).»

 

Після прийняття житлового закону УРСР від 1 листопада 1921 р. частина будинків була денаціоналізована. У 1924 р. складено список домоволодінь, що підлягають денаціоналізації, з оцінкою їхньої вартості (53). У 1923 р. складається також список націоналізованих будинків, що мають бути закріпленими за партійними, державними та профспілковими організаціями (54). У 1925-26 рр., після затвердження цього списку Волинською окружною житловою комісією, складаються інвентарні описи цих будинків. Таким чином, зокрема, колишні будинки Уварова на Житомирській вул. ч.53 та Гіжицької на Житомирській вул. ч.55 закріплюються за райвиконкомом, будинок Уварова на Житомирській вул. ч.53а – за райпарткомом, будинок Беруля на Великій Гутинській вул. ч.5 – за нарсудом і нарслідчим, будинок Петрулевича на вул.Леніна ч.56 – за поштово-телеграфною конторою, будинки Висоцького на Великій Гутинській вул. чч.17 і 17а – за райпрофсекретаріатом, будинки Льоге на вул.Леніна чч.9, 9а, 9б – за сельбудом (55).

 

У 1922 р. Волинська губернська Рада Народного Господарства здає в аренду на рік броварню (пивоварний завод) його колишнім власникам А.Балону, М.Вольфу, I.Сікорі та А.Котмелу. За умовами договору, арендна плата становить 20% від фактичної продуктивності підприємства. У 1923 р. з цими арендарями складено новий договір на три роки, а у 1926 р. – ще на шість років (56). Також були взяті в аренду чавуно-ливарна майстерня (Гохштейн та ін.), водяні млини на річці Смолці (Шапіро) (57) й Случі (Дихне), шкіряні заводи чч.13 (артіль безробітних шкіряників), 14 (Х.Д.Саніро) та 15 (2-га трудартіль шкіряників) (58). Загальна кількість робітників цих підприємств не перевищувала кількох десятків чоловік. Три цегельні були ліквідовані, а винокурний завод був законсервований (59). Досить поширеними в цей час були кустарні кооперативні підприємства і трудові артілі. У 1925 р. створені ковбасно-кишкова артiль iнвалiдiв (60) і сiльськогосподарське кредитне кооперативне товариство, (61) у 1926 р. – робiтничо-селянське споживче кооперативне товариство «Надiя» (62). У документах 1926-29 рр. згадуються, зокрема, артіль інвалідів з деревообробки, швейна артіль «Змичка», будівельний кооператив «Червоний будівельник», товариства з виробництва печива, цукерок, питного меду та фруктово-ягідних вин, цегли, хлібопекарня, коптильня ковбас, різні майстерні (з вироблення селянського сукна, з виготовлення скринь, слюсарна) (63). У 1926 р. раймісцевгосп здав скотарсько-молочному кооперативному товариству земельну ділянку на Червоній площі для будівництва маслозаводу, (64) який через два роки став до ладу. Маслозавод На базі механічної майстерні у 1927 р. створено металообробний завод (65).

 

Відверто вороже ставлення влади щодо приватників-«непманів» відчувається у тоні кореспонденцій газети «Радянська Волинь». Остання називає «звягельською акулою» орендаря млинів Дихне, який під час НЕПу «набив кишеню» і звільнив більшість своїх робітників (65) і закликає брати приклад з ковбасно-кишкової артiлі iнвалiдiв (67). У 1926 р. райвиконком, який незадовго перед цим здав пароводяний млин на р.Смолці орендарю Шапіро, вирішив передати млин комітету незаможних селян с.Сусли (68). До 1929 р. всі приватні промислові підприємства стали державними. Власників кращих будинків фінвідділ обкладав величезними податками, які збільшувалися з кожним роком. Врешті-решт, через несплату податків хазяїв виселяли, а будинки продавали з торгів. У 1926-29 рр. ця доля спіткала будинки М.Лермана, Б.Фельдмана, I.Зуніка, Т.Сороки, Ш.Півня, Е.Солобковича, Б.Волкенштейна, Ш.Гольдфарба, О.Криштула (69).

