Четверг, 28.03.2024, 23:40
Приветствую Вас Гость | RSS

Новоград-Волынский

Короткие заметки о городе. - Страница 12 - Форум

[ Новые сообщения · Участники · Правила форума · Поиск · RSS ]
Форум » Новоград-Волынский » История города » Короткие заметки о городе. (Интересные упоминания Новограда-Волынского.)
Короткие заметки о городе.
zwiahelДата: Четверг, 29.01.2015, 17:20 | Сообщение # 166
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 2675
Репутация: 2
Статус: Offline
Цитата koganzvil ()
Т.е., кладбише имело на тот момент длину 32-35 м и ширину 27-28 м

Указанная длина кладбища как раз соответствует физической длине гребешка. По ширине , как я примерно и указал.

Цитата koganzvil ()
Он вспоминал, как при этом сравнивали с землёй Лубчицкое кладбище, поскольку оно мешало военным.

Те кто может себе представить КАК строится ДОТ , знают, что это напоминает строительство дома. Сотни, если не тысячи кубометров бетона, арматура , гравий для засыпки котлована , строительная техника , подъездные пути , подсобные строения для строителей и т.д. и т.п.

Поэтому можно сказать , что кладбище просто укатали , начали работы по возведению ДОТа №408 как на обычной местности. Кстати именно этот ДОТ атакуют немцы на известной видеохронике.

Откопать что-то строители могли только там где рылся котлован для самого ДОТа.

Цитата koganzvil ()
Интересно, сколько надгробий там было в 1960-е гг.?

Среди буйных зарослей сирени лежало около десятка надгробий. Причем только с одной стороны гребешка (справа от ДОТа , если смотреть со стороны реки).

Среди этих остатков не было ни одного с надписью на русском языке. Сейчас не могу точно утверждать , но кажется , что все-таки в надписях использовался латинский алфавит.
 
verhal2Дата: Четверг, 29.01.2015, 22:20 | Сообщение # 167
Генерал-полковник
Группа: Проверенные
Сообщений: 957
Репутация: 7
Статус: Offline
Цитата zwiahel ()
кажется , что все-таки в надписях использовался латинский алфавит.
При строительстве УРа , при составлении схемы посадки сооружений , проектировщики использовали дореволюционную карту (видимо ещё Ген.штаба РИА). Значёк условного обозначения сооружения № 408 полностью закрывает условное обозначение территории кладбища (т.е. ДОТ запланировали посадить прямо на кладбище!), но на карте  проглядывает надпись "прав.", т.е. кладбище было только православным (см. карту). И не факт, что при строительстве кладбище укатали. Могло быть и наоборот -  строили аккуратно ,разорили только несколько могил под котлованом ,  ДОТ "вписали в ландшафт" , надгробные камни отвлекали внимание наблюдателя и выполняли роль маскировки сооружения. Позднее кладбище, за отсутствием населённого пункта снабжающего его "жителями" , захирело и пришло в упадок."  Примером такой маскировки может служить  артилерийский полукапонир № 302 на еврейском кладбище, удачно вписаный в холм среди каменных надгробий. Кладбище существовало и во время боёв в 41-м, о чём свидетельствуют многочисленные пулевые отметины на многих старых надгробиях, существует и сегодня.

Прикрепления: 0203777.jpg (463.0 Kb)
 
verhal2Дата: Четверг, 29.01.2015, 22:32 | Сообщение # 168
Генерал-полковник
Группа: Проверенные
Сообщений: 957
Репутация: 7
Статус: Offline
Цитата verhal2 ()
ДОТ "вписали в ландшафт" , надгробные камни отвлекали внимание наблюдателя и выполняли роль маскировки сооружения.
Кстати, на фото справа от ДОТа белеет что-то похожее на надгробия. Возможно версия "маскировки под склеп" имеет право на жизнь.

Прикрепления: 0414282.jpg (16.7 Kb)
 
lytvynecjgeniaДата: Воскресенье, 01.02.2015, 20:48 | Сообщение # 169
Генерал-майор
Группа: Пользователи
Сообщений: 280
Репутация: 2
Статус: Offline
Спогади Кітлійчук (Диняк) Людмили Петрівни, 1954року народження, уродженка с.Лубчиці.


Батьки мої:Батько - Диняк Петро Данилович, 1925 р.народження, народився в с. Лубчиця. Мати – Диняк Таїсія Семенівна (Мамонтова), 1926 р.народження, м. Ставрополь.

Мати закінчила в Ставрополі якісь курси і була направлена на роботу у 1946 р. в м. Новоград-Волинський на млин, лаборанткою.

Мати знімала квартиру на Лубчиці у Салко Віри Карлівни. Салко В. К. жила за
рівчаком, як йти на Зелені, з правої сторони (зараз вул. Східна). Біля рівчака
стояло дві хати: одна В.К. Салко, друга Дьяченко.

Батько народився, жив і помер на Лубчиці, вул.Зарічна 28. Там жили його батьки: Диняк Данило Фомич – 1901 р. народження, уродженець с. Лубчиця, помер у 1966 р. і Диняк Ганна Григорівна, 1901 р. народження, уродженка с. Смолка.

Батько розповідав, що в цій хаті жив ще його дід. У батька було дві сестри Валя і Надя, а також брат Микола. Землі у діда було багато і були вони на Лубчиці,зразу за хатою, тягнулися аж до річки.

