На рубежах бувшого Новоград-Волинського укріпленого району, УРу, як було прийнято скорочено його називати, вперше останки загиблих солдат ми знайшли у грудні 1986 року. Цій знахідці передували декілька років безрезультатного пошуку. У той час у нас не було ні досвіду, ні необхідних знань для ведення пошукових робіт. Але все це компенсувалось величезним ентузіазмом, пристрасним бажанням вирвати з безвісності імена геройськи полеглих захисників дотів.
Більше 45 років нічого не знала про долю свого чоловіка і батька сім’я Титарчуків із села Романівка Новоград-Волинського району Житомирської області. «Я скоро повернусь, – сказав уранці 22 червня 1941 року Василь своїй дружині Ганні. – Розіб’ємо фашистів і повернусь»… Він ніжно поцілував маленьких доньок і пішов. Пішов назавжди…
Пальці старанно перебирають вологі грудочки землі. Давно відкладені убік лопати. Недалеко, за кілька метрів височить залізобетонна коробка доту, розколота вибухом на декілька великих уламків. Ми – в районі пошуку. Ми – це група ентузіастів, що об’єдналися при Житомирському обласному клубі кінолюбителів ім. Героя Радянського Союзу В. Радченка для пошуку і обслідування старих укріпрайонів.
Серед нас є кінооператор, фотограф, геодезист, робітники, інженери, є і колишній сапер. При розкопках може статися всяке…
Обережно розгрібаємо шар піску над позеленілими від часу стріляними гільзами. Зненацька з’являється обгорілий шматочок шкіряного планшета з розбитим компасом. Тут же поруч знаходимо ще один компас, пряжки від солдатського і офіцерського ременів, складані ножі, декілька простих олівців, індивідуальні пакети з перев’язувальним матеріалом. Звідкілясь із зрізу землі осипаються маленькі, покриті окислами металеві кружальця – дво-, трикопієчні монети довоєнного випуску.
Хлопчаком був тут, біля доту, в липні 1941 року мешканець міста Новограда-Волинського Юхим Никанорович Загривий. Він розповів, що декілька спроб німецьких солдатів налагодити переправу через р. Случ на східний берег припинялися прицільним вогнем з доту. І тільки тоді, як палаючий струмінь з вогнемета попав у одну з амбразур – дот навіки замовк. Через деякий час, коли стихли бої, фашистські солдати спробували пробратися в середину доту, щоб довідатись, хто ж їм упродовж декількох днів зривав переправу. Могутнім зарядом вони підірвали броньовані двері і крюками стали витягати останки згорілих живими героїв. Навкруги нараз зібрався великий натовп зівак з фашистських солдатів. Були тут і місцеві жителі. Вони здалеку спостерігали за діями німецьких солдатів.
Разом з іншими жінками й дітьми прийшла сюди, до доту, і мешканка с. Сусли А. Т. Щирська. Вона знала, що в цьому доті повинен був бути і її чоловік – Микола Щирський. (У 1941 році переважна більшість гарнізонів дотів були укомплектовані військовослужбовцями запасу. Здебільшого це були мешканці навколишніх сіл).
Німці дозволили жінкам зайти в дот. Біля вхідних дверей вони побачили труп убитого офіцера з револьвером у руці. В одному з відсіків, завалившись тілом на станок кулемета, лежав убитий Микола Щирський. Навкруги, на підлозі і біля стін, лежали інші убиті солдати. Тоді, як жінки почали витягати тіла загиблих з доту, над переправою пролетіли на схід декілька радянських літаків. Через якусь хвилину один з літаків повернувся і наніс удар по скупченню німців біля доту. Були вбиті як серед німців, так і серед мирного населення. Почалася паніка. Попасти в дот знову Щирській вдалося лише через кілька місяців. Дот був уже підірваний німецькими саперами. Хід сполучення, в якому вона залишила тіло свого чоловіка, був завалений шматками залізобетону і засипаний землею.