 

Після встановлення радянської влади гімназії й вищі початкові училища були перетворені в єдині трудові школи, релігійне навчання було заборонено. 14 червня 1921 р. повітовий відділ народної освіти (Садова вул. ч.7) наказав усім особам від 16 до 55 років, які працюють або працювали в освіті, зареєструватися у п’ятиденний строк (70). Було відкрито повiтовий педагогичний музей і вчительську хату (71). Починаючи з вересня навчання здійснювалося вже за новими програмами, про що повідомила місцева газета «Красный вестник»:

«Во всех трудшколах начались правильные занятия (72).»

 

27 жовтня 1921 р. на засiданнi Президiї Звягiльського Повiтвиконкому, зокрема, постановили: для пiдняття господарчої частини шкiл i забезпечення вчителiв збирати шкiльний податок з усiх пiдприємств, торгівельних закладів, театрів і видовиськ; запропонувати паливному вiддiловi постачати паливом дитячi установи на три мiсяцi вперед; зобов’язати земвiддiл видати 150 пудiв жита й цим улаштовати економiчну базу для професiйних шкiл, 150 пудiв жита для такої ж мети для педагогічних курсiв (73).

 

За спогадами Й.Фельдмана, школи разміщувалися в старих будинках гімназій: «Даже состав преподавателей в них мало изменился. Но сохранились лишь внешние рамки. Третий класс гимназии, куда я перешёл до пожара, был теперь пятым. Снизу прибавились 2 класса, заменившие начальную школу. Эти классы были уже совместными ... Весной 1922 года я уже окончил семилетнюю единую трудовую школу (74).» У 6 школах викладало 45 учителів і навчалося 1450 учнів (75). Колишня чоловіча гімназія стала трудовою школою №1. На 15 квітня 1921 р. до неї ходили 145 хлопчиків і 10 дівчаток (76). Вона розміщувалася у будинках чч.4 і 11 на вул.Рибаковій (77). Першим завідуючим школи був К.Подольський. За спогадами колишньої вчительки, старожилки Корецької, у середині 20-х рр. при ній створювалися єврейські класи, а з 1927 р. вона була перетворена в єврейську школу. Трудова школа №2 виникла з колишньої жіночої гімназії та займала приміщення останньої на вул.Садовій ч.12.(78) Перша завідуюча – К.Русецька. «Спадкоємцем» двокласного училища з чоловічим та жіночим відділеннями стала трудова школа №3, яка знаходилася в двох будинках училища на вул.Житомирській чч.39 і 48 (79). Перший завідуючий – I.Меленевський. У 1923 р., за розпорядженням Окрспо, відбулося злиття шкіл №3 і 4 в єдину школу №3 (80). А №4 отримала німецька трудова школа (перед цим була під №6), що знаходилася спочатку в колишній єврейській лікарні, а потім у колишньому будинку Ая на вул.Пушкінській ч.38.(81). Вона була відкрита у 1922 р. (82). Перший директор – О.Фрідріх. Для єврейської трудової школи №5 надали колишні будинки Сеницького на вул.Завадській ч.3 і Ліхтанської на вул.Гутинській ч.38.(83). Перший завідуючий – Л.Пастернак. У 1921 р. передбачалося відкрити школу в ДОПРі (домі примусовихх робіт), була відкрита початкова школа на залізничній станції (переважно для дітей залізничників) (84). У 1926 р. вона стала 7-річною трудовою школою №6 і отримала будинок на вулиці Завадській (район колишньої військової частини поблизу залізничного вокзалу).