Дід з бабою держали велике господарство: корів та свиней, качок і курей. Батько навчався в третій школі. Під час окупаціїжив у місті. Часто приходилося йому переховуватися, щоб не попасти  на роботи в Німеччину. То ховався на горище
конюшні млина, то у родичів в селі, то на підсобному господарстві.

Після звільнення Новограда був мобілізований в Радянську Армію. Воював на Білоруському фронті. Перемогу зустрів в Кенігсберзі.

Після закінчення війни батькові була пропозиція поступати у військове училище,
бо він мав семирічну освіту. Він відмовився і в 1946 р. приїхав у Новоград-Волинський. Зразу ж пішов працювати на млин, де робив до самої пенсії.

На пенсію вийшов з посади завідуючим складом. На млину він познайомився з мамою, і в 1950 р.вони одружилися. Батькам відділили півбудинка, там вони прожили до самої
смерті. В будинку проживали дід і баба, мої батьки, дядько Микола, сестри Валя
і Надя.

Валя після війни також вийшла заміж. Хата була покрита соломою. Батько працював на млині, міг щось принести для худоби. Де зараз дачі, було підсобне господарство, там працювали дід і батькові сестри, також щось отримували за роботу.

Після війни батьки закінчили вечерню школу і отримали середню освіту. Мама далі поступила навчатися в Кам'янець-Подільський технікум харчової промисловості. На роботу на млин не повернулася, а пішла працювати на завод кормових антибіотиків.

В 1961 р. пішла я в школу. Ходила в маленьку школу №7, біля Будинку офіцерів. Вулиці Рокосовського ще не було, а вулиця від в’їзду з боку Житомира до моста називалася Житомирським шосе.

Батько розповідав, що коли почали будувати військове містечко, то з початку побудували будинки на «Красних», потім на «Зелених», в цей же час був побудований будинок на вул. Леваневського, де зараз знаходиться пошта.

Рейки під балконами були обрізані під час війни, на танкові їжи. А це вже пам'ятаю. На Лубчиці в 60-х роках проживали по сучасні вулиці Галана на повороті до магазина Салко Олексій (його будинок ще зберігся).

Перед Салком проживали Колесніки. Трохи далі до магазина, на цій ж стороні, де зараз
хата Шапранів, стояла старенька хата. Напроти Шафранів побудувалися Скалови Ілля і Катерина.

За Скаловими проживали Ляшуки. Напроти контори млина проживала баба Феня Чепрага. З тильної сторони контори, стояв будинок Салка Клима, там також проживала його дочка Неля.

За хатою Клима Салка, ближче до річки, стояв будинок Гудзя. Декілька сімей проживало в гуртожитку контори. Між магазинами, новим і старим, є дорога в бік річки, то на повороті цієї дороги стояв великий будинок. Жило там дві сім'ї. В
одній половині проживала сім'я Кинів, дід Федір і баба Гриньовиха.

На сучасній вулиці Зарічній, яка веде від млина до газконтори, на початку 60-х була заселена тільки ліва частина. За нами, в провулку, жили Дейнеко, їх хата була на перетині вулиці і провулка.

Далі проживали Сертуки, за ними Ґудзь Ганна і Євген. Під ліс, який під Зеленими, проживали Гулевичі. Сім'ї були великі, багатодітні. Збиралася дітвора, як ми казали, то на одному кутку, це де Салко проживав, чи на іншому, де проживали ми.

Між будинками Салка Олексія і Шапранів була дорога. Пам’ятаю, як після навчання на полігоні, тудою їхали танки і бронетранспортери на річку, де їх мили солдати.

Лубчиця почала забудовуватися в кінці 60-х років. Перші будинки були побудовані біля зупинки і вздовж дороги на «Красні».
 
koganzvilДата: Воскресенье, 08.02.2015, 11:44 | Сообщение # 170
Генерал-майор
Группа: Пользователи
Сообщений: 426
Репутация: 4
Статус: Offline
М.Ю.Брайчевский(Киев), И.С.Винокур (Черновцы), А.Д.Руденко (Киев)Новоград-Волынскийклад римских монет

В 1953 г. в г.Новограде-Волынском (Житомирская обл.) над Случью при случайных
обстоятельствах был найден клад римских денариев II в. н.э. Монеты разошлись по рукам и в значительной степени погибли для науки; первоначальное количество
их остаётся неизвестным.

В том же 1953 г. житель г. Новограда-Волынского Бережицкий прислал 50 монет из
этого клада в дар Киевскому историческому музею. Эти монеты в настоящее время
хранятся в фондах музея (инв. № AR/9256-9304).

В 1956 г. тогдашний сотрудник Житомирского областного музея И.С.Винокур, производя
археологическую разведку в районе Новограда-Волынского, собрал у местных жителей ещё 46 монет, происходивших из этого же клада.

По сведениям, полученным от находчиков, клад помещался в красноглиняном кувшине, изготовленном на гончарном круге. Кувшин не сохранился. Монеты, собранные И.С.Винокуром, попали в Житомирскай музей, но вскоре после этого были похищены из экспозиции.

Описание этих монет сохранилось в картотеке М.Ю.Брайчевского. Таким образом, в распоряжении науки имеются сведения о 96 монетах Новоград-Волынского клада.

Описание монет приводим в хронологическом порядке, отмечая литерами К и Ж принадлежность их к киевской или житомирской группе:

Траян (98-117)1. Лиц.ст.: IMP CAES NERVA TRAI [AN]GERM; бюст Траяна вправо.Об.ст.: …TR P COS III PP; сидящая на троне Виктория влево, в правой руке венок, в левой ветвь (Ж).