Медальйон знайшовся раптово. З невеликої жменьки взятої землі випав пластмасовий пенальчик з закрученою кришечкою. Обережно відкручуємо її. Руки трясуться від хвилювання. Є записка! На потьмянілому від часу клаптику паперу читаємо: «Титарчук Василь Зіновійович, рядовий, 1915 року народження, Житомирська область, Новоград-Волинський район, с. Романівка».
Всі ми мовчки схилили голови над останками… Спасибі тобі, солдате, за ратний подвиг… Всього за 10 кілометрів від рідної хати склав ти свою голову. Довгі сорок п’ять років поверталося з небуття твоє ім’я. З цієї миті немає більше пропалого безвісти на війні солдата, а є геройськи загиблий у бою за Батьківщину рядовий Василь Зіновійович Титарчук.
Зразу ж із військкомату ми їдемо в Романівку. Можливо, там сьогодні проживає хто-небудь із рідних солдата. Машина зупиняється біля невеликого одноповерхового будинку сільради. Не дивлячись на пізній час, у вікнах горить світло. У кабінеті застаємо голову сільської Ради. Перебиваючи один одного від хвилювання, розповідаємо про те, що привело нас у цей вечір сюди. З радістю довідуємося, що рідні Титарчука проживають тут, у Романівці. Продовжує трудитися у колгоспі його вдова-пенсіонерка Ганна Тимофіївна, прибиральницею у школі працює його молодша донька Катерина Василівна.
Перед війною Василь Зіновійович був у колгоспі мотористом. Влітку 1941 року його призвали на військовий збір воїнів запасу. У неділю він був удома в звільненні. З того дня і донині про його подальшу долю було відомо тільки одне — пропав без вісті.
…Всього дванадцять років було мешканцеві села Олександрівка Анатолію Боярському, коли він, ховаючись від фашистських патрулів, випадково попав у підземний бункер спостережного пункту.
«Всередині було темно,– згадує він, – і я навпомацки пішов у глибину. Через кілька метрів наштовхнувся на чиєсь тіло. Тьмяне полум’я запальнички на короткий час висвітлило невеликий коридор, вивалені вибухом броньовані двері і офіцера, який лежав біля моїх ніг.
Пересилюючи страх, дістав з кишені його гімнастерки посвідчення особи і партійний квиток, з великими зусиллями прочитав прізвище — старший лейтенант Колчин Павло Опанасович. А ще я запам’ятав, що був він із Сибіру. В одній з кімнат біля стіни стояли нари. На них із накинутими на голови шинелями лежали наші солдати. Мабуть, фашисти отруїли їх газом. Документи я брати побоявся, сховав їх недалеко від входу до бункера».
Знову у ці місця Анатолій Боярський попав тільки після визволення села від фашистів. Але знайти заховані документи не вдалося – до невпізнанності змінилася кругом місцевість. Могутнє стальне тіло броньованого ковпака покрите глибокими шрамами прямих попадань снарядів, скреслене слідами осколків і куль. Зяючі орбіти амбразур, як і колись, сторожко дивляться в далину. Звідти, з дороги, що веде на захід, сорок п’ять років тому йшла сюди смерть. По неглибокій впадинці ледве впізнаємо колишній хід сполучення. Він веде до входу у бронековпак спостережного пункту. У цьому місці закладаємо перший шурф. Через декілька хвилин заступи впираються у монолітний звід бункера. Забираємо трохи лівіше. Верхній зріз дверного отвору з’являється тільки на глибині двох метрів. Розчищаємо землю і вповзаємо по лазу, що утворився, в невеликий коридор, що веде вправо. Ми вже знаємо, що це тамбур, який відводить ударну хвилю від головних броньованих дверей. Обережно сповзаємо вниз, туди, де повинен бути головний вхід. Наші шахтарські каски час від часу з неприємним скреготом чіпляються за верхній звід тамбура. Яскраві промені акумуляторних ліхтарів висвітлюють знівечені вибухом броньовані двері. Усі приміщення бункера затоплені водою. Єдиний предмет, який нам вдалося витягти з-під води, – це нижня частина піраміди для зброї. На дошці – дев’ять гнізд для прикладів гвинтівок. Значить, дев’ять осіб разом із старшим лейтенантом Колчиним прийняли тут свій останній бій. Це все, що поки що вдалося взнати.