 

Учні шкіл брали активну участь в художній самодіяльності, спортивних змаганнях. «В Новоград-Волинському клубi фiзкультури вiдбулось спортове змагання мiж трудовими школами, – повідомляє газета «Радянська Волинь». – В вiльних групових рухах та грi одержала перемогу 5-а трудова школа, а в збудуваннi пiрамiд – 3-я. Переможцi одержали пам'ятнi листи. Змагання виявили, що в справi фiзкультури в нас є великий досяг. Кепсько тiльки, що зараз в клубi нема дров, а на лiто – спортмайдана нема. Торiк-же хоч i був, то дуже маленький та ще десь аж за мiстом. Треба райрадi фiзкультури подбати, щоб на лiто влаштувати вiдповiдний майдан у центрi мiста (85).» ученики и учителя 1-й школы

 

На початку 1921 р. розпочали роботу курси з підготовки випускників трудових шкіл до слухання лекцій у вищих учбових закладах (86). У доповіді про стан народної освіти в місті й повіті за період від 1 грудня 1920 р. до 1 квітня 1921 р. відзначалося, що багато інтелигентних працівників виїхала за кордон ще до встановлення Радянської влади, і тому відчувається її гостра нестача; необхідно було організувати педагогічну школу (87). 1 грудня 1921 р. ця школа була відкрита (88). 1 вересня 1922 р. її перетворили у трирічні педкурси, а 1 вересня 1925 г. – у педтехнікум, який був ліквідований у 1928 р. (89). У ньому в 1926 р. було 13 учителів і 99 учнів (90). Класні кімнати технікуму знаходилися у будинку колишньої жіночої гімназіїна вул.Садовій ч.12, у сусідньому будинку Захар’євича (Садова ч.10) – фізкабінет, а в будинках Файгенгольца на вул.Гутинській чч.23 і 23а – бібліотека й житла учителів (91). У другій половині 1921 р. був створений ще один навчальний заклад – сільськогосподарський технікум (92).

 

У червні 1922 р. розпочалося навчання у партшколі (93). Офіційно вона називалася Житомирсько-Коростенською окрпартшколою, обслуговувала чотири повіти і розміщувалася у колишніх будинках Шульца на Корецькій вул. чч.61, 61а, 61б, 65, 65а (94). При школі була створена агробаза, яка включала 4,5 десятини лісу, 12 дес. рілля, 4 дес. луку і 6 дес. фруктового саду. На 20 липня 1922 р. в школі було 90 курсантів, в тому числі 59 з Новоград-Волинського повіту. Серед них було 53 селянина, 35 робітників і 2 інтелигентів. Переважну більшість становила молодь до 25 років. Лише 5 курсантів мали середню освіту,50% були безпартійними. Педагогічний колектив складався з 3 лекторів і 4 груповодів. Незважаючи на значну увагу до школи з боку губернського і повітового керівництва, вона перебувала в скрутному матеріальному становищі: через погане фінансування не вистачало обмундируваня, білизни, взуття, мила, електролампочок, мали місце перебої в харчуванні (95).

 

Було створено кілька дитячих будинків на Малій Гутинській вул. ч.1, Тріїцькій (96) та Великій Тюремній вул. (у колишньому будинку Селиванова), (97) Житомирському шосе (у колишньому дитячому притулку дворянина Мезенцева), (98) а також дитячі садки на вул.Пушкінській ч.1 (у будинку Сраліса) (99) і вул.Житомирській ч.70 (100).

 