Адриан (117-138)2. Лиц.ст.: IMP TRAIAN [H]ADRI…; бюст Адриана вправо.Об.ст.: …[CO]S III; внизу – LIB PVB; сидящая на троне женская фигура влево, левой рукой опирается на копьё. Диам. – 19 мм,вес – 2,90 г (К)

....................................................................................................................

Клодий Альбин(193-197)96. Лиц.ст.: CLODIVS ALBINVS…; бюст Клодия Альбина вправо. Об.ст.: PROVID… [DE]OR…; стоящая женская фигура влево, правая рука вытянута, левая полуприподнята, у ног – шар (Ж).


По своему составу Новоград-Волынский клад является находкой, весьма характерной для лесостепной зоны Восточной Европы.

Серебряные денарии II в. н.э. встречаются здесь очень часто, их неоднократно находили и в районе Новограда-Волынского (Черница, Ново-Александровка, Анастасиевка, Городище,Губков, Сосновое).

Хронологическое распределение монет клада также весьма характерно: именно денарии II в. н.э., главным образом династии Антонинов,встречаются на наших землях наиболее часто и в наибольшем количестве.

Максимум приходится на правление Марка Аврелия, то же самое мы наблюдаем и в
Новоград-Волынском кладе. Вместе с тем следует подчеркнуть, что монеты Пертинакса, Дидия Юлиана и Клодия Альбина представляют значительную редкость для находок на нашей территории в силу кратковременности правления этих императоров.

Таким образом, описываемый клад соответствует общей картине распространения римских монет на территории Восточной Европы и, надо полагать, обязан своим появлением тем же закономерностям, что и подавляющее большинство других восточноевропейских
находок римских монет, т.е. экономическим связям местного населения с римскими
провинциями.

Источник: «Нумизматикаи сфрагистика». – №1. – Киев, 1963. – сс. 87-94
 
lytvynecjgeniaДата: Воскресенье, 08.02.2015, 13:56 | Сообщение # 171
Генерал-майор
Группа: Пользователи
Сообщений: 280
Репутация: 2
Статус: Offline
Диняк Микола Данилович, 1934 р. народження, уродженець с. Лубчица.

Батько – Диняк Данило Хомович, 1901 р. народження, уродженець с. Лубчица.Мати – Диняк Ганна Григорівна, 1901 р. народження, уродженка с. Смолка.Ми проживали в будинку, якій зберігся до сьогодення, де зараз вул.Лубчицька перетинається з Зарічною, будинок №28.

Батько працював на хлібзаводі, який розміщався на території сучасного медичного коледжу. Мав свого коня і був прийнятий на посаду їздового. Батько виконував різні господарчі роботи.

Перед війною перейшов на роботу на водогін, якій розміщався на Лубчиці. Мати була домогосподаркою. Батьки держали велике господарство: корову,свиней, курей і мати дивилася за ним. Пам’ятаю, як батько привозив з спиртзаводу брагу в дерев’яній діжці.

Був у нас город, де зараз на Лубчиці росте ліс. Також городи розміщалися на cучасній території ДТСААФа. Садили картоплю, овочі різні, сіяли жито.Після того, як територію с. Лубчиці передали військовим, то населення села почали виселяти. Нашу сім'ю також пересилили і завезли нас у Тетерку, там проживали до 1934 р. Мати була жінкою бойовою і заставили батька переїхати назад, до Новограда.

Я вже народився 12 березня 1934 р. на Лубчиці, батько получив свідоцтво про моє народження в сільській раді с. Лубчиці.



Початок війни запам’ятався бомбардуванням. Серед білого дня німецькі літакина низькій висоті скидали бомби на хлібзавод, електростанцію, водогін. Батька в
армію не взяли, бо був глухий, а брату Петру саме виповнилося 16 років.Літом німці захопили місто. Після захоплення міста німцями, наша сім'я виїхала в Ужачин, перечекати поки в місті усе заспокоїться.

В Ужачині жили сестра мами. Їхали на підводі, взяли з собою речі. Через місяць вернулисядодому, а в нашому будинку вже живуть якісь люди. Вони працювали на підсобному господарстві, в хату нас не пустили.

Тимчасово поселилися жити у дочки Федіра Кина. Батько і мати ходили до них, просили, умовляли, скандалили. В кінці кінців нові господарі виїхали і ми поселилися в нашому будинку.

Німці на Лубчиці не жили.За нашою хатою, де зараз дачі, німці організували підсобне господарство. Впідсобному господарстві працювало біля півсотні чоловік, багато працюючих було з Лубчиці. В господарстві працював мої батько і сестри. Завідував підсобним господарством німець, який кожен день приїжджав з міста на бричці.

Тут його чекав осідланий кінь і він об’їжджав  поля господарства. У підсобного господарства було багато землі: де зараз дачі, ліс, територія ДТСААФа. Сіяли зернові, садили картоплю, овочі.

Було дві ферми, в одній з них держали овечок, німці звідкись їх привезли у великій кількості. З другої половини 1942 р. німці стали забирати молодь на роботу в Німеччину.

Петрові було вже 17 років і його також хотіли забрати. Поліцаї наїжджали на Лубчицю , шукали молодь, щоб забрати в Німеччину. Ходили по хатах, робили обшуки. В
кімнаті Петра було завжди відчинене вікно. Як тільки приїжджали поліцаї, то у вікно і на горище ферм підсобного господарств чи ховався в скиртах соломи.