Дорога додому лежить мимо доту, біля якого були знайдені останки загиблого воїна. Не змовляючись, повертаємо на звивисту лісову дорогу. Якась непереборювана сила змушує знову взятися за заступи. Адже крім рядового Титарчука в такому доті за розрахунком повинні бути якнайменше ще сімнадцять осіб. Надії, правда, мало. Ми вже знаємо, що після того бою через недокопаний окоп, де лежали останки загиблих солдатів, пройшла фашистська танкова колона. Надіємось лише на диво. 1 нам пощастило. Дещо в стороні від розритого нами раніше старого окопу наштовхуємося на останки. Все це сталося так швидко, що навіть не встигаємо осмислити, що скоїлось, і хвилину мовчки дивимось один на одного.
Верхня частина записки дуже пошкоджена, але все-таки вдається прочитати: «Левицький Дмитро Миколайович, 1912 року народження, рядовий, адреса сім’ї – с. Романівка, мати – Левицька Олена Петрівна».
Відразу ж взнати що-небудь про загиблого бійця, про його сім’ю не вдається. Старожили села не змогли згадати ні Дмитра Миколайовича, ні його рідних. Розпочався пошук у різних архівах. Через рік стало відомо, що сім’я Левицьких переїхала до Романівки з міста Здолбунів Рівненської області. Дмитро Миколайович був нежонатий, працював у місцевому колгоспі касиром. Односельчани свято шанують пам’ять про загиблих земляків. На сільському кладовищі –траурна шеренга з невеликих обелісків над могилами тих, хто загинув у боях за село. Місце лівофлангового у ній зайняв і рядовий Дмитро Левицький. Поруч із своїми родичами похований і рядовий Титарчук.
Пам’ять про загиблих… Вона невиліковною раною болить у серцях майже в кожній українській сім’ї. Не повернувся з війни батько, помер від ран у госпіталі брат, пропав без вісті чоловік…
У ту ніч вона ніяк не могла заснути, згадувала прожиті роки. На своєму вічу довелося побачити багато – щастя і радість сімейного життя, страшні роки воєнного лихоліття. Після закінчення війни сім’я одержала зразу аж дві «похоронки». Наприкінці війни загинули два її брати – Костянтин і Іван Савчуки, прийшло повідомлення і про чоловіка — пропав без вісті. За гіркими спогадами не помітила, як і заснула. «Приснився мені дивний сон, — потім розповідала вона, — приходить до мене військовий і каже: «Іди за мною». – Лиця його не бачу, але зі спини на мого чоловіка Адама Власовича схожий. І пішла я за ним. Він іде і не оглядається. Довів до Новосілки і пропав». А вранці до неї в хату прибігла з газетою збуджена сусідка Валя Бєлкіна: «Бабо Ганю, ваш чоловік знайшовся»… І як тут не вірити снам.
Записка була у стріляній гільзі, заткнутій зверху кулею: «Житомирська область, Потіївський район, с. Нова Буда, Ковбасюк Адам Власович, 1905 року народження». Поряд з останками Ковбасюка пошуковиками з с. Федорівка Миколою Пінчуком і Володимиром Бочківським у той день були знайдені останки ще кількох радянських солдатів.
Разом з останками одного із загиблих воїнів був знайдений казанок з написом: «Зайцев Ф. Д.» У середині липня 1941 року, після відходу з Новограда-Волинського війська 5-ї армії генерала Потапова зробили спробу контратакувати фашистські війська, що прорвали укріпрайон.
Основним завданням армії був вихід на шосе Новоград-Волинський – Житомир.
Гарячі бої розгорнулися в районах сіл Вершниця, Ужачки, Ужачинська Гута, Федорівка, Немелянка. За два дні боїв лише в 195-й стрілецькій дивізії втрати складали близько 400 воїнів. Прагнучи запобігти відходу частин дивізії, у цих боях загинули начальник штабу дивізії і заступник командира дивізії політчастини.