Згідно наказу повітового отдела народної освіти від 2 грудня 1920 р., міські театри були оголошені народним надбанням, а за їхнім репетруаром установлювався контроль. Улаштовувачі вистав, концертів, лекцій мусили завчасно ознайомити наросвіту з їхнім змістом, отримати для виступу відповідний дозвіл і дати безкоштовні вистави для червоноармійців и робітників. Підлягали реєстрації приватні та громадські бібліотеки, а також музичні інструменти (101). Для культурно-масових заходів використовувалися, головним чином, театри ім.Луначарського та ім.Троцького. Перший знаходився у колишньому будинку Шульца на Корецькій вул. ч.63 і до революції називався кінотеатром «Люкс», (102) другий знаходився на Малій Пушкінській вул. ч.3103 й був відбудований на рубежі 1922 і 1923 рр. (104) Сюди приїжджали з гастролями відомі театральні трупи. Про це свідчать афіши 1923 р.: «Театр им.Троцкого. Первый спектакль Украинской труппы артистов под управлением А.Левицкого. В субботу 12 мая 1923 г. Представлена будет известная бытовая драма «Борцi за мрiї» в 4-х действиях ... Бытовой разнохарактерный дивертисмент.» «Театр им.Луначарского. Во вторник, 3 апреля 1923 г., состоится прощальный концерт известных артистов государственных оперных театров Адольфи, Варламова, Григорьевой, Хмельницкого. В программе лучшие произведения композиторов Глинки, Чайковского, Мусоргского, Рубинштейна, Верди, Мейербера, Россини.» «Театр им.Троцкого. Гастроли киевских артистов еврейской драмы «Идиш-Фолк-Бинэ» под руководством Н.Л.Варгача и Х.Н.Виногуры в среду 3 октября 1923 г. Трагедия «Дэр Фрэмдэр» («Чужой»), постановка Н.Л.Варгача (105).»

 

У листопаді 1922 р. Повіткомгосп передав театр ім.Троцького в аренду на півроку колективу російської драми. За умовами договору, право вибору п’єс для постановки і затвердження репертуару на місяць вперед належало Повітполітосвіті. Колектив був зобов’язаний ставити на російській мові не менше 22 спектаклів на місяць і надавати Повітполітосвіті на кожний спектакль по два місця на кожному ряді (разом – 30 місць). Одночасно був укладений договір з місцевим художником В.Пейтаном, який розписував декорації в театрі. У грудні колектив прийняв рішення зменшити кількість спектаклів до чотирьох на тиждень (106). Перед глядачами виступали також члени драматичного гуртка і струнний оркестр Фельдмана при робітничому клубі, учні педтехнікуму і трудових шкіл. Сценічне мистецтво чергувалося з розважальни вечорами і демонстраціями кінофільмів: «Хор Зайцевых ...Танцы до самого утра при живейшем участии всей публики. У рояля К.Ф.Гижицкая, конферансье И.Т.Хмельницкий, А.П.Федоринский ... Буфет с охлаждающими напитками и подкрепляющими нервы закусками.» «Госкино-театр «Люкс». Русский боевик 1923 г. «Люди гибнут за металл» с 16 октября; жуткая трагедия в 6 частях. Цены от 100 до 50 руб., детские 30 руб.» «Французская борьба. Борются две пары. Первая пара Стрельцов-Богун. Вторая пара Б.Побудинский–Быков. А также тов.Побудинским будут исполнены много номеров с гирями и другими тяжестями (107).»

 

Величезний успіх серед місцевої публіки мали виступи місцевого силача Зота, який змагався у театрі ім.Троцького з борцем Айвазовським. За спогадами старожилки Л.Бетке, він прибув до нашого міста на початку 1920-х років з с.Старої Романівки (за іншими даними – з с.Роботища) і працював вантажником на залізничній станції. Батьки його були невеликого зросту. В місті Зот мешкав у колишньому будинку рабина Шлейме Гольдмана на Варшавській вул. Апетит у нього був незвичайний: за один раз він з’їдав цілу каструлю картоплі та буханку хліба. Якось він був ув’язнений на кілька днів за самогоноваріння і весь час просив їсти. А коли його прохання не задовольнили, він так розбушувався, що навіть збив плечем двері своєї камери. Ходила легенда, що у нього було два серця. Наприкінці 1920 рр. Зот зник і повернувся у 1930-х рр. хворою людиною. Казали, що він боровся за кордоном з тамтешніми силачами, всіх перемагав, нажив собі чимало ворогів і був отруєний.