Частенько ховався у родичах. В селі Смолка жила наша баба, то я ходив до неї
через греблю чи в брід. У баби був дуже гарний садок і вже під осінь ходив
збирати фрукти.Батьки їздили в Корець на підводі, міняли продукти харчування на одяг.

Матиі батько заборонили ходити в місто. Але декілька разів з хлопцями ходили в
«Зелені». У німців було прийнято, щоб місцеві ходили тільки по правій стороні.
Від місцевих поліцаїв получив палок, за то що ходив не там, де треба. В «Зелених» німці прорубали в будинках пройоми на першому поверсі, установили ворота. Там у них були гаражі.

Дорога, яка веде з Житомирського шосе на Рокосовського, була зроблена радянськими військовополоненими. Вони зробили насип вручну, померлих при роботі хоронили в насипу.

До війни с. Лубчица мало своє кладовище. В зв’язку з будівництвом ДВТ, воно було зруйноване. Людей, які померли, везли з Лубчиці ховати на міське кладовище, яке знаходилося на вул. Чехова.

Пам’ятаю, що під час окупації також ховали померлих на міськом кладовище.1 вересня 1944 р. я пішов у перший клас. Будівля нашої школи стояла на вулиці Леваневського, біля рівчака, за сучасним будинком №5.

Хата була спеціальна обладнана під школу. Зі мною з Лубчиці ходили до школи Ляшук
Володимир Федорович і Кондратюк Петро. У третій клас я пішов вже в школу №3.

Ходити приходилось через зруйнований міст, йшли по широким балкам. Петро Шведюк раз звалився з моста, добре річка була повноводна, залишився живим.



Криниці біля хати не було, то ми ходили з коромислом до скали, там били джерело. Ходити приходилося метрів 400.Після війни підсобне господарство відновило свою роботу. Сестри пішли працювати туди. Батько, як вернувся з Донбасу, також пішов працювати туди.

Підсобне господарство підкорялося військовій частині. Були свої склади під
зерно та овочі, дві ферми, кузня. Держали корів, свиней, коней. Були парники.

Вирощували капусту, кавуни, помідори. Директором був Остапчук Афанасій Іванович. Під контору підсобного господарства батьки мусіли виділити половину свого будинку.

На початку 50-х років господарство перевели в Перемогу.Тут залишилися тільки городня бригада.Відновив свою роботу спиртзавод і млин. Пам’ятаю, як батько їздив на спиртзавод за брагою.

Розповідав, що колгоспи теж брали брагу, приїжджали підводами чи машинами. Черги до млина були від вагової і до нашої хати. В «Зелених» був один магазин, в сучасному будинку №25, називали його «магазин на стугеньках», бо знаходився в торці і потрібно було підніматися по стугенькам.

В районі газконтори розміщалося відгодівельне господарство.
Прикрепления: 1148244.png (92.9 Kb) · 3625560.png (293.8 Kb) · 4106181.png (314.0 Kb)
 
ToshkaДата: Вторник, 10.02.2015, 12:49 | Сообщение # 172
Рядовой
Группа: Проверенные
Сообщений: 17
Репутация: 0
Статус: Offline
Интересно было бы посмотреть фото или рисунки этих монет,о которых пишет koganzvil
Была ли проведена их оценочная стоимость?И сколько бы они могли стоить сейчас?
 
zwiahelДата: Вторник, 10.02.2015, 13:18 | Сообщение # 173
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 2675
Репутация: 2
Статус: Offline
Цитата koganzvil ()
Клодий Альбин(193-197)96. Лиц.ст.: CLODIVS ALBINVS…; бюст Клодия Альбина вправо. Об.ст.: PROVID… [DE]OR…; стоящая женская фигура влево, правая рука вытянута, левая полуприподнята, у ног – шар (Ж).



Это как раз Клодий Альбин и стоит не столько , сколько бы можно ожидать , учитывая возраст - а именно 220 евро. Цена взята с этого аукциона
Прикрепления: 3418995.jpg (165.6 Kb)
 
lytvynecjgeniaДата: Четверг, 12.03.2015, 21:29 | Сообщение # 174
Генерал-майор
Группа: Пользователи
Сообщений: 280
Репутация: 2
Статус: Offline
Ганна Петрівна Гудзь,1928 р. народження, уродженка с. Ржадківка.


Батько – Колесник Петро Лаврентьович, 1904 р. народження, уродженець с. Ржадківка. Мати – Капітоліна Артемівна, 1904 р. народження. Ми переїхали вс. Лубчица у 1938 р.

Переселилися тому, що територія села Ржадківки була передана військовим і вони почали там будівництво (строительство укрепрайона - прим. сайта). Наша хата була зруйнована.

Усе місцеве населення мусіло переселятися. Жили на сучасній території ДТСААФа.
Де був спортмайданчик, росли кущі терена, то там стояла військова прачечна. Там
нам виділили кімнату. Жило нас п’ятеро: тато, мама, я і сестри Надя і Соня.

Соня народилася у 1931 р. в с. Ржадківка. Надя народилася вже на Лубчиці у 1940
р. Жили в цій кімнаті два роки.Коли батько став працювати в підсобному господарстві, то ми перейшли жити в будинок Диняків, якій стоїть біля сучасного магазина.

Хата Диняків побудована була дуже давно, будував її ще батько Данили - Хома. Будинок був великий і з нього зробили гуртожиток. Диняки перейшли туди жити постійно вже під час війни. Батько Валентини і Надії Диняків працював на хлібзаводі. Хлібзавод розміщався в районі стадіону «Авангард», то ми втрьох ходили на хлібзавод.