Поруч, на рубежі сіл Немелянка – Федорівка вела бій 193-а стрілецька дивізія. Згідно з архівними даними ми знаємо, що 13 липня 1941 року 685-й стрілецький полк цієї дивізії знищив близько роти противника, захопив 6 гармат, 6 ручних і 6 станкових кулеметів. Але й сам полк поніс великі втрати.
Село Немелянка… Сьогодні, після тих кровопролитних боїв, від нього не лишилось і сліду. Лише невеличкі, порослі травою пагорби та здичавілі фруктові дерева, що на диво вижили, нагадують про місця, де стояли хати. Тут, на околиці села, у засипаному окопі і були знайдені останки Адама Власовича Ковбасюка і ще декількох осіб, встановити прізвища яких уже ніколи не вдасться. У загиблих не було медальйонів.
Солдатський медальйон… Вузенька смужечка паперу. Стандартні графи. Прізвище, військове звання, рік народження, адреса сім’ї. Ця невеличка записка закладалася в пластмасову капсулу, яку боєць повинен був постійно мати при собі. Фронтовики її називали чорною смертю. Серед забобонних ходило повір’я, буцім-то, залишиш про себе відомості – тут тобі й кінець. У 1942 році відповідно до чийогось «мудрого» указу медальйони відмінили. Кмітливі солдати використовували в якості капсули звичайнісіньку гвинтівочну гільзу, в яку закладалась записка. Потім гільза закривалася кулею.
До літа 1996 року берегла свою таємницю забута могила на городі жительки смт Черняхова Лідії Чигирі. У часи окупації вона разом зі своїми однолітками була вивезена фашистами на роботу до Німеччини. Після визволення з гітлерівського рабства Лідія повернулась у рідний Черняхів. Селище було майже повністю зруйноване і спалене. На їхньому городі, на межі з сусідами, сиротливо здіймався могильний горбик. Рідні розповіли, що під час боїв вони були в евакуації. Після повернення додому побачили могилу. А сусіди казали, що в ній ніби похований радянський офіцер.
Ішов час… Вже давно були прибрані з околиць Черняхова стихійні братські і одинокі поховання. А про могилу на подвір’ї сім’ї Чигирі чомусь забули. Декілька разів поставало питання про перепоховання, та так і не було вирішене. Лише влітку 1996 року, завдяки наполегливості заступника голови Черняхівської райдержадміністрації Володимира Миколайовича Козлова було прийняте рішення про перенесення поховання.
Вузенька стежка «нічийної» землі. Межа між городами. Тут у 1943 році мешканці навколишніх будинків викопали невелику щілину, щоб ховатись від бомбардувань. У ній після бою і поховали невідомого бійця. Сьогодні на цьому місці росте невелика слива. Копаємо без особливого ентузіазму. Сумнівів у тому, що знайдемо останки, немає. Але з досвіду знаємо, що у загиблого в сорок третьому році солдата навряд чи буде медальйон. І сумний список на обеліску над братською могилою навряд чи поповниться ще одним невідомим. Скільки вже нами таких знайдено! Поруч з розкопкою за нашою роботою спостерігають декілька всюдисущих місцевих знавців. Проти волі доводиться вислуховувати їхні коментарі. З цієї розмови, що часто переходила в суперечку, можна було зрозуміти лише одне: в цьому окопі похований або офіцер, або солдат із середньоазіатських республік. Суперечка припинилася зразу ж, як тільки ми викопали німецький поясний ремінь. Такі знахідки не рідкість у похованнях солдат, загиблих в останні роки війни (деякі солдати використовували ремені противника для своїх потреб).
Скоро всі сумніви зникають. Спочатку знаходимо диск від автомата ППШ, потім великий іржавий клубок патронів до трьохлінійки, що злиплись від часу. Копаємо глибше. Ось і останки. Одежа не збереглася, але маленькі ґудзики з зірочками свідчили про те, що на вбитому була гімнастерка. Згодом викопуємо брючний ремінь. З правого боку ременя на останках знаходимо поржавілу гільзу. Практично від неї залишилась третина. З гільзи стирчить невеликий перетлілий шматочок паперу – саморобний медальйон.