 

Театри і клуби використовувалися також як трибуна для масової агітації. Зокрема, 4 жовтня 1921 р. повітовий комітет комсомолу влаштував у театрі Троцького мітинг на тему «Молодь і допомога голодуючим». Була випущена газета «Юный коммунар». А після мітингу відбувся спектакль, який дав 1200000 крб. прибутку (108). Для голодуючих Поволжя збирали також продукти харчування і речі. Урочисто відзначалися чергові річниці жовтневої революції 1917 р., «кривавої неділі» 1905 р., повалення з престолу царя Миколи II та ін.

  1 ДАЖО – фр.19 оп.1 спр.56, арк.1
  2 Й.Фельдман «Семейная хроника» /машинопис/ (Сороки, 1983), арк.19
  3 ДАЖО – фр.19 оп.1 спр.56, арк.5
  4 «Известия» від 23 листопада 1920 р., с.2
  5 ДАЖО – фп.10 оп.1, історична довідка
  6 ДАЖО – фр.45 оп.4 спр.135, арк.12-13
  7 ДАЖО – фр. 1657 оп.4 спр.51, арк.58-60
  8 ДАЖО – фр.19 оп.1 спр.2, арк.4-5
  9 Там само, арк.3
 10 Там само, арк.10
 11 Там само, арк.22
 12 Там само, арк.34
 13 Там само, арк.1
 14 Там само, арк.2, 47
 15 Там само, арк.11
 16 Там само, арк.21
 17 Там само, арк.12, 33
 18 Там само, арк.40
 19 «Красный Вестник» №2 вiд 13 вересня 1921 р.
 20 Й.Фельдман «Семейная хроника», арк.19-20
 21 ДАЖО – фр.19 оп.1 спр.2, арк.37
 22 «Известия Волгубревкома» №117 від 10 лютого 1921 р., с.4
 23 Архів Новоград-Волинського Бюро технічної інвентаризації – додаток до справи про
     будинок №5 по вул.Червоноармійській
 24 ДАЖО – фр.277 оп.1 спр.40
 25 ДАЖО – фр.326 оп.1 спр.250
 26 ДАЖО – фр.54 оп.1 спр.2, с.30
 27 ДАЖО – фр.277 оп.1 спр.4, арк.146
 28 Центр.держ.архів вищих органів влади України (ЦДАВОВУ) – ф.1 оп.2 спр.1813
 29 ЦДАВОВУ – ф.1 оп.4 спр.1084
 30 ДАЖО – фр.326 оп.1 спр.240
 31 ЦДАВОВУ – ф.1 оп.3 спр.698
 32 ЦДАВОВУ – ф.1 оп.2 спр.894, арк.304
 33 Я.Резник «Красный Седер»;
      в журналі «Еврейская школа», СПб, квітень-червень 1993, с.62
 34 М.Гільденман «Звягель у 1920-41 рр.»; з мемориальної книги «Звіл /Новоградволинськ/»,
      на їдиш (Тель-Авів, 1957), с.203
 35 ЦДАВОВУ – ф.5 оп.3 спр.1933, арк.43
 36 Там само, арк.51,52
 37 Там само, арк.31-34
 38 М.Гільденман «Звягель у 1920-41 рр.», с.201-202
 39 ДАЖО – фр.54 оп.1 спр.11, арк.60,63
 40 Там само, арк.1,2,58
 41 Центральна бібліотека АН України (відділ рукописів) – ф.278 спр.499, фото №№118-127
 42 ДАЖО – фр.54 оп.1 спр.2
 43 ДАЖО – фр.19 оп.1 спр.2, арк.37,38
 44 Там само, арк.15
 45 «Радянська Волинь» №262 від 25.12.1925 р., с.6
 46 ДАЖО – фр.54 оп.1 спр.7
 47 ДАЖО – фр.54 оп.1 спр.18