Батько моїх подруг винесе по булочці, головне, щоб ніхто не бачив. Місцевість, де зараз полігон, називалася Лудин. Хати стояли далеко друг від друга. За сучасним лісом місцевість називалася Грузьке. В «Красних», де зараз зупинка, як їхати в місто, жили Антипенко. Де був будинок дорожників, то там до війни проживали сім'я Холчевих. З їх дочкою Марією ходила в третю школу.

В сьому школу ходили тільки діти комсостава і там навчалися на російській мові. На території сучасного ДТСААФа, де старі гаражі, стояв барак. Як ми переїхали жити в с.Лубчицю, то він вже був. Хто хотів, той і поселявся там. Простояв він там до кінця 50-х років.

Добре пам’ятаю, що там жила баба Манька, яка виконувала роль баби-повітухи. Коли жінка племінника рожала, то я зверталася до неї. Нікому не відмовляла. Як ми пересилилися в с. Лубчицю, то будинки на «Красних» вже були побудовані.

Дорога на Житомир була брукована. Де зараз сарайчики, ближче до дороги на Лубчицю,
стояло дві невеличких хатинки.

Дорога на місто йшла, як зараз йдемо на «Зелені» через гаражі. Де зараз магазин «Промінь», до війни також знаходився магазин, який був на два ходи: один вів до продуктового відділу, другий – до промислового. Вхід був по пропускам. Мене мати завжди посилала в магазин.

Я дочекаюся, як хтось зайде в магазин і за ним вслід. Хліб   чорний, маленька буханка була вартістю 70коп., а біла велика – 3 карб. Цукор продавався грудками, ціна за 1 кг – 90 коп. У війни він згорів.

Одяг і взуття купляли в місті. Пам’ятаю, як батьки принесли мені пальто
півсуконне. Їздили на базар, який розміщався в районі стадіона, недалеко від
хлібзавода.

Батьки купляли нам морозиво. Воду розносили у відрах і продавали за 1 коп. кружку. Батьки на базарі купляли часто свинячу голову додому. Заселена була тільки вул. Зарічна, повсюди була земля підсобного господарства: де зараз ліс, полігон, стадіон, ДТСААФ, «Олімпійські», сама Лубчиця. Батько довгий час працював на будівництві військового містечка.

На те будівництво було зігнано багато людей з сіл. Після закінчення будівництва перейшов працювати в підсобне господарство, яке розміщалося в с. Лубчиця.

Підсобні господарства були в с. Гали, с. Олександровці,  2 – в с.Ржадковці: одне в районі сучасних ДОСів, друге в районі старого кладовища. КонтораЛубчицького підсобного господарства знаходилася в будинку Диняків.

Бухгалтером працювала молода дівчина Таїсія, росіянка. Директором був Колесник Йосип. Жив на Лубчиці з жінкою Палашкою і дітьми. Дочка Катя обшивала нас. Був у них ще син. Після того, як його назначили директором підсобного господарства в Галах, то він туди і пересилився.

Батько бувмобілізований до Червоної Армії, приймав участь в поході на Польщу, там отримав поранення в ногу. Довго лежав вдома. Як одужав, то його назначили директором
господарства. Зарплата була у нього 90 карб.

В господарстві держали корів, свиней, коней, багато овечок, було дві ферми. Худобу били на місці. М'ясо йшло у військову столову. Де зараз нова будівля ДТСААФу, там до війни була коптильня. Там коптили м'ясо і ковбаси.

Овечок стригли, я також приймала в цьому участь. Працював їздовим Полешок, то він два раза в день, вечером і вранці, привози в діжках відходи з військової столови.

То багато чого можливо було взяти поїсти. Вибирали жир, на якому потім жарили. Грудки каши пшоної вибирали з діжок, обстругували поверху і їли.
 
lytvynecjgeniaДата: Пятница, 13.03.2015, 18:18 | Сообщение # 175
Генерал-майор
Группа: Пользователи
Сообщений: 280
Репутация: 2
Статус: Offline
22 червня, вночі нас підняв з ліжок шум. Всі ми, дорослі і діти, висипали на вулицю, позадирали голову доверху. Зверху долинав звук від літаків. Всі зібралися до гурту, дорослі чоловіки стали казати, що мабуть почалася війна. Наша сім'я та інші, десь біля 12 сімей, повантажили свої речі на підводи, прив’язали корів і відправилися перечекати лихий час в Яблуневе (до 1969 р. с.Фольварок - прим. сайта).

Їхали через Романівку, Кропивню, Тупальці. Підвід 3-4. На кожній підводі по декілька дітей. До кожної підводи прив’язано по дві корови. Коней, підводи і корів взяли в підсобному господарстві.

В Поліянівці, у нас місцеві хотіли забрати нашу худобу, але ми не віддали її. В с. Лубчицю повернулися тільки в серпні, вернулися усі.

Їхали через Гали. Де зараз танкодром, там на той час поспівало жито. В житі і вздовж Житомирської дороги лежать вбиті солдати, повздуваті коні. Хат не залишилося, тільки згарище. Дивом залишились цілими хата Диняків і будиночок Брусової Пелагеї.

Кому не знайшлося місця, той проживав тимчасово в куренях. Як вернулися в село, то німці вже відновили роботу підсобного господарства. Корів, які ми залишили, вже не було, казали німці їх забили.