Декілька днів копіткої роботи криміналіста і нарешті вдається прочитати: «ст. сержант Дейнеко Петро Яковлевич. 348-й арт. п…». Через місяць із довідки архіву Міністерства оборони Росії довідуємось, що старший сержант Дейнеко Петро Якович, 1914 року народження, уродженець Полтавської області, Нехворощанського району, села Канави, призваний в армію Орджонікідзевським РВК Харківської області. 6 грудня 1943 року тракторист-механік 348-го артилерійського полку пропав без вісті в районі Черняхова. Так через 53 роки сестра і двоюрідний брат взнали про трагічну долю загиблого.
Дякуючи такому ж саморобному медальйону з гільзи було встановлене прізвище рядового Лугаськова з Мордовії. Сама записка була пошкоджена. У ній лише назва населеного пункту – «Березники» прочитувалась. Розібрати прізвище не вдавалось. Криміналісти запропонували декілька можливих варіантів її прочитання. Майже три роки наполегливо вела переписку з різними установами і відомствами керівник «Пошуку» з м. Бердичева Н. Б. Морокова. Але відповіді надходили невтішні: «немає… не значиться… не проживав…».
Було прийнято рішення опублікувати інформацію в газетах тих областей, де є населений пункт Березники. Нарешті прийшла довгождана відповідь із Мордовії. Відізвались рідні загиблого. Вони повідомили, що Лугаськов Петро Кузьмич, 1918 року народження, був нежонатий. Призивався на війну з Далекого Сходу, де в 1941 році жив у сім’ї старшого брата. Сім’я була велика: три брати і 7 сестер. В живих уже нікого з них не залишилось. Статтю в газеті прочитали дружина і дочка старшого брата, які проживають у с. Великі Березники Мордовської АР.
Сім’я одержала від Петра лише одного листа, у якому він повідомляв, що їде воювати, що пришле рідним документи на пільги. А потім прийшло повідомлення: пропав без вісті.
Більше як півтора року йшов пошук рідних рядового Бібігадзе Романа Новевича. Останки його були знайдені пошуковиками із села Федорівна на північно-східній околиці села.
Старожили показали пошуковикам місце, де в липні 1941 року зайняли свій останній рубіж радянські солдати. Після бою останки загиблих були засипані в окопах і канавах. Тіла деяких бійців було скинуто у старий колодязь. При розкопках колодязя разом з останками був знайдений медальйон рядового Бібігадзе. Записка дуже добре збереглася. Капсула медальйона була міцно закручена, і туди не проникла волога. Зате виникла проблема прочитання записки. Ймовірно, загиблий погано володів російською мовою. Медальйон він заповнював власноручно і розібрати окремі слова, а особливо прізвище практично було неможливо.
На всі наші запити в республіканський військкомат Грузії приходили невтішні відповіді.
Вихід із ситуації, що склалася, несподівано допоміг знайти завідуючий відділом реставрації і мікрофільмування документів Державного архіву Житомирської області В. А. Капітанюк. Він запропонував провести зйомку прізвища на машині для мікрофільмування документів. Ми одержали велику фотографію цього запису. Тепер сумніви щодо прочитання виникли тільки із-за декількох букв, і то – в середині слова.
Завірена фотокопія з результатами дослідження була знову відправлена в Тбілісі. Через декілька днів прийшла телеграма – знайшовся син загиблого – Бібігадзе Нодар Романович. Тільки у 18 років Нодар Романович довідався про те, що він сирота. У день свого повноліття про це йому розповів рідний дядько, який весь цей час був йому за батька.
1 ось хвилююча «зустріч» з батьком. Він стояв біля братської могили і плакав. Сум і щастя злились воєдино. Це були сльози прощання з батьком-солдатом, звістка про смерть якого запізніло, через 50 років, надійшла з тієї далекої війни… Дякуючи тій записці з медальйону, що збереглася, з трагічної безвісті було вирване ще одне ім’я захисника Батьківщини.