 48 ДАЖО – фр.277 оп.1 спр.4, арк.146
 49 ДАЖО – фр.277 оп.1 спр.4., арк.146
 50 ДАЖО – фр.128 оп.1 спр.932
 51 ДАЖО – фр.54 оп.1 спр. 1
 52 «Волынский пролетарий» №349 від 6 вересня 1922 р.
 53 ДАЖО – фр.128 оп.1 спр.193
 54 ДАЖО – фр.128 оп.1 спр.173
 55 ДАЖО – ф.128 оп.1 спр.932
 56 ДАЖО – ф.128 оп.1 спр.1894
 57 ДАЖО – фр.128 оп.1 спр.1874
 58 П.Постоєв «Волинська округа» (Житомир, 1926)
 59 ДАЖО – фр.128 оп.1 спр.1874
 60 «Радянська Волинь» № 114 від 23.05.1925 р., с.3
 61 «Радянська Волинь» №23 від 21.02.1926 р., с.4
 62 Там само
 63 ДАЖО – фр.1118 оп.1 спр.1,3,4,5,7,8
 64 ДАЖО – фр.1118 оп.1 спр.8, ч.154
 65 «Iсторія міст і сіл. Житомирська область» (Київ, 1973), с.467
 66 «Радянська Волинь» № 55 від 8.03.1925 р., с.7
 67 «Радянська Волинь» № 114 від 23.05.1925 р., с.3
 68 ДАЖО – фр.1118 оп.1 спр.1, чч.17,209
 69 ДАЖО – фр.1118 оп.1 спр.1,4,5,7
 70 ДАЖО – фр.22 оп.1 спр.1, арк.73
 71 «Известия» № 245 від 19 липня 1921 р., с.2
 72 «Красный вестник» №30 від 30 вересня 1921 р.
 73«Селянська бiднота» №10 від 18 листопада 1921 р., с.3
 74 Й.Фельдман «Семейная хроника», арк.20
 75 ДАЖО – фр.277 оп.1 спр.4, арк.146
 76 ДАЖО – фр.22 оп.1 спр.1, арк.30
 77 ДАЖО – фр.128 оп.1 спр.173
 78 Там само
 79 Там само
 80 ДАЖО – фр.100 оп.1 спр.28, арк.32
 81 ДАЖО – фр.128 оп.1 спр.932
 82 П.Леоненко «Пережитое на Восточной Волыни»; из сборника «Родина Волынь»
     (Житомир, 1998), с.109
 83 ДАЖО – фр.128 оп.1 спр.932
 84 ДАЖО – фр.2616 оп.1 спр.17, арк.10
 85 «Радянська Волинь» №17 від 7.02.1926 р., с.4
 86 ДАЖО – фр.2616 оп.1 спр.17, арк.13
 87 Там само, арк.26,28
 88 ДАЖО – фр.412 оп.1 спр.56
 89 «Житомирский областной государственный архив и его филиал в г.Бердичеве.
     Путеводитель.» (Житомир, 1961), с.235-236.
 90 П.Постоєв «Волинська округа» (Житомир, 1926)
 91 ДАЖО – фр.128 оп.1 спр.932
 92 «Красный Вестник» №3 від 30 вересня 1921 р.
 93 «Волынский пролетарий» №348 від 5.09.1922 р., с.3
 94 ДАЖО – фр.128 оп.1 спр.932
 95 «Волынский пролетарий» №317 від 28.07.1922 р., с.3
 96 ДАЖО – фр54 оп.1 спр.2, арк.269,497
 97 ДАЖО – фр.128 оп.1 спр.173
 98 ДАЖО – фр.128 оп.1 спр.932
 99 ДАЖО – фр54 оп.1 спр.2, арк.42
100 ДАЖО – фр54 оп.2 спр.6, арк.531
101 ДАЖО – фр.19, оп.1, спр.56, арк.19
102 ДАЖО – фр.54 оп.1 спр.7, арк.400
103 ДАЖО – фр.128 оп.1 спр.932
104 «Волынский пролетарий» №5 від 7 сiчня 1923р.
105 ДАЖО – фр.100 оп.2 спр.31, арк.4,7,32
106 ДАЖО – фр.54 оп.1 спр.83
107 ДАЖО – фр.100 оп.2 спр.31, арк.2,6,38
108 «Красный Вестник» №5 від 14 жовтня 1921 р.