У нас забрали і поставили на ферму коней і корів. Коптильня була зруйнована і її не відновлювали. В господарстві держали коней, корів і овечок.Спочатку керівником господарства був чех. Після нього був німець. Здоровий пузатий, голова лиса. Жив десь на «Зелених».

Приїжджав верхи на роботу. Кожного дня він нас перевіряв. Знав хто, де живе. Того хто не виходив на роботу по якімсь причинам, того силоміць гнав. Пам’ятаю, раз мене мама залишила вдома. То німець під'їхав до нашої хати, а я саме вийшла на двір. То як ошпарив мене нагайкою по ногам, вона мене обматала і потягнув по землі на роботу.

Так він і Надю Диняк таким чином потягнув на роботу. Прізвище чи прізвисько його було Шкірда. Бригадиром був Номерацький, його назначив німець.

Садили картоплю на території сучасної Лубчиці. Чогось багато дуже садили помідори, як вони поспівали, то поле було червоне. Сіяли горох, війку та інші зернові культури.

Сінокіс був біля річки і там, де зараз проходить дорога на місто. Німці на підводах вивозили врожай. Де були склади не знаю. Євреїв держали у в’язниці. Розстріли проходили біля Будинка офіцерів, на Финяку (Финяк - називалась місцевість біля нового хлібзаводу чи зараз фабрики "Жако". Як розповідала баба Ганна: "Територія біля нового хлібзаводу називали «Финяк», була дуже заросла кущами." - прим. lytvynecjgenia) і біля електростанції.

Ранком їх виводили і на нашому березі було чути їх плач. Розстрілювали їх біля електростанції, як що стояти обличчям до неї, то справа, на пагорбу. Зараз на цьому місці стоять будинки.

Жити було важко. Весною 1942 р. збирали по полям морожену картоплю. Мама робили з неї пампушки. Крали зерно з поля, після збору врожаю збирали колоски.

Де який час працювала на млину, то могла взяти з ящика борошно. На млину працювали тільки жорна. Мама запарювала квашу: в кип’ячену воду добавляла борошно і, щоб трохи скисло. Запах йшов на вулицю і сусіди казали, що Колесники, дістали десь борошно.

Варили віку, вона була дуже гірка. Була у нас ступа, в якій товкли зерно. Кожну неділю ходили в церкву, яка розміщалась в будівлі кінотеатру. Батькинас відпускали.

Повдягаємося в чистий одяг і босяком, як тепло,  йдемо з дівчатами через Житомирський міст. Міст мав дерев’яний настіл і поручні. Йшли мимо «Світанка», а там хатки стоять старенькі, розвалюшки.

Любили дивитися на вінчання. Під час війни багато молоді оженилося, особливо з весни 1942 р. Почали брати молодь на роботу в Німеччину, а хто мав сім'ю того не брали.

Моя подруга, Надя Гайдук, попала в список, бо була з 1925 року народження.То я з нею разом ховалася, щоб їй одній не було так страшно. Ховалися на горище ферм, в скиртах сіна чи соломи. В одну з ночей вирішали переночувати вдома, тут
і німці нас і застали і забрали її.

На наступний день ми стали казати чеху, що не хватає робочих рук, ми не успіваємо все роботи. Чех від нас узнав, що Надя вночі була зловлена. Він сів на бричку і поїхав у місто. Після обіду повернувся разом з Надею. Забрав він її з залізничного вокзалу, де формувався ешелон з молоді. Петру Диняку вдалося втікти через вікно від поліцаїв.

Під час війни на території військової частини, яка розміщалось на Житомирськом шосе, були радянські військовополонені під охороною. Двоє солдат зимою 1943 р. втекли звідти, переховались вони у нас, на горищі.

Один був чуваш, другий – білорус. Білорус мав Прізвище – Крайнік.  Вдень перебували на горищі, а вночі спускалися. Допомагали чим могли сусідам, сусіди за це їх підгодовували, но ніхто не знав, що ночують у нас.

Весною Крайнік засумував за домом і вирішив податися у Білорусію. Батько розповів куди потрібно йти і направив його в бік Городниці. Він подякував моїм батькам і дав слово, що як буде можливість, то напише, що живий. Але так і звістки від нього не отримали.

Чуваш після того як пішов білорус, не довго у нас прожив. По дорозі на гаражі, де зараз живуть цигани, проживала молода жінка – Ганна, з німцями була в добрих відносинах.

Чуваш на деякий час приженився до неї, але щось там трапилось і він вернувся до
нас. То Ганна направили до нас поліцаїв. Поліцаї покрутилися біля нашої домівки , позаглядували повсюди і ушли. Мій батька потім порадив йому податися в ліса, він і пішов.

В місто миходили по дорозі, яка зараз веде до гаражів. В ближньому будинку до гаражів, німці замурували вікна на 4-му поверсі і держали там ув’язнених. На цей будинок ми казали «бункер».

В 1943 р. німці поселили в цьому будинку молодих хлопців, по років 16-17, на нижчих поверхах. Одягнули їх німці в штани, кителя, шинелі синього кольору. Називали ми їх «сині козаки».

Дисципліна у них була строга, але вони умудрялися приходити до наших дівчат. Німці нам платили зарплату, десь 30, часом 50 марок у місяць. У цих хлопців ми купляли наматрасник, вони були у велику та мілку клітинку. З них ми шли собі плаття.

В ніч визволення до нас в хату зайшли озброєнні солдати в незнайомій формі. Ми усі перелякалися, думали, що німці вирішили нас розстріляти. Але солдати почали казати: «Не бійтеся, ми радянські солдати».