Одна записка із солдатського медальйону допомогла пошуковикам з м. Овруча під керівництвом Л. Я. Грищука відновити із небуття імена більше ЗО воїнів, що померли від ран у польовому госпіталі біля с. Ігнатпіль Овруцького району.
Декілька років мешканці с. Ігнатпіль А. П. Лисовський і П. Я. Старовойт даремно намагалися в різних інстанціях вирішити питання про невідомі поховання у лісі поряд з селом. Скрізь натикалися на бездушні бюрократичні відмовки: «…Ніяких поховань у нас на цьому місці не значиться і бути не може. А якщо і є – то це могили фашистів…». І тоді двоє пенсіонерів, на чиїх очах влітку 1941 року німецька авіація розбомбила госпіталь, почали копати. Вони знайшли останки декількох людей. Поряд був знайдений медальйон: «Купа Іван Петрович, 1909 року народження». До роботи були залучені хлопці з Овруцького «Пошуку». Останки 32 чоловік були поховані з військовими почестями у братській могилі в селі Ігнатпіль.
А через рік, працюючи з документами в Центральному архіві МО Росії, Наталія Морокова знайшла іменний список втрат 31-го стрілецького корпусу з 1 по 10.08.1941 року. У ньому значились прізвища 32 бійців, що померли від ран у госпіталі біля с. Ігнатпіль. Вісімнадцятим у цьому траурному списку було прізвище рядового Купи І. П., який помер від ран 27.07.1941 року.
Архівний пошук допоміг встановити місце поховання воїнів 25-ї окремої залізничної бригади, що загинули на ст. Житомир у перші дні війни.
«Без вести пропали в сгоревших вагонах при налете вражеской авиации на станцию Житомир 8.07.1941 года, похоронены за железной дорогой, в 100 м от водоємного здания ст. Житомир», – було записано в документі.
Знайти місце поховання і відновити події тих днів допоміг мешканець будинку № 3 по 1-у Завокзальному провулку С. І. Зависляк. Він розповів, що у перші дні війни на ст. Житомир авіацією було розбито два залізничних состави, один з яких був з бензином, а другий — з особовим складом. Виникла страшна пожежа. Вагони розтягували маневровими паровозами – «кукушками». До них в дім прийшов політрук і попросив виділити на городі місце для могили. Цілий день солдати носили на плащпалатках останки загиблих, точніше сказати – окремі частини людських тіл. Надвечір в кутку садиби виріс піщаний пагорбок – братська могила.
В рідний дім Сергій Іванович Зависляк повернувся в 70-х роках. Він навіть не міг подумати, що за час його відсутності поховання не було перенесене з садиби на військове кладовище.
9 травня 1995 року останки воїнів були урочисто пере поховані на Смолянському військовому кладовищі в м. Житомира. В роботі по ексгумації і перепохованню взяли участь члени пошукових загонів Житомирщини.
Об’єднавшись у 1990 році у військово-патріотичне об’єднання «Пошук» при обласній спілці ветеранів афганської війни, члени пошукових загонів м. Житомира, с. Федорівки Новоград-Волинського району, міст Овруча, Коростеня, Бердичева і Новограда-Волинського сьогодні продовжують свою роботу.
За цей час на території Житомирської, Запорізької, Сумської, Калузької областей знайдені і поховані останки 1112 загиблих.
Виявлено і локалізовано 6 могил на місцях масових розстрілів військовополонених і мирних жителів. На 14 могилах пошуковиками області встановлені пам’ятники і пам’ятні знаки. Керівником «Пошуку» з м. Бердичева Н. Б. Мороковою на основі архівних даних було знайдено, раніше не відоме, місце поховання старшого сержанта Кучми Данила Прокоповича – батька Президента України. По медальйонах встановлені імена 97 загиблих воїнів, що в архівах вважалися пропалими безвісти.
«Война не может считаться законченной, пока не захоронен последний ее солда»», — сказав великий полководець Олександр Суворов.
І доки ще є безіменні солдати, доки же живі їхні рідні, а з ними – пам’ять про ще не розшуканих полеглих, ми не маємо права сказати, що наші рахунки з війною покінчені.