Зимою 1944 р. пішла працювати на спиртзавод, картоплю морожену згортала. Довго не працювала. Зима була холодна, одяг не важний, через два місяця розрахувалася. Далі трохи працювала на млину.

Молов там на жорнах Семен Коваль. Якось пішли в госпіталь, який розміщався в «Красних», в будинку який стояв паралельно лубчицькій дорозі.

Вийшли поранені в кальсонах, я і налякалася і втекла. З мене потім довго сміялися. Поранені лежали на всіх поверхах.На млину працювала місяць, а потім пішла в підсобне господарство.

Бригадиром так і залишився Номерацький Михайло. Рахівником була Зіна. Працювали усі: старики, дорослі, діти. Я працювала на конях, возила овочі, зерно на залізничний вокзал.

Склад був, де зараз лісгосп. Віз був трофейний. Іздила через Житомирський мост, їхати було небезпечно. Настил був дерев’яний, дірявий.

У вихідні дні ходили гуляти у Лудин, де зараз стрільбище. В магазин ходили до Житомирського мосту, він стояв біля річки.

Завідуючим був Дихне. Там продавали горілку, пиво на розлив, хліб, цукор, крупи. В листопаді 1945 р. переїхали жити в Олександрівку, в 1947 р. – на Дружбу. В 1948 р. вийшла заміж за Євгена Талиминовича Гудзя заміж і переїхала жити на Лубчицю.

Пішла працювати на льоносклад, який розміщався на вул. Чехова, напроти
дерматологічного відділення. Робота була важка, носила мішки по 50-60 кг, втомлювалася, стали боліти ноги, розрахувалася з роботи.

В середині 60-х років пішла працювати в госпіталь, де працювала до виходу на пенсію у 1985 році.
 
zwiahelДата: Суббота, 14.03.2015, 18:00 | Сообщение # 176
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 2675
Репутация: 2
Статус: Offline
Цитата lytvynecjgenia ()
Де зараз магазин «Промінь», до війни також знаходився магазин, який був на два ходи: один вів до продуктового відділу, другий – до промислового. Вхід був по пропускам. Мене мати завжди посилала в магазин.

Да место это проходное , магазины похоже здесь стояли всегда (и до революции). А вот вход по пропускам это новость, скорее всего этот магазин был для военных и их семей (закрытый военторг)

Цитата lytvynecjgenia ()
Батько довгий час працював на будівництві військового містечка. На те будівництво було зігнано багато людей з сіл.

Переехали на Лубчицу в 1938 году , как пишется во вспоминаниях "Красные" уже были построены , значит 1938-1939 еще достраивали "Зеленые".
 
zwiahelДата: Воскресенье, 15.03.2015, 07:48 | Сообщение # 177
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 2675
Репутация: 2
Статус: Offline
Цитата lytvynecjgenia ()
Спочатку керівником господарства був чех. Після нього був німець. Здоровий пузатий, голова лиса. Жив десь на «Зелених».

А как получить больше информации по "Зеленым". Например , что находилось в домах, разрешалось ли вообще находиться на территории посторонним , было ли ограждение и т.д.

Цитата lytvynecjgenia ()
Євреїв держали у в’язниці. Розстріли проходили біля Будинка офіцерів, на Финяку (Финяк - називалась місцевість біля нового хлібзаводу чи зараз фабрики "Жако". Як розповідала баба Ганна: "Територія біля нового хлібзаводу називали «Финяк», була дуже заросла кущами." - прим. lytvynecjgenia) і біля електростанції.

Место у Дома Офицеров и у электростанции (район КЭЧи) известны многим , ведь там есть мемориальные знаки. А вот "на Финяку" хотелось бы узнать больше. Желательно показать это место на карте (надеюсь на помощь verhal2) , есть ли там мемориальный знак.

Цитата lytvynecjgenia ()
Кожну неділю ходили в церкву, яка розміщалась в будівлі кінотеатру.

Да такая информация уже была на сайте. Хотелось бы подробностей. Где она была там конкретно, потому что есть данные , что в подвале кинотеатра у немцев была конюшня.

Цитата lytvynecjgenia ()
Повдягаємося в чистий одяг і босяком, як тепло,  йдемо з дівчатами через Житомирський міст. Міст мав дерев’яний настіл і поручні.

Охранялся ли мост ? Был ли он в то время только пешеходным или по нему ездили машины ?

Цитата lytvynecjgenia ()
Під час війни на території військової частини, яка розміщалось на Житомирськом шосе, були радянські військовополонені під охороною.

Здесь тоже требуется уточнение, воинские части идут слева и справа по Житомирскому шоссе , поэтому важно узнать конкретное место. Кроме того всем известно место лагеря военнопленных в центре города, а вот на территории воинской части, я лично слышу впервые.

Цитата lytvynecjgenia ()
В місто миходили по дорозі, яка зараз веде до гаражів. В ближньому будинку до гаражів, німці замурували вікна на 4-му поверсі і держали там ув’язнених. На цей будинок ми казали «бункер».

Надо узнать номер этого дома сейчас. Полагаю это дом в котором сейчас находится хлебный магазин, данные об этом посткпали и раньше.

Цитата lytvynecjgenia ()
Склад був, де зараз лісгосп. Віз був трофейний. Іздила через Житомирський мост, їхати було небезпечно. Настил був дерев’яний, дірявий.

Опять о мосте. Но здесь он упоминается уже после освобождения города (1944г.), значит он не был полностью разрушен немцами и по нему можно было ездить или все жы быстрый ремонт все же провели.
 
koganzvilДата: Воскресенье, 15.03.2015, 21:35 | Сообщение # 178
Генерал-майор
Группа: Пользователи
Сообщений: 426
Репутация: 4
Статус: Offline
Цитата zwiahel ()
А вот "на Финяку" хотелось бы узнать больше.
 
lytvynecjgenia
уже объяснил местоположение урочища Финяк:
"Финяк - називалась місцевість біля нового хлібзаводу чи зараз фабрики "Жако".
Як розповідала баба Ганна: "Територія біля нового хлібзаводу називали
«Финяк», була дуже заросла кущами."


В 1994 г. там поставили новый памятник на братской могиле

Прикрепления: 7023515.jpg (541.9 Kb)
 
koganzvilДата: Воскресенье, 15.03.2015, 21:43 | Сообщение # 179
Генерал-майор
Группа: Пользователи
Сообщений: 426
Репутация: 4
Статус: Offline
Если я правильно понял, урочище Лудин находится в районе стрельбища в Новой Романовке. Не так ли? Присоединяюсь к пожеланию zwiahel обозначить на схематическом плане упомянутые в сообщениях №№174-175 объекты.
 
zwiahelДата: Понедельник, 16.03.2015, 09:13 | Сообщение # 180
Генералиссимус
Группа: Администраторы
Сообщений: 2675
Репутация: 2
Статус: Offline
Обвинение женой мужа в совращении в штундизм


0142a
Период 1894-1904
Архив

Гос. архив Житомирской обл.
ф.1 оп.32 д.1751

Аннотация докумета: Совращение в штунду крестьянина Никиты Михальчука
Хронология август 1904 г. - февраль
Место составления документа д.Лубчицы
География событий д.Лубчицы
Конфессия штундизм

Персонали
Особые пометки расследование
Исследователь Клоючковская Валентина, г.Житомир, 29.05.95 г.

СОДЕРЖАНИЕ ДОКУМЕНТА

Его Высокопреосвященству, Высоко-шему Епископу Антонию.

Крестьянки Надежды Павловны Михальчуковой, проживающей в
д.Лубчицах, Романовской волости, Новоградволынского уезда.

ПРОШЕНИЕ

14 лет с роду, я прожила с моим мужем крестьянином Никитой Михальчуком, с которым я прижила четверо детей, в настоящее время, он, муж мой, отстал от веры православной, пристал к штундистской секте, что на него обращено внимание полиции. Т.Урядник даже забрал у него какие-то запрещенные книги, в довершение своего злого умысла он, муж, совершенно не исправляется и даже разбил и уничтожил домашние иконы, выбросив их на двор и распространяет нелепые слухи между народом до невыносимости, а мне
причиняет неймоверные побои, так что вести с ним дальнейшее сожительство рашительно нет возможности.

В Виду такого положения имею честь всепокорнейше просить Ваше Выс-во предписать кому следует о прошении по сему делу надлежащего расследования, где допросить свидетеля, родного брата мужа моего, Сергия Михальчука, затем по обнаружении истины
брак наш считать расторгнутым. О чем мне объявить.

Кр-ка Надежда Михальчукова, а за неграмотную расписался отец
ее Павел Андрущенко.

26 июля 1904 г.

В ЖИТОМИРСКУЮ ГУБЕРНСКУЮ ДУХОВНУЮ КОНСИСТОРИЮ

Крестьянки деревни Лубчиц Романовской волости, Новоградво-
лынского уезда, Надежды Павловны Михальчуковой.

ПРОШЕНИЕ

Покорнейше прошу Житомирскую Духовную Консисторию дать мне развод с мужем моим Михаилом Михальчуком чрез следующие обстаятельства: во первых, муж мой Михаил Михальчук перестал исповедовать православное вероисповедание, а поступил в "штундисты" к чему и меня принуждает и детей моих, но я не хочу оставлять веры Христовой, то он ежедневно бьет меня и мучит до крайней степени и не хочет жить со мною, выгоняет меня из дому, а если я поселюсь в другом месте, то он мне и там не даст покоя и силою забирет домой и опять бьет меня, а за меня вспупиться некому, так как живу за пять верст от деревни и никто не видит моих страданий.

Припятствия же другого я не могу к нему искать. Разве нужно другие припятствия искать? Чтобы он, муж мой Михальчук истязал меня ради того, чтобы я оставила
свою веру и пристала в "штунду" и наклонять детей своих к этой вере?

И потому покорнейше прошу Житомирскую Духовную Консисторию как можно скорее разобрать дело мое о разводе с мужем моим Михальчуком, иначе мне прийдется оставить детей своих и пуститься в блудственную жизнь.

Просительница Надежда Михальчукова, а за нее неграмотную расписался по ее личной просьбе Александр Тарисов

7 января 1905г.

В.П.И.

Волынская Духовная Консистория
8 декабря 1904г.
N24525
г.Житомир

В Новоградволынское уездное Полицейское Управление

В следствии прошения крестьянки, проживающей в д.Лубчицы, Романовской волости, Надежды Павловой Михальчуковой, Духовная Консистория имеет честь просить полицейское Управление объявить названной крестьянке, что притензии ее на мужа, что он нехорошо живет с нею и якобы принуждает ее совратиться в штундизм не имеет основательные причины для развода.

Член Консистории (Подпись)

Секретарь
 
Форум » Новоград-Волынский » История города » Короткие заметки о городе. (Интересные упоминания Новограда-Волынского.)
Поиск: